Смекни!
smekni.com

Влада і право (стр. 3 из 5)

Аналіз, тлумачення обраної норми права припускає звертання до офіційного тексту відповідного нормативного акта, ознайомлення з можливими доповненнями і змінами його початкової редакції, а також з офіційними роз'ясненнями смислу й змісту застосовуваної норми. Аналіз закону необхідний також для прийняття правильного юридичного рішення, що повинно відповідати вимогам диспозиції (санкції) застосовуваної норми.

3. Зміст рішення по юридичній справі визначається головним чином його фактичними обставинами. Водночас при винесенні рішення правозастосовувач керується вимогами диспозиції (санкції) застосовуваної норми[5] .

Винесення рішення по справі потрібно розглядати в двох аспектах.

По-перше, це розумова діяльність, що полягає в оцінці зібраних доказів і встановленні на їхній основі дійсної картини того, що сталося, в остаточній юридичній кваліфікації й у визначенні для сторін або винного юридичних наслідків - прав і обов'язків сторін, міри відповідальності винного.

По-друге, рішення в справі являє собою документ - акт застосування права, у якому закріплюється результат розумової діяльності з дозволу юридичної справи, офіційно фіксуються юридичні наслідки для конкретних осіб.

Правозастосувальне рішення грає особливу роль у механізмі правового регулювання. Юридичні норми і виникаючі на їхній основі суб'єктивні права і юридичні обов'язки забезпечені можливістю державного примусу, проте остання реалізується саме по індивідуальному правозастосувальному рішенню, оскільки ці рішення можуть бути виконані в примусовому порядку.

Можливість примусового виконання актів застосування права обумовлює їх особливості і подані до них вимоги обгрунтованості і законності.

Акт застосування права - це правовий акт компетентного органа або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб,

Правозастосовчи акти мають ряд особливостей.

1. Вони видаються компетентними органами або посадовими особами. Як правило, це органи держави або їхні посадові особи. Звідси випливає державно-владний характер актів застосування права. Проте державно-владні повноваження нерідко здійснюються недержавними організаціями.

2. Правозастосовчи акти строго індивідуальні, тобто адресовані поіменно визначеним особам. Цим вони відрізняються від нормативних актів, що володіють загальним характером.

3. Акти застосування права спрямовані на реалізацію вимог юридичних норм, тому що конкретизують загальні вказівки норм права стосовно до визначених ситуацій і осіб, офіційно фіксують їхні суб'єктивні права, обов'язки або міру юридичної відповідальності, тобто виконують функції індивідуального регулювання.

4. Реалізація правозастосовчих актів забезпечена державним примусом. При цьому акт застосування права - документ, що є безпосередньою підставою для використання державних примусових мір. Так, здійсненням рішень по цивільних справах займаються судові виконавці[6] .

Акти застосування права різноманітні і можуть бути класифіковані по різноманітних основах.

По суб'єктах прийняття вони діляться на акти органів державної влади, органів державного керування, контрольно-наглядових органів, судових органів, органів місцевого самоврядування.

По засобу прийняття дані акти систематизуються на прийняті колегіально й одноосібно.

По характеру правового впливу акти застосування підрозділяються на регулятивні й охоронні. Регулятивні акти забезпечують реалізацію диспозицій регулятивних норм і владно підтверджують або визначають права й обов'язки сторін; охоронні - реалізацію санкцій охоронних норм, установлюючи міри юридичної відповідальності.

За значенням у правозастосовчому процесі вони можуть бути допоміжними (наприклад, визначення суду про призначення експертизи) і основними (рішення суду по цивільній справі, постанова комісії відділу соціального забезпечення про призначення пенсії і м. д.).

За формою акти застосування діляться на ті, що мають вид окремого документа (вирок суду, постанова про обрання міри пресечення обвинувачуваному), форму резолюції на інших матеріалах справи (затвердження прокурором обвинувачувального висновку, резолюція про передачу матеріалів перевірки в слідчі органи), а в найбільш простих випадках - усний вид (накладення штрафу за безквитковий проїзд у суспільному транспорті).

Акти застосування повинні відповідати вимогам обгрунтованості, законності і доцільності.

Вимога обгрунтованості відноситься до фактичної сторони юридичної справи, до логічних висновків про доказам, що підтверджують або спростовують висновки про факти. Саме ця вимога, як свідчить практика, порушується частіше усього (робляться помилкові виводи щодо фактичної сторони справи, наприклад, осуджується невинна особа).

Вимога законності охоплює юридичні аспекти діла і включає чотири моменти: 1) дотримання компетентним органом або посадовою особою, що розглядає справу, вимог підвідомчості, підсудності і т.д.; 2) суворе дотримання всіх процесуальних норм, що регулюють збір доказів, процедуру розгляду і т.д.; 3) правильну юридичну кваліфікацію і застосування саме тієї норми, що діє в даному випадку; 4) винесення рішення в справі в суворій відповідності з розпорядженнями диспозиції (санкції) застосовуваної норми.

Вимога доцільності вторична стосовно вимоги законності. Це означає наступне. Розпорядження диспозиції (санкції), як правило, допускає відому свободу правозастосовувача у виборі рішення. Але ця свобода обмежена вимогою доцільності, що виявляється по-різному в залежності від особливостей діла і виражається в дотриманні принципів справедливості, ефективності, урахування матеріального положення сторін, індивідуалізації відповідальності й ін. Наприклад, обираючи міру покарання в межах санкції карного закону, суд повинний враховувати тяжкість вчиненого, ступінь провини подсудимого, що отягчають і пом'якшують відповідальність обставин. Недоцільність рішення про міру відповідальності може виражатися в надмірно суворому або занадто м'якому покаранні. Такий вирок може бути відповідно змінений або скасований вищестоящою судовою інстанцією.

Правозастосовчи акти - документи юрисдикційного характеру мають чітку структуру і складаються з чотирьох частин.

Вступна частина містить найменування акта (вирок, рішення, постанова і т.д.), місце і дату прийняття, найменування органа або посадової особи, що приймає рішення, по якій справі.

У описовій частині описуються факти, що є предметом розгляду, фіксується, коли, де, ким, при яких обставинах і яких засобах здійснені дії.

Мотивувальна частина включає аналіз доказів, що підтверджують наявність або відсутність фактичних обставин, їхню юридичну кваліфікацію і її обгрунтування, указівка на офіційні роз'яснення застосовуваного закону і процесуальні норми, якими керувався правозастосовувач.

У резолютивній частині формулюється рішення по справі (про права й обов'язки сторін, про обрану міру юридичної відповідальності, про встановлення юридичного факту і т.д.).3. Влада і правоутворення. Вплив влади на формування права.

Правотворчость - одне з важливих напрямків роботи будь-якої держави. Це специфічна, потребуюча особливих, знань і умінь інтелектуальна діяльність, пов'язана зі створенням або зміною існуючих у державі правових норм. За результатами правотворчеської роботи - законам і іншим нормативним актам - судять про державу в цілому, ступеня його демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди мало потребу в точних і досконалих правових рішеннях, у такій діяльності органів держави, у результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій. Подібних норм і правил дуже не вистачало радянському суспільству, проте ця недостача була викликана не недостатньою розробленістю теорії і практики правотворчеської діяльності, а іншими, далекими від науки причинами.

Підвищення якості правових рішень, зниження до (мінімуму числа неефективних нормативних актів - постійна задача законодавця. Саме цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, пов'язаних із процесом створення норм права. «Споживачами» законів є люди, суспільство, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих правових рішень, тому що будь-яка помилка законодавця спричиняє невиправдані матеріальні витрати, порушення інтересів громадян). Можна призвести чимале число фактів із вітчизняної історії, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери страждали від непродуманих, науково не обгрунтованих і грубих правових рішень. Чого, наприклад, коштували визнання «тунеядцями» осіб, що займаються творчою або іншою індивідуальною діяльністю, або знаменитий Перелік № 1 категорій робітників, трудові суперечки яких вирішувалися вищестоящими організаціями, але ніяк не судом. Світова історія права теж не вільна від помилок законодавця. Достатньо призвести факт законодавчої заборони в США в період «великої депресії» виробництва і споживання спиртного, що викликало ріст контрабанди, мафії і злочинності в цілому[7] .

Може створитися враження, що знання основ правотворчості корисно тільки тим, хто його здійснює,- депутатам парламенту, членам уряду і т.д. Проте це не так, тому що створення правових норм - уділ державних органів будь-яких рівнів - від вищих до місцевих.