Реферат на тему
Неогумбольдтіанство – течія мовознавста
ПЛАН
1. Вступ.
2. Європейське неогумбольдтіанство
3. Американське неогумбольдтіанство
4. Лінгвістичні погляди Б. Уорфа.
1. Вступ.
Одночасно зі структуралізмом виник інший мовознавчий напрям — неогумбольдтіанство.
Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.
Таку назву цей напрям отримав у зв'язку з тим, що вперше проблема «мова і народ» на широкій науковій основі була поставлена В. Гумбольдтом.
На думку Гумбольдта, у мові закладено певне світобачення, яке відображає духовний світ народу — носія мови. Мова знаходиться між людиною й зовнішнім світом, і людина бачить світ таким, яким він зафіксований у рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти світ предметів [...]. Оскільки сприйняття й діяльність людини залежать від її уявлень, то її відношення до предметів цілком зумовлене мовою». Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося, мова описує навколо людини ніби зачароване коло, вийти з якого можна лише тоді, коли вступити в інше коло, тобто вивчити іншу мову. Перехід на іншу мову спричиняє зміну світобачення. На цих теоретичних засновках і на вченні про внутрішню форму мови, яка, на думку Гумбольдта, фіксує особливості національного світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство.
Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства: європейське й американське.
2. Європейське неогумбольдтіанство
Європейське неогумбольдтіанство виникло в 20-ті роки XX ст. в Німеччині як реакція на обмеженість (однобічність) молодограматизму і прагнення відродити гумбольдтівські традиції в мовознавстві.
Найяскравіший представник європейського неогум-больдтіанства — німецький учений Лео Вайсгербер (1899 — 1985). До цього напряму належали також німецькі мовознавці Йост Трір (1894—1970), Гарольд Гольц (нар. 1930), Гюнтер Іпсен (нар. 1899), Петер Гарт-ман (нар. 1923), швейцарський дослідник Ганс Глінц (нар. 1913) та ін.
Основні ідеї Вайсгербера викладено в чотиритомній праці «Про сили німецької мови», яка вийшла в 1950 р. в Дюссельдорфі. Найважливіші теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької мови». Уже самі назви засвідчують тенденційність учення мовознавця, необ'єктивне акцентування на національних рисах німецької мови та культури, їхніх нібито перевагах над іншими мовами й культурами. За це неодноразово праця Вайсгербера була піддана критиці.
Вайсгербер спирається на ідеї Гумбольдта (його метою було застосування ідей Гумбольдта до розв'язання етнолінгвістичних проблем), приймає теорію знакової природи мови Соссюра й теорію семантичного поля Трі-ра. Від Гумбольдта, зокрема, вчений запозичив ідею, що мова — духовна сила народу, рушійна сила історії.
Виходячи з положення про те, що мова — достеменний світ, який розкриває дух народу, Вайсгербер називає мову «уявним проміжним світом», утвореним внаслідок взаємодії світу речей і світу свідомості. Положення про співвіднесеність світу мови із зовнішнім світом учений заперечує. Мова сама створює навколишній світ. Вона є картиною світу і водночас світоглядом народу, а оскільки кожна мова пов'язана з певним етносом, то відмінність мов є відмінністю поглядів на світ. Представники різних етносів бачать світ по-різному. Завдання мовознавців — проникнути у світогляд мови. Для цього її потрібно вивчати як культу-ротворчий феномен, оскільки вона творить культуру і фіксує результати цієї творчості. Водночас мова виступає як сила, що творить історію, бо «охоплює собою й духовно стимулює постійного носія історичного життя — народ».
Культурний зміст мови, її світогляд Вайсгербер вивчає, використовуючи методику семантичного поля, введеного в мовознавство Тріром. Суть цієї методики полягає в тому, що семантичне поле однієї мови (слова, які об'єднані на основі спільної семантичної ознаки, спільної теми) накладається на відповідне поле іншої мови і в такий спосіб установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мовами навколишнього світу. Семантичні поля двох мов ніколи не збігаються, оскільки зафіксовані елементи реальності в одній мові не повторюються в такій самій формі в іншій мові.
Для того щоб показати, що реальний світ і його відображення в мові не є ідентичними, Вайсгербер звертається до картини зіркового світу. Зірки об'єднані в сузір'я Ведмедиця, Скорпіон, Близнюки тощо не на основі їх справжнього просторового розміщення, а на основі «земного бачення» (в одне сузір'я потрапляють зірки, що перебувають на більшій відстані, ніж зірки, які належать до різних сузір'їв). Водночас учений звертає увагу на те, що це «земне бачення» не є стабільним і видозмінюється залежно від часу в різних народів. Так, скажімо, картини зіркового світу давніх греків, германців і китайців мають певні відмінності.
Роль мови, за Вайсгербером, не тільки в тому, що вона дає найменування об'єктам «мисленнєвого проміжного світу». Мова є також тим засобом, за допомогою якого створюється цей «мисленнєвий проміжний світ». Існує стільки світів і стільки світобачень, скільки мов. З огляду на це Вайсгербер застерігає, що сферу значення слів не можна сплутувати зі сферою речей. Сфера значення належить до духовного, «мисленнєвого проміжного світу», за допомогою якого здійснюється людське пізнання. Так, слово Unkraut«бур'ян» є наслідком людського судження з практичного погляду (непридатність для вживання, використання; шкідливість для культурних рослин). Бур'ян не існує в природі, а тільки в свідомості (міркуваннях, оцінці) людей. У природі існує осот, пирій, повійка тощо.
Завдання лінгвіста дослідити, як мова класифікує предмети і явища зовнішнього світу, які відношення встановлює між ними, як їх оцінює, іншими словами, розкрити своєрідність «картини світу» кожної мови та її динаміку в часі. Сам Вайсгербер робить спробу дослідити картину світу німецької мови в історичному ас-
пекті. Так, зокрема, він показує, що мовна картина тваринного світу в середньоверхньонімецькій мові була зовсім іншою, ніж у сучасній німецькій мові. Слово Wurm, яке в сучасній мові має значення «черв'як», позначало не тільки черв'яків, а й змій, драконів, павуків і гусениць, тобто все, що повзає; слово Vogel«птах» — не тільки птахів, а й бджіл, метеликів і мух, тобто все, що літає. Слова, яке б позначало тварин взагалі, не було, зате були слова для йменування чотирьох груп тварин: Tier«тварини, які бігають», Vogel«тварини, які літають», Visch«тварини, які плавають» і Wurm«тварини, які повзають».
Суть праці німецького вченого полягає в тому, щоб показати активний вплив мови на мислення і на еволюцію людської свідомості. У ній надмірно акцентується на інтелектуальному аспекті мови. Мова, за Вайс-гербером, керує розвитком людської свідомості, визначає шляхи її розвитку. Однак усе це — перебільшення ролі мови в житті суспільства. Мова справді є посередником між людиною й реальним світом, але лише в тому сенсі, що без неї неможлива пізнавальна діяльність людини, не може ефективно здійснюватися процес мислення.
3. Американське неогумбольдтіанство
Існує думка, що американське неогумбольдтіанство (цей напрям частіше називають етнолінгвістикою) сформувалось незалежно від гумбольдтівських традицій. Однак це твердження не є переконливим, оскільки в дослідженнях американських етнолінгвістів відчутний відгомін ідей Гумбольдта.
Зародження американського неогумбольдтіанства пов'язують з іменем Франца Боаса (1858—1942), який присвятив своє життя вивченню мов корінного населення Північної Америки — ескімосів та індіанців. Його дослідницькі праці (а в них загальнолінгвістичні погляди) представлені в колективному «Довіднику мов американських індіанців» (1911). Він один із перших звернув увагу на теоретичне значення вивчення мов американських індіанців: «Психологічні основи і морфологічний розвиток американських мов настільки незвичайні, що їх вивчення буде справжнім відкриттям для лінгвістів, які працювали в галузі індоєвропейських або семітських мов. Для лінгвіста, який звертається до мов нашого континенту, добре відомі проблеми, що обговорювалися багато років, постають у новому світлі, у нього швидко виробляється широкий погляд на лінгвістичні проблеми». В етнографії, твердив Боас, на зміну загальним теоріям повинен прийти ґрунтовний і безпристрасний аналіз усіх сторін життя кожного народу. Слід зазначити, що Боас сповідував рівність усіх мов світу, був непримиренним антирасистом.
Працю Боаса (дослідження індіанських мов) продовжив його учень Едуард Сепір (1884—1939). За освітою він був антропологом, що позначилося на його науковому світогляді. Свої дослідження проводив на стику етнології, психології, соціології, психіатрії, фольклористики та релігії. Такий широкий підхід до предмета дослідження позитивно вплинув на результати наукових пошуків.
У Сепіра є розвідки із загального мовознавства, індіанських мов, порівняльно-історичного мовознавства, психолінгвістики, соціолінгвістики й культурології. Найвідомішою працею вченого є «Мова», яка вийшла друком у 1921 р. Як зізнається сам автор «Мови», метою книжки було показати, що таке мова у його розумінні, «як вона змінюється у просторі й часі та які її взаємозв'язки з іншими людськими інтересами, з проблемою мислення, з явищами історичного процесу, раси, культури, мистецтва». У книжці розглянуто багато проблем: природа мови, внутрішня і зовнішня, синхронічна й діахронічна лінгвістики, мова й мислення, мова й культура, мова й література, мовні контакти, типологія мов та ін., і з кожної проблеми автор висловив свою оригінальну думку.
Що стосується мови і мислення, то, за переконанням Сепіра, вони взаємопов'язані, однак «межі мови і мислення не збігаються. У кращому разі мову можна вважати лише зовнішньою гранню мислення на найвищому, найзагальнішому рівні символічного вираження». Мова не тільки і не стільки ярлик для думок, скільки спосіб мислення, тому мислення залежить від конкретної мови, яка це мислення виражає. «Ми бачимо, чуємо або іншим чином сприймаємо дійсність так, а не інакше тому, що мовні норми нашого суспільства налаштовують на певний відбір інтерпретацій». У цій цитаті відчувається відгомін думок Гумбольдта, викладених у праці «Про різноманітність будови людської мови і її вплив на духовний розвиток людства».