Таким є поняття "людські стосунки" в філософії. В лінгвістиці ж - "людські стосунки" - це категорія модальності, котра представлена трьома рівнями оцінюваністю, емоційністю, експресивністю. Головним мотивом експресивної номінації можна вважати невгамовну спрагу експресії у мовної особистості, її бажання виділитися й через мову теж. Появлення емотивної "логеми" диктується не стільки логічними комунікативними потребами, скільки емотивним станом мовця, його емоційним наміром та емоційною ситуацією.
Прагматичність мовленнєвої оцінної діяльності визначається прагматичною орієнтацією такого способу діяльності, а саме: впливаючи на ціннісну орієнтацію реципієнта, вона впливає на його діяльність. Породження оцінного висловлювання зумовлене тим, що в процесі комунікації в людині з'являється потреба висловити своє ставлення до дійсності, яке є водночас оцінним і прагматичним.
У сучасній науці про мову все більше зростає інтерес до людського фактору. У процесі пізнання та спілкування людина не може не виражати своє ставлення до предметів та явищ довкілля. Вона живе в оточенні цінностей, діє в чітко окресленому ціннісному середовищі.
Пізнаючи об'єкти та явища матеріального та духовного світу, ми усвідомлюємо значущість того чи іншого об'єкта, тобто оцінюємо його, відносимо його властивості до категорії позитивних або негативних якостей. Пізнаючи природні властивості об'єктів та відтворюючи їх цінність, людина розкриває й певні аспекти соціальних відносин, оскільки значимість речі або явища визначається перш за все суспільним ставленням до них.
І в логіці, і в етиці всі оцінні судження пов'язані з деонтологічними й аксіологічними теоріями. "У деонтологічних теоріях етики й у логіці за основу приймається концепт обов'язку, з якого виводиться поняття цінності. В аксіологічних же концепціях первинним вважається концепт цінності, добра, а поняття обов'язку - похідним від нього". Нас цікавлять аксіологічні оцінки і створені ними висловлювання.
Оцінне значення зумовлене реальними властивостями предмета тією мірою, якою воно ними мотивується. В цілому розумінні мотив оцінки завжди має об'єктивний характер.
Система цінностей не спростовується, але може бути виведеною з людини, тобто ціннісні орієнтири особи та суспільства можуть зазнавати взаємовпливу та змінюватись.
В цілому ряді випадків оцінка визначається як позитивна чи негативна кваліфікація предмета думки. Існує й більш широке розуміння змісту оцінки: І.П. Сусов, Н.Д. Арутюнова, О.В. Падучева вважають, що оцінка - це здатність задовольняти потреби; Н.В. Калініна, Я.Г. Мельник виявляють оцінку як аксіологічні значення; М.П. Одінцова, Н.О. Александрова називають оцінку як ставлення суб'єкта до зовнішнього середовища; на думку В.Н. Телії, С.М. Кривоноса, В.З. Панфілова, оцінка - це модальність. В цілому ж можна сказати, що ні категорія оцінки, ні проблема оцінних одиниць ще не отримали свого належного вирішення в лінгвістиці.
Ми будемо виходити з визначення оцінки, запропонованого О.В. Куніним: "Оцінка - об'єктивно-суб'єктивне чи суб'єктивно-об'єктивне ставлення людини до об'єкта, виражене мовними засобами експліцитно чи імпліцитно".
При аналізі оцінки необхідно насамперед виділити її основні компоненти. Оцінка має досить складну структуру, що містить кілька обов'язкових і факультативних елементів. До обов'язкових, на думку О.М. Вольф, відносяться такі експліцитні та імпліцитні компоненти: суб'єктивний та об'єктивний чинники, що відображають ціннісні відносини між суб'єктом і об'єктом; властивості одного предиката (емотивність, емоційність, раціональність, експресивність).
До складу обов'язкових елементів входять такі імпліцитні компоненти, як шкала оцінок, оцінний стереотип, аспект оцінки. Крім того, існують факультативні елементи оцінки: мотивування оцінки, оцінні класифікатори.
Найважливішою особливістю оцінки є те, що в ній завжди присутній суб'єктивний чинник, який обов'язково взаємодіє з об'єктивним. Всяке оцінне судження передбачає наявність суб'єкта судження, тобто тієї особи, від якої надходить оцінка, і його об'єкта, тобто предмета чи явища, якого оцінка стосується. "Вираження чи приписування цінності (оцінювання) є з'ясування певного ставлення суб'єкта чи суб'єктів оцінки до її об'єкта". Суб'єктивний компонент припускає позитивне чи негативне ставлення суб'єкта оцінки до об'єкта, у той час як об'єктивний компонент оцінки орієнтується на ті властивості предметів чи явищ, на основі яких робиться оцінка.
У складній взаємодії суб'єкта оцінки та її об'єкта можна виділити компонент, який припускає ставлення суб'єкта до об'єкта, незалежно від того, якими властивостями наділено об'єкт. Цей компонент можна називати "оціночність". О.М. Вольф називає його "емотивністю", відмічаючи, що "він, не'звязаний безпосередньо з уявленнями про емоції, емоційність, експресивність тощо, може передбачати як емоційну, так і раціональну оцінку". Н.Д. Арутюнова ототожнює емотивність та емоційність.
Питання про те, який чинник в оцінці первинний - емоційний чи раціональний, є одним з найважливіших в аксіології й часто дискутується в теорії оцінок. Для емотивістів первинними є емоції, безпосередня реакція на події, які визначають оцінку.
Об'єктивісти ж вважають, що в емоціях приховані судження і що в усіх випадках почуття й ставлення залежать від наших суджень про стан речей. Якщо ж змінюється думка, то змінюються й емоції.
У природній мові не може бути чисто емоційної оцінки, оскільки мова завжди допускає раціональний аспект. Відокремлення суто емоційного і виключно раціонального в мові є дуже умовним. Однак особи вираження цих двох видів оцінки в мові різняться, вказуючи на те, який початок лежить в основі судження про цінність об'єкта: емоційне чи раціональне.
Невід'ємною властивістю оцінного предиката є його експресивність. Експресивність - це семантична властивість мовного знака, його здатність виражати певним способом позамовний зміст за допомогою цілісного наочного уявлення за метою характеристики предмета мовлення.
"Почуття, що передаються за допомогою мови, розширюють і виявляють багатоплановість самої мови, - відмічає P.A. Будагов, - людська природа мови завжди та усюди нагадує про себе". У зв'язку з цим виникає питання як про визначення поняття емоційної лексики та експресії, так І про відношення експресивного та емоційного в слові. Що стосується елементів, виконуючих не тільки номінативну функцію, але й функцію вираження відношення мовця до предмету мовлення, тобто замкнену у собі додаткову інформацію, то це є емоційно - оцінні елементи.
Проте суперечно вирішується проблема співвідношення експресивного та емоційного в слові. Деякі вчені (В.А. Звєгінцев, К.А. Левковська) ці категорії ототожнюють, інші (А.І. Єфимов, О.Ф. Петріщева) розрізняють екпресивне та емоційне. Багато дослідників включають поняття емоційного в поняття експресивного. Л.В. Васильєв виражає іншу думку: "Категорію емоційності доцільніше виключити із поняття експресивності та зробити його таким чином більш визначеним". Виключаючи категорію емоційності із поняття експресивності, деякі лінгвісти вважають, що образність та емоційна забарвленість додаються до мовлення її зображувально-виразними якостями, тобто обумовлені експресивністю, виявляючись її наслідком.
Досліджуючи якості словосполучення (речення), неважко помітити, що наше мовлення є виразнішим в тому випадку, коли воно просякнуте певним почуттям, коли ми намагаємося емоційно впливати на свого співрозмовника. Отже, експресивне виступає повторним відносно емоційного.
До емоційної лексики слід віднести перш за все ті слова, які здатні передавати своїм понятійним змістом відношення учасників комунікації та безпосередньо пов'язані з мовленнєвою поведінкою до адресата або предмета висловлювання. "Забарвлені одиниці завжди - бажає або не бажає мовець, - відмічає Є.Ф. Петріщева, - передають мовленню включену в них інформацію про обставини спілкування. Оскільки це відношення передається понятійним змістом слова, оскільки є підстава говорити про емоційне, точніше емоційно-оцінне значення, яке входить до лексичного значення слова. Такі одиниці називають словами з емоційно-оцінним значенням.
В окремих випадках понятійний зміст слова, його предметне значення може залишитись навіть на другому плані, при акцентуванні експресивно-емоційного змісту. Слова з емоційно-оцінним значенням вже на рівні лексико-семантичної системи здатні безпосередньо виражати різні емоції та емоційно-суб'єктивну оцінку предмета мовлення.
Таким чином, у тісному зв'язку з поняттям "оцінка" знаходиться поняття емоційного в мові. На думку Н.Д. Арутюнової, емоції мають під собою "когнітивну основу: вони ґрунтуються на знаннях чи передбаченнях. Когнітивний компонент у них первинний стосовно емотивного". Емоційність виражається емоційними суфіксами, вигуками, частками й інтонацією.
Різниця між емоційним і оцінним значенням, на думку Г.І. Приходько, грунтується на вживанні, яке зумовлене мовленнєвою інструкцією мовця. Емоційність - це якість мовлення, що спричиняється психічним станом того, хто говорить. У конкретному випадку вираження його почуттів може й не переслідувати якихось прагматичних цілей. Оцінюваність - це якість мовлення, зумовлена в першу чергу наміром одного з комунікантів досягти певної прагматичної мети: якимось способом вплинути на духовний чи фізичний стан адресата.
Услід за О.М. Вольф та В.І. Шаховським, вважаємо, що в основі емоцій лежить оцінка, а кожна емоція людини є результатом певного виду оцінки. Емоції та оцінки пов'язані між собою причинно-наслідковими взаємвідносинами. Оцінка - це думка суб'єкта про цінність об'єкта для нього, а емоція - це переживання суб'єктом цієї думки. Емоційне ставлення є важливою складовою частиною мовної модальності.