Цей термін, не випадково, оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, які сталися на зламі Середніх віків і Нового часу, характеризувалися, передусім, початком глибоких змін у становленні людини до природи (промисловий переворот, пов`язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва).
Людина починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі, а "культура" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. І в цей час постає питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий "неприродний" стан суспільства і людини.
5. Історичний аспект розвитку поняття «культура»
Численні концепції культури, що виникали на грунті європейської філософії Нового часу, об`єднувались ідеалістичною методологією. Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в гадузі науки, мистецтва, релігії. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась. Матеріальне виробництво у цей період мало примусовий характер. Тобто не створювало належного простору для творчої активності людини.
Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект культури в їхньому розумінні - прагнення спорудити храм Розуму. Розум покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед людством універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні зміни. Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких відбиралося те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна бути інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто не просто відтворювати, але постійно розширювати сферу людських можливостей. На зміну поняттю оригінального в традиційному змісті тобто висхідного до початків споконвічно древнього, котрому слід наслідувати як зразку, приходить поняття оригінальності як новаторства. Але реальна суть культури її специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як якоїсь абсолютної свободи людського розуму.
Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння припускає спроможність реалізувати цілі, а дисципліна - спроможність ставити осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча сила мистецтва, у мистецтві - продуктивна сила уяви. Вони протилежні також, як об'єктивне знання і суб'єктивне почуття. Проте відношення науки і мистецтва Кант розглядає як відношення додатковості.
Своєрідну спробу розв'язати кантівську суперечність між природним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов'язком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов'язку. "Культура, — писав він, — повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж — розвитком розуму".
Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.
Ідея чисто естетичного подолання суперечностей дійсності як головного завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідеології німецького романтизму. Брати Шлегелі (Фрідріх (1772—1829) і Август Вільгельм (1767—1845)), Новаліс (1772—1801), Людвіг Тік (1773—1853) та інші представники цього напрямку заперечували буржуазну цивілізацію як суспільний стан, ворожий людині. Протиставляючи свободу творчості суспільним вимогам, Ф. Шлегель писав, що творче самовираження поета не повинне підкорятися ніякому законові. Єдиною сферою, котра дозволяє людині піднестись над суперечностями дійсності і зберегти свою індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. "Природній людині" просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб'єктивну могутність генія, безмежну силу художнього уявлення, котре творить світ за власними законами.
проба подолати з позицій об'єктивного ідеалізму протилежність просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г. Гегелем (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визначається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові всезагальності мислення, — писав він, — полягає абсолютна цінність культури".
У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фундаментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об'єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різногранності культурного існування індивідів та людських спільнот.
Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.
Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності, її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (Історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є "світ людини", то культура утворює "світ людського буття", тобто ту сукупність умов І певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.
Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною, її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза HeroJB культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.
В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визначення дає змогу з'ясувати сутність і структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти, закономірності розвитку і соціальні функції.