Культурна спадщина народу має у собі таке поняття, як «на-ціональні традиції». Вони все частіше стають об’єктом дослідження в науковій літера-турі. Почато спроби з’ясування їх сутності, природи і механізмів функціонування; простеження зв’язку між традиційною діяльністю людей і соціально-економічними умовами. Разом з тим у літературі можна виділити три основних підходи до проблеми традицій.
Представники першого підходу трактують традицію як соціо-культурну наступність взагалі. Представники другого підходу обмежують обсяг поняття «традиція» сферою суспільної свідомості. І, нарешті, прихильники третього підходу тлумачать традицію як соціальний зв’язок індивідів і груп у суспільстві, як засіб соціалізації і творчий фактор практики повсякденного життя, вираження предметного світу людських відносин і діяльності, а не свідомості. На думку А.К. Уледова, традиції являють собою «соціальні ме-ханізми закріплення, відтворення, узагальнення і передачі суспільного досвіду, що акумулю-ється в стійких, повторюваних загальнозначущих формах життєдіяльності людей» [7, с. 11]. Критерієм соціальної природи традицій є також їх нормативність, що дає можливість напра-вляти поведінку особистості відповідно до інтересів суспільства.
Людині дістаються традиції і звичаї, перевірені суспільством, тобто вона отримує «естафетну паличку» від предків. На основі національних традицій і звичаїв відбувається формування її особистісних якостей з раннього віку. Але це не означає, що індивід за допомогою традицій включається просто в дану національну спільність людей. Засвоєння цих традицій має світоглядний характер, через них формуються потреби, мораль-ні ідеали, переконання, бачення світу. Водночас на їх основі індивід дістає перші уроки мо-ральності, зразки поводження в родині і суспільстві, виробляє манери. З початку дослідники тільки описували національні традиції, не намагаючись розібратися в їх сутності. Потім була почата спроба загальносоціологічного підходу до вивчення цього соціального явища. На-приклад, А. Чотонов визначає національні традиції так: «Це звичаї, які склалися історично, відзначаються наступністю і стійкістю і захищені силою суспільної думки, правилами пове-дінки людей, характерними для побуту нації, груп народів, близьких за своїм історичним минулим, мовою і культурою» [8, с. 21]. Інше визначення дає І.Ф. Дроздов: «Національні традиції – це складний комплекс історично сформованих, повторюваних елементів суспіль-них відносин, звичаїв, психологічних рис, характерних для визначених націй» [9, с. 36]. На наш погляд, національні традиції – це історично сформовані, відносно стійкі, повторювані соціальні явища, які виникають у сферах національного життя, властиві національним особ-ливостям, ментальності, психології тієї чи іншої нації, що передаються з покоління в поко-ління і закріплюються за допомогою суспільної свідомості.
Нині, у зв’язку з «вибухом» національної самосвідомості, прагненням кожної нації і народності до свого «кореня», із засвоєнням власної культу-рної спадщини, дуже гостро стоїть питання необхідності глибокого вивчення культур-ної спадщини кожного народу і його відновлення.
Наступною закономірністю формування і розвитку національної культури є взаємовплив, взаємозбагачення національних культур. З історії розвитку світової культури відомо, що середньовічний Схід своїми культурними досягненнями впливав на Захід, коли почалася криза культури його народів. Захід, у свою чергу, своїми культурними досягнен-нями впливав на Схід.
Поняття взаємовпливу і взаємозбагачення національних куль-тур діалектично взаємозалежні. У процесі взаємозбагачення кожна культура розвива-ється і стає багатшою. У цьому процесі кожна національна культура піднімається на новий рівень розвитку. Під взаємовпливом у розвитку національних культур розумієть-ся такий процес, що йде не тільки в прямому, але й у зворотному напрямку, а також з декількома національними культурами одночасно. Отже, кожна національна культура, впливаючи на інші національні культури, сама в свою чергу збагачується і розвиваєть-ся.
Процес взаємовпливу і взаємозбагачення національних культур є джерелом збагачення національних культур, він спрямований на взаємний проґрес. Треба пам’ятати, що більш розвинута культура має більший вплив, ніж слабка. Г.В. Плеханов писав, що «вплив літератури однієї країни на літературу іншої прямо пропорційний подібності суспільних відносин цих країн. Це вплив односторонній, коли один народ через свою відсталість не може нічого дати іншому, і взаємний, коли вна-слідок подібності суспільного побуту і культурного розвитку кожний із двох народів, що обмінюються, можуть що-небудь запозичити в іншого» [10, с. 658].
Об’єктивними закономірностями розвитку національних культур, взаємовпливу і взаємозбагачення є тенденції їх інтернаціоналізації. Хоча останнім часом поняття «інтернаціоналізація», «інтернаціоналізм» набули неґативного звучання, цей процес виявляється загальною закономірністю розвитку людства і світо-вої культури, має зворотний характер у розвитку національних культур. Інтернаціоналі-зація народжується, по-перше, на основі національного, тільки через його накопичений досвід чи іґнорування невизнанням цього дуже важливого складного процесу породжу-ється національна відчуженість, ізольованість, тенденції до соціально-політичної і ду-ховної відособленості; по-друге, вона формується на основі синтезу нових процесів і явищ, що відповідають потребам розвитку націй і народностей. Як і всі інші явища, процес формування і розвитку національних культур теж має свої суперечливі моменти і тенденції.
Протиріччя не є злом, яке призводить до гальмування суспіль-ного розвитку. Навпаки, відсутність суперечностей у будь-якому процесі призводить до його омертвіння. Суперечності виникають у результаті несумісності, невідповідності, ди-сонансу і дисгармонії двох чи більше явищ у суспільному розвитку. Суперечності у розви-тку національної культури і національної самосвідомості типологічно виступають як внутрішні протиріччя у розвитку даної національної культури або як зовнішні у її взаємодії з іншими.
Внутрішні суперечності пов’язані із зіткненням між стійкіс-тю національного буття і об’єктивною тенденцією суспільного розвитку, наявністю культурних цінностей, стійкістю народних культурних основ, їх взаємозв’язком і взає-модією з релігією чи іншими формами виховання мас, на основі нової ідеології, зрос-танням прагнення кожного народу до розвитку власної культури і невідповідністю слабкого розвитку чи інших факторів матеріальним, соціально-політичним можливос-тям і т.д.
Разом з тим внутрішні суперечності в розвитку національних культур не залишаються незмінними, застиглими, вічними. Під дією об’єктивних і суб’єктивних умов окремі протиріччя, виконавши свою місію, можуть зникнути і замість них можуть виникнути нові, властиві новому етапу національного розвитку. Внутрішні протиріччя в розвитку національних культур тісно зв’язані з зовнішніми факторами. Тому що, як уже говорилося, національні культури, який би багатий власний потенціал не мали, не можуть існувати і розвиватися, відмовляючись від взаємодії з іншими культурами [11, с. 83, 90].
У формуванні і розвитку національної культури і національ-ної самосвідомості велику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія. Останні не можуть існувати поза об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискорити той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його. Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток націо-нальної культури і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування націона-льної культури і національної самосвідомості завжди існують об’єктивні закономірності і суб’єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неоднозначним. Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє піднесенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей. Крім того, в культурі, у тому числі в національній культурі, завжди існував могутній соціальний потенціал, що сприяв формуванню і розвитку націй і народностей. Культура виконувала роль не тільки духовного, але і матеріального стимулу у збереженні і зміц-ненні стійкості національних особливостей, психологічного складу, традицій і обрядів. Це підсилювало вплив національної культури на національну самосвідомість.
Пробудження національної самосвідомості вимагає активної дії національної культури, цінностей. У свою чергу, ріст національної самосвідомості сприяє зростанню духовних потреб. Потім останні породжують нові проґресуючі сили в розвитку національних культур. Таким чином, даний процес перебуває у постійному русі, завжди взаємозалежний і взаємообумовлений.