А, скажімо, архітектура Давньго Риму пов’язана з культурологічними цінностями цього періоду та відбивала ідею державності та військової могутності Римської імперії (Колізей, Пантеон, тріумфальні арки).
Середньовічна архітектура пов’язана з розвитком феодального ладу і утвердженням влади релігії. Зодчество стає провідним видом мистецтва епохи середньовіччя, а його головними стилями – готичний (яскравим взірцем якого є Реймський собор у Франції) та романський.
А модерн, наприклад, (від фр. Moderne – сучасний, новий) виникає як архітектурний напрямок на зламі XIX -XX ст. в процесі пошуків нових прийомів, елементів та конструкцій майстрами архітектури. Даний напрямок характеризується підкресленим естетизмом при трактуванні утилітарних деталей, композиційною дисципліною, захопленістю романтичними мотивами, поєднанням складних архітектурних форм з орнаментальним декором, кольоровим панно, використанням нових будівельних матеріалів – бетону, металу та кераміки.
У Києві в стилі модерн створені будинок Держбанку (арітектори О.Кобелєв та О.Вербицький), “будинок Городецького” (В. Городецький), Бесарабський критий ринок (Г.Гай).
Процеси, що відбуваються в архітектурі наприкінці XIX - поч. XX ст. яскраво свідчать, що розвиток цього виду мистецтва безпосередньо пов’язаний з проблемами науково-технічного прогресу. Винахід залізобетону та його різновидів, вдосконалення будівельної техніки, залучення нових матеріалів (алюміній, пластик) привели до виникнення напрямів функціоналізму та конструктивізму, яскравим взірцем яких стає феномен американських хмарочосів (арх. Р.Шрив, У.Харрісон, Р.Худ).
Скульптура – це вид мистецтва, який пов’язаний із створенням об’ємних художніх форм у реальному просторі, об’єктом якого переважно виступає людина, або тварина.
Гегель визначав скульптуру як “тілесне втілення духовного”. Власне, мистецтво, яке не переслідує ніяких утилітарних цілей, починається з скульптури, яка хоча і оперує об’ємним матеріалом, проте прагне виключно до художнього результату.
Скульптура – один з найдавніших видів мистецтва, що бере свій початок з глибини століть. Етапи розвитку даного виду мистецтва чітко відображають особливості становлення культури кожного історичного періоду. Так, головною метою давньогрецьких майстрів було відображення образу прекрасної і гармонійної людини, що відповідало цілі даної культури. Скульптурний портрет Стародавнього Риму пов’язаний з релігією римлян та надзвичайно розвиненим у них культом пращурів, яких увічнювали в скульптурних зображеннях, пізніше ця традиція поширилась і на зображення видатних особистостей – імператорів, філософів тощо, а скульптура Відродження виступає гімном людині, яка починає усвідомлювати себе й свої можливості, так що навіть переможений герой в інтерпретації Мікеланджело сприймається як сильна та прекрасна особистість.
Суперечливість та складність мистецтва XX ст. знайшли своє відображення і в скульптурі, яка поглиблює психологічний зміст зображення, розширює можливості вираження у пластиці духовного життя епохи.
Живопис – відтворення художніх образів на площині.
Мовою живопису є колір та малюнок. Колір – душа живопису, малюнок відіграє додаткову роль. Якщо картина неприємна по кольору, найкращий задум залишиться невтіленим. Світ багатобарвний, й це його багатство передає живопис. Гармонійне поєднання кольорів називається колоритом.
Давній малюнок ніс важливе смислове навантаження, адже для давнього художника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві давньогрецького вазопису. Розвиток живописного мистецтва середньовіччя передувсім пов’язаний з розквітом іконопису. На зміну чуттєвим образам античного мистецтва прийшли релігійно-канонізовані зображення, що водночас вражали своєю духовно-психологічною насиченістю. Видатних представників іконопису, наприклад, Феофана Грека, Андрія Рубльова насамперед цікавило відображення внутрішнього світу людини. Нову добу у розвитку мистецтва живопису пов’язують з культурою Ренесансу (XIV-XV ст.), яка принесла з собою нові теми, форми, художні образи. У цей період живопис стає провідним видом мистецтва і дарує цілу плеяду яскравих особистостей (Джордоне, Тінторетто, Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі).
В XIX ст. поглиблюється та завершується процес розмежування живопису та графіки, який принципово завершують імпресіоністи. Вони нічого не передають поза кольором, все лінійне для них другорядне. Не малюнок, а кольорові співвідношення зображуємих предметів стають основним носієм естетичного сенсу живописних творів. Живопис отримує незалежність від малюнка, який раніше був її головною ціллю, наближується до музики, та відділяється від літератури.
Різко змінюється характер живопису в XX ст., що безпосередньо пов’язано з культурологічною ситуацією цього періоду. На живописне бачення світу впливає фото-, кіно- телебачення, широта, багатоманітність та багатство вражень сучасної людини, котра сприймає реальність із більших висот, і на більших швидкостях, і в неочікуваних ракурсах, поглиблюється її інтелектуальний та психологічний світ. Культура і мистецтво XX ст. пов’язані також з виникненням феномену модернізму – художньо-естетичної системи, що складається на поч. XX ст. і об’єднує художників, які знаходилися на позиціях нереалістичної методології. (Наприклад, фовізм А. Матіса; кубізм П.Пікассо, експресіонізм Е.Мунка, сюрреалізм – С.Далі, Р.Магрітта. Серед українських художників-модерністів виділяється творчість А.Петрицького, М.Бойчука, започаткований яким стиль пізніше стали називати бойчукізм).
В живопису XX ст. зростає роль суб’єктивного начала, загострюється значення особистісного бачення, індивідуального сприйняття життя.
Музика (від грец. Musike - мистецтво муз) – це вид мистецтва, в якому художні образи формуються за допомогою звуків, і який характеризується особливо активним і безпосереднім впливом на внутрішній світ людини. [15;218]
Звук, як основа музичної образності та виразності, позбавлений смислової конкретності слова, не відтворює фіксованих, видимих картин світу, так як це відбувається в живопису. Разом з тим, звук певним (специфічним) чином організований та має інтонаційну природу. Інтонація і робить музику мистецтвом, яке звучить, вбираючи в себе при цьому весь багатовіковий мовленєвий досвід, досвід ритмічних рухів, частково втілений в ораторському мистецтві, театрі, танці і т.д. Існування музичного мистецтва є невід’ємним від виконавця.
Музика в звукових образах узагальнено відображає сутнісні процеси життя. Але при всій своїй узагальненості, художні образи в музиці володіють великою емоційною силою, властивістю втілити світовідчуття людини в його повноті та багатосторонності. При цьому кожна епоха, культура акцентує свої сторони в змісті музики.
Для музичної культури XX століття характерним є пошук нових засобів художнього вираження та дух експерименту. Провідні музиканти Європи (І.Стравінський, Б.Барток, П.Хіндеміт, А.Шенберг, Д.Мійо та багато інших), які стояли біля витоків музичного авангарду першої третини XX ст., пізніше емігрували до США й там отримали світову відомість. Тому вірніше про музичну культуру XX ст. слід говорити як про інтернаціональне явище, яке мало пов’язане з національними кордонами, але яке не розірвало зв’язків з національним корінням та своєрідністю.
Хореографія (від грец. Chureia – танець і grapho – пишу) – мистецтво танцювати. Матеріалом цього виду мистецтва є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла.
В доісторичну добу танець виконував певну ритуальну функцію. Ця ж тенденція мала продовження і розвиток в культурах Стародавнього Єгипту та Греції, тоді як у Стародавньому Римі танець сприймається вже як видовище. Культура середньовіччя відповідно до своєї ідеології накладає табу на хореографічне мистецтво, хоча народний танець розвивається, не дивлячись на перешкоди (що певною мірою відображено в “Соборі Парижської Богоматері” В.Гюго).
Процес відновлення мистецтва хореографії пов’язаний з добою Відродження, але справжній його розквіт починається в XVII ст., коли французькою королівською академією танцю (1661 р.) було розроблено основну систему класичної хореографії і закладено фундамент балету.
Становлення та розвиток мистецтва балету пов’язані з культурами Італії, Англії, Австрії та особливо Франції. Саме тут розпочинається процес відокремлення балету від опери та надання йому статусу самостійної галузі хореографії.
Мистецтво хореографії представлене не лише класичним балетом, а й безпосередньо пов’язане і з традиціями народного танцю, який відтворює у русі та пластиці специфіку національної самосвідомості (напр. Ансамбль танцю ім. П. Вірського).
Театр – це вид мистецтва, що художньо опановує світ у формах драматичної дії.
В театрі акт творчості (створення образу актором) протікає на очах у глядача, що поглиблює духовний вплив на нього. Якщо в кіно глядач бачить результат творчого процесу, то в театрі - сам процес. Мистецтво театру слушно вважають колективним: лише в процесі співтворчості драматурга, режисера, художника, композитора, актора спектакль перетворюється на твір мистецтва.
Театральне мистецтво, що розпочалася в давнину, й було пов’язане з давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини, пройшло довгий етап становлення, перш ніж набути сучасного вигляду.
Загалом, театр завжди намагався акцентувати увагу на філософсько-естетичному осмисленні світу, опанувати художню спадщину минулого, розкрити морально-психологічний стан особистості. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії – співпереживання у глядача, призводить його до катарсису - духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.