Смекни!
smekni.com

Культурологія 2 (стр. 75 из 75)

Гарантом ефективного функціонування архівної галузі виступає держава й архівна система України. У 1999 році було створено Державний комітет архівів України – спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства. Він є членом Міжнародної ради архівів – неурядової міжнародної професійної організації, що діє під егідою ЮНЕСКО.

Під архівними установами маються на увазі архіви, інші заклади або структурні підрозділи, що забезпечують облік, зберігання архівних документів, формування і використання Національного архівного фонду або здійснюють управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері архівної справи і діловодства.

Мережа архівних установ, підпорядкованих Держкомархіву України включає 680 установ. Серед них – 7 центральних державних архівів України:

· Центральний державний архів вищих органів влади та управління України;

· Центральний державний архів громадських об’єднань України;

· Центральний державний історичний архів України, м. Київ;

· Центральний державний історичний архів України, м. Львів;

· Центральний державний кінофотофоноархів України ім.. Г. С. Пшеничного;

·Центральний державний науково-технічний архів України;

· Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

В складі архівних установ також діють Державний архів в Автономній Республіці Крим, 24 державних архівів областей, державні архіви міст Києва і Севастополя, 487 архівних відділів райдержадміністрацій та 153 архівних відділів міських рад.

Важливою складовою мережі державних архівних установ є архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій.

Значна частина документів Національного архівного фонду зберігається в галузевих державних архівах СБУ, Міністерства оборони, МВС та ін. Цінні документальні масиви, унікальні писемні пам’ятки зосереджені в Інституті архівознавства та Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, в архівних підрозділах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту історії України, Інституту археології, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського та ін.

Документи Національного архівного фонду зберігаються також в архівних підрозділах громадських і релігійних організацій, підприємств, установ і організацій, заснованих на недержавних формах власності, приватних архівних зібраннях.

В архівних установах системи Держкомархіву України зосереджено понад 58 млн. одиниць зберігання різних видів документів Національного архівного фонду, які віддзеркалюють історичну долю України впродовж багатьох століть.

Таким чином, слід наголосити, що збереження культурної спадщини є важливою складовою піклування про національне багатство України і потребує постійних зусиль не лише з боку державних органів, приватних організацій, але й кожного громадянина. Культура кожного наступного покоління буде набагато бідніша, якщо вона не знатиме культури своїх попередників та не матиме перед очима зразків нашої славетної культурної спадщини.


Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте соціально-культурну дійсність українського суспільства.

2. Які напрямки розвитку української культури в сучасних умовах?

3. Охарактеризуйте основні чинники феномену української культури.

4. Охарактеризуйте українську мову як знакову систему, природній інструмент творення української культури

5. Охарактеризуйте демократичний гуманізм.

6. Формування постмодерністської свідомості в Україні.

Література:

1. Історія української культури. За редакцією П.Толочка. Т.1-3-, К.2003-2005

2. Ортега-и-Гассет. Эстетика. Философия культуры. М., 1991

3. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998

4. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. М., 1991

5. Историко-культурные основы европейской цивилизации. М., 1992

6. Философская культура Украины и отечественная общественная мысль ХІХ-ХХ вв. - К., 1990

7. Буравльов Є.П. Екологічна безпека // Довкілля і здоров’я, № 1, 1998

8. Вечірко Р.М. Культурі потрібні творці // Дивосвіт, 2003, № 4

9. Мєднікова Г.С. Українська і зарубіжна культура ХХ ст.. К. – Знання – 2002

10. Бушак С. Тернистий шлях Івана Марчука // Сучасність, № 2, 2000

11. Губерначук С.С. Трипілля і українська мова. – К.: Фенікс, 2005

12. Касьянов Г. Українська інтелігенція в русі опору, 1960 -80 років. – К., 1995


[1] Інноваційна субкультура уособлює в собі нове, культивує нетрадиційне, виявляє себе як “лабораторія майбутнього”, як “експериментальна” структура культурного розвитку.

[2] Так, Е. Дюркгейм, відомий західний соціолог, доводив, що кримінальні субкультури є невід'ємною складовою будь-якого суспільства.

[3] Такий тип субкультури має ознаки екзотичного етносу, своє особливе світосприйняття, мораль, ритуали, традиції, закони, норми. Західні дослідники відносять сюди кримінальну міфологію, привілеї для “еліти”, способи відпочинку, форми стосунків

[4] Лотман Ю. М. Культура и взрыв. М., 1992. – С.13.

[5] Уніфікація (лат. Unus – один) – приведення будь-чого до єдиної системи, форми, одноманітності.

[6] Спосіб життя – загальносоціологічна категорія, що позначає сукупність усіх форм життєдіяльності, властивих різним суспільствам; відповідно до основних підсистем соціального буття вирізняють економічний бік способу життя, соціально-політичну складову, культурно-цивілізаційну та інші.

[7] Контекст (лат. Contextus – тісний зв’язок) – середовище, час та інші умови комунікації.

[8] Патерни – структурні зразки, які склалися в межах певної культури, стереотипи поведінки та стійка конфігурація зв’язків людей між собою.

[9] Евристика – термін, яким позначають галузь знання про творчу діяльність, пов’язану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння і комплексну галузь знань, що об’єднує ряд розділів філософії, психології, кібернетики, лінгвістики, теорії інформатики, наукової організації праці.

[10] Екуменічний рух (екуменізм) – це рух за об’єднання християнських церков, який попервах виник у протестантизмі та поширився на інші конфесії. В екуменічний рух активно включився в Ватикан, який на ІІ Ватиканському соборі (1962 – 1965 рр.) прийняв „Декрет про екуменізм”.

[11] Основу естетичної цінності складає здатність предметів бути носіями соціальних та культурних значень. Естетична цінність в естетичному почутті постає в знятому вигляді як те, що приємне, бажане, те, що викликає почуття радості, задоволення, насолоди.

[12] Краса – поняття, що відображає естетичні ідеали людини в різні часи. Пошук краси в оточуючому світі і в самій людині та зображення прекрасного в творах мистецтва – важлива частина культуротворчої діяльності людей. Еталони краси та уявлення про красиве в різних культурах і в різні історичні епохи суттєво відрізнялись один від одного.

[13] Естетика (від грец. Aesthesis – відчуття, почуття; aesthetes - здатний відчувати) - галузь філософського знання, що теоретично досліджує таке ціннісне світовідчуття, котре насамперед характеризується категорією “прекрасного” й найбільш повно виражається в такій формі людської свідомості та культурної діяльності як мистецтво. Естетика вивчає такі форми людськогої свідомості, як естетичне сприйняття та переживання, естетичний смак та ідеал.

[14] Мистецтвознавство – сукупність наук, що досліджують соціально-естетичну сутність мистецтва, його походження та закономірності розвитку, особливості та зміст видового розмежування мистецтва, природу художньої творчості, місце мистецтва в соціальному та духовному житті суспільства і т.д. Як система “часткових” наук про окремі види мистецтва , мистецтвознавство включає в себе літературознавство, музикознавство і т.д. В найзагальнішомі вигляді мистецтвознавство являє собою сукупність трьох субдисциплін: історії мистецтва, теорії мистецтва та художньої критики.

[15] Деякі дослідники вважають, що постмодернізм починається з поп-арту в 60-ті роки XX ст.

[16] Більш детально про поняття контркультури дивись главу ….

[17] Фундаменталізм. Вперше це поняття з’явилося в релігієзнавчій літературі для позначення такого напрямку релігійної думки, котрий виступає за повернення до глибинних, корневих основ доктрини або взагалі принципів життєдіяльності. В більш широкому вжитку – релігійно-культурна установка, яка направлена на переосмислення втраченої, але надзвичайно значущої традиції. Найчастіше в літературі зустрічаються поняття євангельського фундаменталізму та ісламського фундаменталізму. В власному значенні слова фундаменталізм сформувався в другій половині XIX ст., коли в американському протестантизмі з’явиламь група теологів, які виступали проти алегоричного та символічного трактування Біблії, за її буквальне розуміння. Наголошували, що Біблію слід приймати такою, якою вона є, ставлячи віру вище розуму. Головним завданням фундаменталістів було прагнення призупинити модернізм в релігії.

Феномен ісламського фундаменталізму відповідно пов’язаний з канонічним прочитанням священих текстів. На формування цієї культурної установки насамперед впливають загальні політичні процеси, котрі дозволяють переосмислити роль ісламу як світової релігії в сучасному світі. Фундаменталісти закликають до створення ідеального мусульманського суспільства.

[18] Більш детально про явище постмодернізму в художній культурі див. Гл. 7 даного посібника, параграф 5.