У чому ж причина настільки широкої популярності літераторів-бітників? Очевидно, публіка знаходила в бітниках з їх часом божевільними ідеями те, чого їй так не вистачало в післявоєнній ейзенхауерській Америці. Життя націй того років будувалася, насамперед, на безперестанній погоні за матеріальними благами. Добре оплачувана робота, кар'єра й домівка - от основні життєві цілі середнього американця, для якого питання Навіщо бажати чогось більшого? пролунав би риторично. А для бітника бажання відрізнятися, бути не таким, як всі, жити справді насиченим життям представлялося винятково важливим. Щоденність для нього - в'язниця, яку треба підірвати. Попутно помітимо, що в'язниця для деяких бітників була не тільки розхожою метафорою, але й цілком відчутною реальністю. Грегорі Корсо, відомий американський поет, і Нил Кессіді, близький друг Керуака й Гінзберга, якусь частину свого життя провели у в'язниці, що не перешкодило їм стати людьми, без згадування яких тепер важко представити підручник по американській літературі XX століття. Кессіді, зокрема, зробив настільки сильний вплив на Керуака, що, не будь його, ми, можливо, не могли б зараз читати книги Джека і йти слідом за ним по його дорогах[18, 267].
Що ж пропонували бітники замість того існування, що їх не влаштовувало? Для деяких альтернативою ставали нові шляхи розширення свідомості за допомогою наркотичних засобів, нескінченні пиятики в дешевих забігайлівках і модних джазових клубах, секс на заднім сидінні старенького "форда" або "каділака", божевільні перегони по залитим неоном містам Америки; для інших - ніколи що не кінчаються суперечки в студентських гуртожитках, читання авторів, що підривають підвалини буржуазного суспільства, перші проби пера й невтомне поглинання нечуваної раніше музики - бопа Чарлі Паркера, Діззі Гіллеспі й Телоніуса Монка.
Втім, багато хто успішно сполучали те й інше: бітники нерідко виходили читати вірші перед публікою, перебуваючи "під кайфом". До Керуаку, втім, це ставиться лише в малому ступені. Відомо, що він, хоча й вживав бензедрин, волів все-таки легке токійське вино. Цікаво, що ЛСД Джек спробував лише один раз, і його реакція виявилася досить несподіваної для навколишніх: цей препарат, заявив він, вигадали росіяни, щоб послабити американські нації[11, 205].
Представники нового покоління розуміли, що Велика Американська Мрія давно стала ілюзією. Ілюзії не приваблювали. Багато молодих людей шукали духовного звільнення. Стереотипам поводження американського середнього класу протиставлялися нове бачення реальності, нові можливості сприйняття навколишньої дійсності під впливом наркотиків або алкоголю, воля сексуальних відносин, воля вираження своїх думок, розкріпачення мови. У мистецтві - відмова від традицій або загальновизнаних цінностей, хоча й у минулому в бітників були свої герої: Уітмен, Рембо. Дисонансна музика останнього проникала в ритми сучасності. Про вплив Рембо говорив кожний другий письменник-бітник: його язикові експерименти представлялися їм винятково актуальними.
Але бітників залучала у французькому "колезі" не тільки сміливість в обігу з мовою. Саме життя Артюра Рембо, поета, солдата, торговця, змушувала бітників сприймати його біографію як рольову модель власного поводження. Головне ж, він привніс у літературу нове подання про поезію як такий, вдихнувши в неї не тільки дух хаосу й насильства, але й щось більше, щось таке, що змушувало бітників буквально боготворити його.
Нове покоління письменників виростало в умовах, коли за спиною були дві світові війни, Велика Депресія 1929 року, крах звичних цінностей і ідеалів. Від усього цього залишилися лише спогади. Америка "видужувала", чудності й жорстокості війни сприймалися тепер багатьма як неминучість, з якої потрібно упокоритися. Песимізм типового хемінгуеєвського героя теж розсіювався, його місце займала надія на світле майбутнє, що приводило за собою неясне відчуття невизначеності й недостатності такого ідеалу. Це відчуття виливається в протест проти стандартизації й відсталості в політику й житті суспільства.
На перший погляд, вся боротьба бітників за волю (еротичну, самовираження й т.д.) не принесла результатів, але це - тільки на перший погляд. Їхній вплив стало явним лише через роки. Але хіба не в цьому вся принадність "культурного впливу", про яке писав Вільям Берроуз у статті "Падіння мистецтва"? Він, до речі, вважав, що Джек Керуак, Аллен Гінзберг і Грегорі Корсо написали цілий сценарій культурної революції, з яким не можна не вважатися. На думку Берроуза, "рух бітників було всеохоплюючою літературною, культурною й соціологічною маніфестацією, більше значимої, ніж будь-яка політика"[45, 242].
Що стосується самих слів "біт" і "бітник", те їхнім джерелом може вважатися жаргон американських хіпстерів, що населяли багато романів Керуака. Уперше слово "біт" Джек почув в 1944 році від одного знайомого хіпстера, Герберта Ханці, що сказав: "Man, I'm beat", що можна перевести як "Приятель, я розбитий" або "Приятель, я подавлений" або "Приятель, я спустошений". У дійсності числу коннотацій немає межі: "біт" - це "слово, що лаконічно виражає масу речей", писав Керуак у журналі "Плейбой" в 1959 році. Тут же - стаття називалася "Походження розбитого покоління" - письменник журився із приводу того, що слово "біт" згодом втратило свій первісний зміст, ставши лише модним слівцем, що позначає тусовку, до якої колишні хіпстери не мали ніякого відношення. В 1955 році, коли з'явилася стаття "Джаз розбитого покоління", "розбитим" міг назвати себе будь-який студент, якщо на носі в нього були чорні окуляри, у руках сигарета, а на ногах шкіряні сандалії. Бути "розбитим" стало просто модно, і дивні слова Гінзберга про "ангелоголових хіпстерів": "Я бачив кращі розуми свого покоління, зруйновані божевіллям, що оголилися в припадочному голоді"[29,156] з поеми "Виття" - явно не відповідали тому офіційному статусу, що починало здобувати це слово.
Якщо слово "біт" не викликало заперечень у письменників, що належали до "розбитого покоління", то більше спірне визначення "бітник" сприймалося не без внутрішнього протесту, можна навіть сказати - болісно. Воно було придумано журналістом із Сан-Франциско Хербом Кейном, що просто схрестив два слова - російське "супутник" і англійське "beat": "Бітники перебувають за межами цього світу, як супутник". Кейн не вкладав у свій окказіоналізм ніякого зневажливого змісту, але публіка сприйняла новий образ трохи по-іншому: "бітниками" стали називатися бородаті хлопці в довгих светрах і з брудним довгим волоссям. В інтерв'ю Ярославові Могутіну, скандально відомому сучасному поетові, Гінзберг сказав, що дотепер так і не з'ясував для себе, що означає це слово. Подібне відношення до нього було й у Керуака, що скаржився своєму другові, художникові Хьюго Веберові: "Я Король Розбитих, а не Бітник"[29, 183].
Незадоволений тим, що "розбиті" часто сприймаються як істеричні хулігани, психи, і що з ними у свідомості людей зв'язано занадто багато негативних асоціацій, Джек Керуак і сам вносив посильний вклад у таке відношення до свого покоління. Зустрічі в барах із друзями рідко проходили без скандалу. На одній з вечірок Керуак читав свої вірші під джаз, але був настільки п'яний, що в остаточному підсумку його вирвало прямо на піаніно. І все-таки, будучи "королем", Джек вважав, що тільки він знає всю правду про "розбитий". Пізніше він став зв'язувати слово "beat" зі словами "beatific" і "beatitude" ("блаженний" і "блаженство"), затверджуючи, що все в цьому світі перебуває в любові й згоді - своєрідний Св. Франциск нового часу.
Будь-яке покоління минуще. Ще кілька років назад було модно говорити про відродження бітницького мистецтва. У статті "Бітники, яких ми заслужили" Тед Френд писав: "Осколки впливу Біта - усюди, і ця щаслива обставина. Як відзначає культурний критик Дейв Хікі, надихає те, що зараз апатію перемінила нудьга: нудьга, принаймні, - це бажання. Але всі, хто спробує наслідувати стилю життя Бітників, спізнилися на багато десятиліть і приречені на мимовільні пародії: бунт, повторений двічі, огидний сам по собі. Курити траву в наші дні - учинок скоріше майбутнього кандидата на пост президента, ніж вигнанця". Звичайно, все це вірно, інша справа - художня цінність створеного письменниками "розбитого покоління"[43, 59].
У нашій країні ми тільки починаємо дізнаватися й визнавати чудових американських авторів минулого століття. Майже не перекладені на російську та українську мови такі поети як Аллен Гінзберг, Грегорі Корсо, Пітер Орловскі, Лоуренс Ферлінгетті, Гері Снайдер. З перекладами із Джека Керуака справа полягає трохи (зовсім ненабагато) краще, але й він у нас практично не вивчений, хоча на Заході вже давно став легендою.
Класик літератури XX століття Хорхе Луїс Борхес у замітці про Суінберне писав: "Жалюгідна схильність нашого часу зводити добутку до особистого документа, до біографічного свідчення скалічила й художні оцінки".
Однак говорячи про Джека Керуаке, ми постійно зіштовхуємося з тим, що грань між його творчістю й життям досить розмите. Іноді може здатися, що факти з життя Керуака і його оточення грають більше важливу роль у його книгах, чим, скажемо, уява. Письменник розглядав свої добутки як щось вихідне за звичні рамки "літератури", байдужість до якої часто підкреслено декларував. В одній із приватних бесід з відомим біографом Керуака Енн Чартерс американський поет Гері Снайдер сказав, що у своїх книгах автор "Легенди про Дулуозе" з'являється дуже точним спостерігачем, що він змінює імена своїх героїв "лише потім, щоб захистити себе від представників який би те не було офіціозності". Самого себе Керуак виводив у книгах у безлічі образах: ніколи не нудьгуючого Сала Парадайза з роману "На дорозі", що намагається знайти осяяння Рея Сміта з "Волоцьга дхарми", що змішує спогаду й фантазії Джека Дулуоза з "Доктора Сакса" і інших романів... Письменник переробляє в художньому творі не тільки події власного життя, але й свої погляди, відчуття, смаки. Результатом стають тринадцять книг, що становлять властиво "Легенду про Дулуозе", плюс ще кілька десятків опублікованих і неопублікованих добутків Керуака. По масштабі задуму ця сага може зрівнятися хіба що з "Людською комедією" Оноре де Бальзака. Історик літератури Даглас Брінклі вважав, що "Керуак мав намір стати найбільш істотним літературним міфотворцем післявоєнної Америки"[27, 59].