“Відкрито” Ю.Словацького було десь в 60 – 70 рр., причому як зазначив автор першої грунтовної монографії про Юліуша Антоні Малецький (1866 р.), відкритий він був саме польською революційно настроєною молоддю. На Україні, особливо в Галичині, твори Ю.Словацького були вже відомі за його життя, однак перші переклади українською мовою з’явилися досить пізно – в 70-х рр. Іван Верхрацький, видаючи у 1876 р. свій переклад “Батька зачумлених”, посилався на високу оцінку цієї поеми в монографії Малецького, дослідження, яке в свою чергу сприяло поширенню слави поета. Перу Верхрацького належить переклад ще однієї поеми Ю.Словацького – “В Швейцарії”. Однак тепер, його переклади мають хіба що історичне значення, оскільки, як зазначив Іван Франко “переклад поеми “В Швейцарії” Верхрацький визначається браком поетичного чуття й таланту, а також неприродною мішаниною та ще більш незугарною мовою”. Та все ж таки саме ці переклади надовго визначили коло творів польського письменника, якими особливо цікавилися на Україні. Досить пізнавальною з цього приводу є стаття Ростислава Радишевського, зав. Кафедри полоністики.
На цю стежину спрямував поета Максим Рильський, доручивши йому, тоді ще аспірантові Львівського університету, перекласти кілька віршів Марії Конопницької. А певним підсумком перекладацької діяльності стали дві антології, що вийшли друком у 2000 та 2001 рр. Видання першої з них — "Дзвони зимою" — автор мотивує тим, що завжди відчував скаліченість "Антології польської поезії", виданої в той час (1979 р.), коли було "не бажаним" знайомити читачів із окремими творами Адама Міцкевича та Юліуша Словацького. Тож нова антологія "почала творитися з відчуття неповного і несправедливого уявлення в Україні про польську поезію... й розрахована творити разом з поляками не лише спільні політичні, але й спільні літературно-мистецькі цінності загальноєвропейського значення"'. Важко щось додати до цих думок, що сформувались у майстерні перекладача, супроводжуючи процес творіння. Адже вірші тридцяти восьми поетів, до яких згодом долучились ще дванадцять, формують справжній образ польського письменства в українському суспільстві.
Твори Юліуша Словацького, польського романтика, для якого Україна "була символом того, що нематеріальне, духовне й вічне"2, в інтерпретації Дмитра Павличка — шедеври перекладацького мистецтва.
У передмові до другого видання перекладач зазначив, що "ставив собі скромне завдання: представити свій вибір творів, підпорядкований особистому поглядові на вартощі того чи того літературного творіння"3. Зважаючи на такі зізнання та аналізуючи переклади, можна стверджувати, що сучасні погляди на художній переклад як "складову частину ширшої системи текстотворчої діяльності, яка багато в чому визначається цією системою"4, чи "егоцентричний переклад"5, в якому особливо виразний творчий метод перекладача, цілком співвідносні щодо трансформованих поезій.
Виявляючи власну індивідуальність, Д.Павличко водночас не "українізує" польські тексти, не підганяє їх під власні смаки й уподобання, а радше увиразнює, робить чіткішими й доступнішими образи зі складної поетики геніального романтика. Він шукає відповідників не так на рівні лексики, як на рівні смислово-емоційного насичення образу, а також на рівні прагматичному.
У поезіях Ю.Словацького, що народилися під враженням розкішної природи Швейцарії, насправді вгадуються краєвиди рідного йому кременецького пейзажу. Але чи не найпроникливіше говорить поет про місце свого народження, місце перших розваг і перших відчуттів краси природи та світу у вірші "Jеżeli kіеdу w tej mоjеj krainie...". Д.Павличко зумів точно передати всі елементи ідіолекту романтика, знайшовши вихід зі складних для інших перекладачів ситуацій.
Для прикладу варто навести окремі строфи інтерпретації згаданої поезії Д.Павличком та Є.Нарубіною. Не важко переконатися, що здійснений Павличком переклад звучить органічніше і ближче до оригінального твору:
Jеżeli kіеdу w tej mоjеj kгаіnіе,
Gdzіе ро dоlіnасh mojа Ikwа рłуnіе
Gdzіе qóгу mojе błękіtnіеją mгоkіеm,
А mіаstо dzwonі nаd szmernym роtоkіеm.
Якщо колись у тій моїй країні, ,
Де котить Іква хвилі по долині,
Де пасма гір блакитніють над мроком,
А місто дзвонить над шумким потоком.
(переклад Д. Павличка)
Якщо ти будеш у моїй країні,
Де гори пнуться у блакить високу
Де дзвонить місто над сріблом потоку
(переклад Є. Нарубіної)
Д.Павличко починає переклад словами, суголоснішими з думкою самого автора; він не вдався до трансформацій і не замінив рядка, що диктує всю наступну послідовність художніх образів вірша. Павличкове "якщо колись у тій моїй країні" звучить адекватніше, ніж "якщо ти будеш у моїй країні" Є.Нарубіної. Про "сині хвилі" та "блакить високу" також не йдеться у творі Ю. Словацького, тому відповіднішими оригіналу видаються образи, що їх створив Д. Павличко: "пасма гір блакитніють над мроком" і "котить Іква хвилі по долині". Наступні трансформації Є.Нарубіної також не вирізняються точністю: "де квітчані конваліями луки // Біжать по схилах до міського бруку" замість авторського "gdzіе kоnwаlіą wоnіąсе lеwаdу // Вiеgną nа skаłу, pоd сhaty і sаdу". Д. Павличко, хоча також вдався в цьому випадку до трансформації, проте навів адекватніші відповідники художніх образів вірша: "де пахнуче конваліями поле // Біжить на скелі, під хати й стодоли", повністю відтворивши ідіолект Ю.Словацького; стодола була таким же неодмінним атрибутом тогочасного подвір'я, як і сад, тому така трансформація — це не відступ від сказаного в оригіналі, на відміну від "міського бруку", який вводить до свого перекладу Є. Нарубіна.
Наступний уривок твору також репрезентує вищий рівень перекладацької майстерності Д. Павличка:
Jeżeli tam będziesz, duszo mego łona,
Choćby z promeni do ciała wrócona
To nie zapomnisz tej mojej tęsknoty,
Która tam stoi jak archanioł zloty,
A czasom miasto jak orzeł obleci
I znów na skalach spoczywa i świeci.
Powietrze lżejsze, które ci uzdrowi
Lałem z mej piersi mojemu krajowi.
Якщо будеш там, душе мойого тіла,
Хоч би ти в плоть з проміння прилетіла,
Побачиш мою тугу, що на скалах,
Мов янгол золотий, незгасний спалах,
Стоїть, і часом місто облітає.
А потім знов спічне, стоїть і сяє.
Повітря, що тебе там зцілить, знаю,
Я лив з грудей своїх для свого краю.
(переклад Д. Павличка)
Якщо там будеш, душе моя мила,
Хоч з променя повернена до тіла, -
Мою журбу ти спом’янеш в тім краї.
Вона, мов янгол золотий, ширяє,
А часом лине, як орел крилатий,
І знов сіда не скелях спочивати.
Легке повітря, мов цілющу воду,
Там лив з грудей я рідному народу.
(переклад Є. Нарубіної).
Тут Д.Павличко, на мою думку, відтворив систему художніх образів польського романтика набагато успішніше, хоча й застосував окремі трансформації. Наприклад, часто використовуючи порівняльні звороти, створюючи свої, оригінальні образи, він відмовляється від порівняння туги з орлом, який літає над містом, натомість прирівнює її до незгасного спалаху, що часом облітає місто. Точно передано і зміст двовірша, що завершує поезію: відповідніше оригіналові звучить "повітря, що тебе там зцілить, знаю, // Я лив з грудей своїх для свого краю". Є.Нарубіна, окрім розширення ідіолекту Ю. Словацького порівняннями "мов цілющу воду", "як орел крилатий", трансформує останній рядок вірша, опускаючи лексеми mej, mojemu, що їх так вдало використав у своєму перекладі Д. Павличко.
Медитація Ю. Словацького “Los mię już żaden nie może zatrwożyć” в інтерпретації Д. Павличка також свідчить про його високу перекладацьку майстерність. Точно передаючи художній мікросвіт твору, український поет створює при цьому оригінальний вірш, близький сучасному читачеві. Хоча і образність, і ритмомелодика осучаснені й не повністю відповідають розміреним роздумам автора, зв'язок із поезією Ю.Словацького не втрачено:
I w zorzach jlszcze jaśniejsze pochodnie;
Dzisiaj przy schyłku dnia, ważniejsze czyny,
Wielkie i smątne jak słońce zachodnie.
Були години й дні рожеволикі,
І смолоскипи в небі на зорі,
А нині — лиш діла сумні й великі.
Як сонце у призахідній порі.
Природа — невід'ємне тло й учасник усіх переживань ліричного героя і в інших віршах романтика: вона співпереживає разом із ним, коли він тікає вечірньої пори від коханої, покинувши її назавжди, й коли роздумує про долю своєї батьківщини, про своє власне життя. Поезія "Sumienie", в якій автор за допомогою контрастів, паралелей, метафор передає почуття ліричного героя, — високий зразок інтимної лірики. Перекладач вдало відтворив усю повноту ідейно-естетичного змісту цього вірша, хоча і трансформував у ньому деякі художні образи. Наприклад, тінь місяця, що срібною плямою відбилась на поверхні озера, замінив на промені, які занурив у воду місяць:
І місяць промені занурив, наче піки,
У воду...
У даному випадку можна завважити і притаманне Павличкові творення образ в за допомогою порівняння (промені, наче піки).
Послуговуючись такими художніми засобами, як синоніми, паралелі незавершеність думки, перекладач напрочуд вдало відтворює оригінал:
I może bym zapomniał – bo koń leciał skoro,
Bo mi targały myśli tętniące kopyta.
Gdzie ona? – oszukana – przeklęta – zabita…
Patrzę na niebo, księżyc, na gwiazdy, jezioro…
Wszak jęk nie doleci, wszak łez nie zobaczę,
To jezioro – to fala – to nie ona płacze.
Забув би я, бо ж кінь летів... копита скорі
Нещадно шарпали нитки думок моїх...
Проклята... зраджена... покинута на сміх.
Дивлюсь на небеса, на місяць і на зорі...
Ні зойк не долетить за озеро безкрає,
То хвилі так шумлять, то не вона ридає.