Смекни!
smekni.com

Меріме та Росія (стр. 8 из 8)

У подіях 1648-1654 рр. на Україні, як справедливо відзначає критика, Проспер Меріме чітко розрізняв два аспекти: "національно-визвольний рух і соціальний рух". Письменник переконливо показує соціальні суперечності між козацькою верхівкою і повсталими козаками та селянами. Поряд він реалістично відтворює сцени битв, перебіг козацьких рад, дипломатичні переговори та інше. (8, с.106)

Завдяки працям Меріме про історію українського народу в 70-х рр. XIX ст. посилився інтерес до України французьких учених-фольклористів, істориків, літературознавців. Під впливом його досліджень в 1869 р. французький Сенат ухвалив вивчати в школах Франції курс історії України. Аналізуючи праці французьких авторів про Україну (1893), відомий вчений-етнограф В. Горленко назвав Меріме "одним з найосвіченіших письменників Франції", а його розвідку про козаків давніх часів - майстерною. Історичні праці Меріме високо оцінювали і його біографи. Так, критик Г. Планш вважав картини Меріме з життя запоріжців "гідними найвидатніших майстрів" (1, с.36).

Паризька газета "Moniteur" 25.05.1868р. надрукувала статтю Меріме "І. Тургенєв". У ній поряд із розгорнутим аналізом "Записок мисливця" він висловився і про "Народні оповідання" Марка Вовчка (9, с.734). "Ці оповідання мені відомі тільки в російському перекладі, здійсненому І.С. Тургенєвим - , писав Меріме, - фарби тут такі похмурі, що вся картина відштовхує читача…Манера Тургенєва зовсім відмінна. Його поміркованість, безсторонність, старанність, з якою він приховує свої власні переконання, подібні до судді, що узагальнює суперечку, надають його оповіданням такої сили, якої ніколи не досягнути найяскравішою драматургією. Пройняті тонкою і сумною поезією, вони справляють більше враження, ніж обурення, спричинене оповіданнями Вовчка" (10, с.70)

Меріме мав намір перекласти рідною мовою кілька творів Марка Вовчка і все ж не наважився показати французьким читачам "роз’ятрені криваві рани" героїв оповідань української письменниці.

А чи був знайомий Меріме з Марком Вовчком? Жодних підтверджень того немає, хоч підстави для такого припущення існують. У 1860-1863 рр. Меріме і Тургенєв перебували у Парижі, а в цей час там майже постійно жила українська письменниця, яка підтримувала приятельські стосунки з автором "Записок мисливця". Саме І.С. Тургенєв познайомив Марка Вовчка з французькою літературно-мистецькою інтелігенцією, серед якої міг бути і Проспер Меріме.

Меріме як ученого-історика та письменника цікавила людина-особистість, котру можна було б поставити в центрі художнього твору або наукового дослідження. В одному з листів (1822) він зазначав: "… для того, щоб драматичний твір викликав зацікавлення, в ньому слід змалювати видатну особу". Через 40 років, ведучи мову про історичні романи Вальтера Скотта, він додасть: "Історичний роман має давати оцінку всім відомим фактам, вчинкам великих людей" (7, с.144-145). Великою людиною Меріме вважав українського гетьмана Богдана Хмельницького (1, с.36).

"Богдан Хмельницький" Проспера Меріме - одна з кращих науково-мемуарних праць XIX ст. Водночас це важлива сторінка французько-українських культурних взаємин, цінний літературний твір, заснований на відомих і невідомих сьогодні історичних джерелах, у якому разом із показом життя та діяльності визначного сина українського народу Богдана-Зіновія Хмельницького розповідається про становище народних мас України, їх визвольну боротьбу проти феодальної несправедливості, соціального й національного гніту.

Розповідаючи про цього гетьмана, відважного воїна, глибокодумного політика, Меріме вказує на його походження з бідних дворян, не посилаючись на якісь конкретні матеріали чи документи. Письменник вважав Хмельницького вмілим дипломатом, досить освіченою людиною, яка знала кілька мов: українську, російську, польську, латинську та турецьку. Змальовуючи особисте життя Богдана Хмельницького, його діяльність, Проспер Меріме дійшов висновку, що гетьман українського народу - це патріот, безмежно відданий козацтву та Україні. Все його життя кровно пов’язано з історією України, її визвольною боротьбою (5, с.36).

Захопившись прочитаним і почутим, письменник і вчений із світовим ім’ям сам торкається української тематики. Так, у часописі "Revue de deux Mondes" 01.12.1851р. з’являється його стаття "Микола Гоголь". У ній крізь призму оцінки повісті "Тарас Бульба" автор робить спробу характеристики життя і побуту запорізьких козаків. Через рік Проспер Меріме видає п’єсу "Перші кроки авантюриста", у якій змальовує сцену з життя запорожців. Успіх п’єси, особливо схвальні відгуки критики надали письменникові енергії для того, щоб продовжувати працю над українською тематикою.

І він опрацьовує питання "про походження і соціальну природу козаків про своєрідність суспільно-політичного ладу Запорізької Січі" в рецензії на "Студії внутрішніх відносин і народного життя Росії" А фон Гакстгаузена, а в 1853р. веде розмову про козацтво в монографії "Епізоди з російської історії. Лжедмитрій". Згодом, 1854р. у трьох номерах офіційної урядової газети "La Moniteur universel" з’являється його обширна праця "Козаки України та її останні отамани". Це перший твір Меріме повністю присвячений питанням української історії. У ньому докладно висвітлена політична ситуація на Україні, настрої населення, показано його побут, заняття, звичаї та ін. Центральне місце відводиться Визвольній війні (1648-1654рр.). Тут письменник уперше звертається до образу Богдана Хмельницького. І вказує на те: "Цей бісів Хмельницький, - шуткує Меріме, - має дуже міцне життя, ще міцніше, ніж його ймення" (1, с.130).

Гетьман України у працях Проспера Меріме - високоосвічений, "глибокодумний політик", відданий справі "козацької громади" полководець, "безстрашний воїн", але у військових діях "вживав силу тільки там, де безсилою виявилась хитрість" (8, с.145). Щодо імені та прізвища гетьмана, то в одному з листів меріме зазначає: "Треба вимовляти Bogdan, ніби то було написано Bohhdane, а Chmilnicki - як Hhmilnitski" (11, с.142)

3. Незважаючи на недомовки і евфонізми, до яких часом вдається пан Тургенєв, не можна не оцінити сміливість чесної людини, пронизливий всю книгу. Читаючи її, я відчував таке ж подив, як при читанні інших творів російських письменників, де про державні установи говориться ще більш зухвало. Такий роман Гоголя "Мертві душі" і його комедія "Ревізор".

Манера листа пана Тургенєва нагадує гоголівську. Як і автор "Мертвих душ", він неперевершений у деталях, любить зупинятися на найдрібніших подробицях.

Г-н Тургенєв точний і докладний в своїх описах, що два художники, я думаю, могли б, не змовляючись, намалювати його персонажів, і портрети ці були абсолютно схожими.

Тільки в одного Пушкіна склад смів і простий, тільки він вміє з дивним смаком відібрати з тисячі дрібних подробиць одну, яка вражає уяву читача.

У пана Тургенєва перед Гоголем є, на мій погляд, одну значну перевагу. Він уникає потворного, яке автор "Мертвих душ" вишукує з таким цікавістю.

Ім'я пана Тургенєва в наші дні дуже популярна у Франції, кожен його твір очікується з таким же нетерпінням і читається з таким самим задоволенням в Парижі, як і в Санкт-Петербурзі. Його називають одним з вождів реалістичної школи.

Неупередженість та любов до істини - ось головна риса творчості пана Тургенєва, і він ніколи їй не зраджує.

Після Тургенєва одна дуже талановита жінка опублікувала під псевдонімом Вовчок (вовченя) кілька оповідань українською мовою на цю ж тему. Її розповіді відомі мені по російських перекладів пана Тургенєва. Фарби такі похмурі, що вся картина відштовхує читача. Вона, може бути, і правдива, але хочеться думати, що вона вигадана: до того ж вона порушує набагато більше жаху, ніж жалю.

Манера пана Тургенєва зовсім інша. Подібно судді, резюмує дебати, він стриманий, неупереджений, він не нав'язує своїх переконань, і це надає його розповідям міць, якої ніколи не досягне Сама промовиста декламація. Просякнуті тонкої і сумною поезією, вони залишають сильніше враження, ніж обурення, яке викликає розповіді Вовчка.

Я думаю, що французькою мовою неможливо передати всю чарівність цих описів, простих і в той же час мальовничих, бо стислість і багатство російської мови ускладнюють навіть самих грамотних перекладачів.

Він часто нагадує мені Шекспіра. Як і англійський поет, він любить істину, він уміє створювати разюче реальні фігури. Але як би майстерно не переховувався автор за своїми вигаданими героями, завжди можна вгадати його власний характер, і це, можливо, є не останньою причиною моєї симпатії до нього.

Вірші Пушкіна не менш стиснуті за формою, ніж по суті, і всяке його вірш є плодом глибокого роздуму.

У Росії майже немає простонародних прислівників; за винятком української мови, основної мови Україною, всі московські провінції користуються одним і тим же мовою.

Багатий, звучний, живий, що відрізняється гнучкістю наголосів і нескінченно різноманітний у звуконаслідуваннях, здатний до передачі найтонших відтінків, наділений, подібно грецькому, майже безмежної творчої міццю, російська мова здається нам створеним для поезії.

Пушкін часто користується чотиристопним ямбом, він зробив цей розмір, так би мовити, класичним.

Тургенєв, навпаки, зробив відкриття відомого ще світу, бо в ті часи вищий санкт-петербурзьке суспільство ніколи не чуло про слов'янські старожитності, та він сам при цьому не зрозумів всього значення свого відкриття і розглядав його з дещо презирливим цікавістю пасажира-європейця, причаливши до острову, населеному дикунами.

Євгеній Онєгін - красивий, молодий петербуржець, в ньому поєднуються всі недоліки його покоління, але його серце зберігає високі почуття, а розум схильний до філософії.

Француз не має можливості оцінити поезію Пушкіна, але немає жодного освіченого російського, який не знав би напам'ять майже всіх віршів "Євгенія Онєгіна".