регистрация / вход

Трансформація суспільства та політична модернізація

Суспільний прогрес і трансформаційні процеси. Система суспільно-економічних формацій. Характеристика основних типів капіталізму. Прогрес і регрес у розвитку суспільства. Теорія модернізації суспільства. Особливості трансформації українського суспільства.

Курсова робота

ТРАНСФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ

1. Суспільний прогрес та трансформаційні процеси

У людській історії виділяють два головних періоди:

- період до соціального існування людини (коли люди жили розрізнено у природному стані);

- період соціального існування людей (коли вони об’єднались в суспільство).

Суспільство можна визначити як найбільш велику сукупність людей, стало зв’язаних між собою різноманітними взаємодіями, спільною територією, історією і культурою.

- кровно-родинні зв’язки

- родоплемінна організація суспільства

- немає майнового розшарування в суспільстві

- немає класів і держави широкі й різноманітні зв’язки між людьми

- соціальне розшарування (класи, верстви, стани, багаті – бідні; управлінці – піддані…)

Відносно часу появи людини сучасного вигляду (homo sapiens[1] ) існує багато версій. По одній з них, анатомічно сучасна людина виникла приблизно 200 тис. років тому, а сучасна людина з відповідною поведінкою – близько 50 тис. років тому. Відштовхуючись від цих та інших даних, візьмемо за точку відліку існування людських суспільств 50-40 тис. років тому назад. Спочатку (приблизно у перші три-чотири десятки тисячоліть) це були прості суспільства первісних людей, засновані на їх кровно-родинних зв’язках і родоплемінній організації суспільства, без майнового розшарування, без класів і держави.

Пізніше, з переходом людей від полювання та збиральництва (привласнююча економіка) до тваринництва і хліборобства (виробнича економіка), із зміною кочового способу життя на осідлий, з ростом виробництва і виникненням доданого продукту[2] , приватної власності, із розшаруванням суспільства, появою протилежних класів (наприклад, рабовласників і рабів) і держави (6-10 тис. років назад) складаються складні суспільства, і в світі формуються окремі країни.

Суспільство, держава і країна – поняття близькі, але не тотожні. Якщо суспільство – це самі люди, що живуть разом і взаємодіють один з одним, то держава – керуючі ними органи влади, а країна – визначена територія, на якій вони облаштувалися і живуть.

Різниця між поняттями „суспільство”, „країна” і „держава”.

Найбільш велике об’єднання людей, що стало зв’язане між собою різноманітною взаємодією, спільною територією, історією і культурою, обособлена територія незалежного існування даного суспільства із своїм облаштуванням - ДЕРЖАВА

Політична організація даного суспільства (країни) з визначеним режимом влади та органами управління.

Крім простого і складного суспільства виділяють цілий ряд інших типів суспільства. Так, наприклад, за наявністю писемності розрізняють дописемні та писемні суспільства. За демократичністю соціально-політичних відносин та відкритістю зовнішньому світу – відкриті та закриті. За типом пануючої релігії – суспільства ісламські, православні, буддійські, католицькі і т.д. Однак, найбільший інтерес викликає поділ суспільств за соціально-економічними ознаками. Тут популярні два підходи, або дві системи: марксистська (так званий формаційний підхід) і теорія трьох стадій сучасної західної політичної думки (цивілізаційний підхід).


2. Система суспільно-економічних формацій. Капіталізм і соціалізм.

Ключові критерії формаційної системи марксистів – форми власності на засоби виробництва і класова структура суспільства. За ними виділяються п’ять історичних ступенів розвитку суспільства – п’ять суспільно-економічних формацій[3] або типів суспільства. При цьому рабовласницьке, феодальне і капіталістичне суспільства розглядаються як класово-антагоністичні[4] , експлуататорські[5] та кризові[6] , ворожі людині праці. А комуністичне (на першій фазі – соціалістичне) – як найбільш справедливе і гармонійне, в якому немає розділяючої людей приватної власності, усі рівні, у міру сил з охотою працюють, і в якому трудящі мають реальну свободу, демократію і високий рівень добробуту. Однак, реальний досвід розвитку суспільств XX ст., коли робилась спроба практично реалізувати концепцію марксизму, подібні висновки не підтвердив.

Марксистська концепція суспільно-економічних формацій

В реальному житті соціалізм в СРСР багато у чому й став „чудовим взірцем казарменого комунізму”, “блазнівський характер” якого був висміяний засновниками марксизму К.Марксом і Ф.Енгельсом ще у 1873 р. Однак „казарменим” виявився не лише радянський соціалізм, але й його експортний варіант, нав’язаний багатьом іншим народам. Багатолітня практика „соціалістичного будівництва” у півтора десятках країн світу (третина людства), давши й позитивні моменти (більше рівності в суспільстві, більше соціальної захищеності і впевненості в майбутньому), виявила, що соціалізм: 1) це проголошення „великих” цілей і програм, які реально не здійснювались; 2) це тотальний (повний, всепроникаючий) контроль над людьми, засилля бюрократизму (свавілля чиновників, без яких нічого не вирішується) і безправ’я „простої людини”; 3) це неефективність і „нелюдяність” економіки, низький рівень життя людей; 4) це соціально-економічна „зрівнялівка” для „мас” і привілеї для партійно-адміністративної верхівки; 5) це „безгосподарність власності” і утискання стимулів людей до праці, їхньої ініціативи, творчості і змагальності; 6) це, нарешті, „опущення” окремої людини до ролі „гвинтика” великої державної машини і перетворення її у засіб створення „світлого майбутнього” – комунізму (тобто життя теперішніх людей – „будівельників комунізму” приносилась у жертву майбутнім поколінням; між тим життя кожної людини є цінність і повинне приносити радість і щастя конкретній людині, а не якимось абстракціям).

Крах соціалізму у XX ст. впевнено підтвердив думку австрійського економіста Фрідріха Хайєка (1899-1992) про те, що ми, люди „не можемо побудувати бажаний соціальний порядок, як мозаїку, з будь-яких шматочків, що нам подобаються”[7] .

З іншого боку, у XX ст. суспільства країн Заходу (розвинені капіталістичні) поступово і спонтанно, розвивались, успішно рухаючись у напрямку все більшої економічної ефективності, демократичності і гуманності[8] , більшої стабільності і високому рівню добробуту для всіх.

Починаючи з 70-80-х рр. XX ст. стало важкувато точно визначити тип формації деяких країн. Скажімо, Швеція, Канада, Швейцарія – куди віднести дані країни? Піклування їх держав про ефективність економіки, громадянські свободи, демократію, освіту, охорону здоров’я, соціальний захист свого населення настільки значимі і загальновідомі, що ці суспільства сьогодні є ближчими до соціалізму, ніж колишній СРСР. У той же час навряд чи вірно говорити про реальний соціалізм в країнах із приватновласницькою основою економіки, оскільки ключовою ознакою соціалістичного ладу є суспільна власність на засоби виробництва. „Разгадка” скоріше в іншому – в тому, що самі „капіталізми” бувають різними.

Основні типи капіталізму

Історичний досвід приблизно 30 країн світу свідчить, що капіталістичний спосіб виробництва в цілому економічно більш ефективний, оскільки приватна власність, вільне підприємництво і ринок (із його „вільними” цінами, грою попиту і пропозицій, конкуренцією) жорстко примушують самостійних виробників діяти раціонально, результативно і з врахуванням потреб споживачів. Але в світі немає нічого досконалого, і у капіталістичних суспільств є свої плюси, свої проблеми й прорахунки. У зв’язку з чим можна розрізнити чотири основні типи капіталізму.

3. Характеристика основних типів капіталізму

Початковий капіталізм- становлення капіталізму (первісне накопичення капіталу і розвиток ринкової економіки)

- перерозподіл власності на користь найбільш енергійних підприємців

- різке розшарування суспільства (купка надбагатіїв на тлі моря бідності)

- дуже високий рівень злочинності у суспільстві

Бюрократичний капіталізм - головні важелі влади в руках бюрократії

- надмірна зарегульованість соціального життя і свавілля чиновників

- розгул корупції у державному апараті, високий рівень злочинності в суспільстві

- низький рівень життя більшості населення на тлі розквіту бюрократії та верхівки бізнесу

Олігархічний капіталізм - економічна і політична влада в суспільстві належить олігархії – вузькому колу найбільш багатих людей

- державний апарат, політичні партії, ЗМІ куплені олігархами і працюють на них

- високий рівень злочинності у суспільстві

- низький рівень життя більшості населення на тлі розквіту олігархів та їх прислужників

Демократичний капіталізм - розгорнута демократія в країні, гарантія прав і свобод особи

- закон і порядок керують у суспільстві, державний захист власників від бандитів і хабарників-бюрократів

- різноукладна, соціально-ринкова економіка

- потужний середній клас, мало бідних і надбагатих

Найбільш непривабливим є початковий капіталізм – період стихійного становлення ринкової системи і накопичення стартового капіталу в руках відносно невеликої групи найбільш активних людей, здібних до підприємництва. Тут неминучі перерозподіл власності, збагачення одних людей за рахунок інших, різке розшарування суспільства і купа різних зловживань (захоплення чужої чи суспільної власності, обдурення, не- людяність, насилля, дії за принципом „схопити і втекти”, надексплуатація найманої праці, хижацьке ставлення до природи, злочини і т. ін.).

Дослідники називають цей період диким, розбійним і кримінальним капіталізмом. В країнах-першопроходцях капіталізму (Англії, Франції, Німеччині та ін.) початковий період капіталізації тривав не одну сотню років (головним чином з XVI по XIX ст.), поки, нарешті, основна частина власності не отримала господарів і не наладилось виробництво, поки суспільство не перемогло масову бідність і не стало заможним, поки люди не втомились від „беспредела”, не заспокоїлись і не виробили законодавчі норми цивілізованого життя.

Бюрократичний капіталізм (або державний капіталізм) вбачає, що економікою та іншими сферами суспільного життя розпоряджається держава, тобто насамперед її бюрократичний апарат, багаточисельна армія чиновників. Звідси характерними є надмірне втручання державних органів в діяльність громадян (жорсткий контроль, часті перевірки і реєстрації; необхідність на все отримувати дозвіл державних органів, свавілля чиновників, корупція[9] , змова бюрократів з великим бізнесом і кримінальними колами, домішування „тіньової економіки”, криміналізація суспільства, низький рівень життя більшості населення і надбагатство корумпованих чиновників і верхівки бізнесу).

В чомусь подібну картину дає і олігархічний капіталізм. Тут економіка і влада сконцентровані в руках вузької групи так званих „олігархів”[10] – великих банкірів, біржових спекулянтів, промислових, торгівельних магнатів. При цьому вищі керівники державного апарату, політичних партій, ЗМІ можуть бути куплені олігархами і реалізувати в політиці саме їх інтереси. У той час як олігархи розпоряджаються національним багатством, отримуючи надприбутки, більшість населення має невисокий рівень життя.

На відміну від попередніх типів демократичний капіталізм (його також називають цивілізованим або „народним капіталізмом”) є можливим лише в умовах зрілої реальної демократії, коли народ сам обирає і контрою владу в суспільстві, і коли гарантовані права і свободи особи. У такому суспільстві ефективно діє різноукладна, соціально-ринкова економіка (ринок + соціальні гарантії усім громадянам), ведеться широке підприємництво, працює велика маса середніх і малих бізнесів. Найбільш питому вагу в суспільстві (60-80 %) займає середній клас – прошарок людей із доброю освітою, надійною роботою, порівняно високими прибутками і незалежним способом життя. При цьому в країні порівняно мало бідних і надбагатих, життя регулюється відлаженими і авторитетними законами, а держава гарантує власникам захист від бандитів та вимагателів-бюрократів.

Зрозуміло, що реальне життя далеке від рівних і чітких схем. Але реалією залишається факт, що на початку XXI ст. в Україні воєдино сплелись елементи початкового, бюрократичного і олігархічного капіталізмів.

Теорія трьох стадій сформувалась на рубежі 1950-1960-х рр. західними мислителями: американцями Деніелом Белом (народ. у 1919 р.) і Уолтом Ростоу; французом Раймоном Ароном (1905-1983) та ін. Ця концепція віддзеркалює зміну технологічних епох (цивілізацій)[11] у всесвітній історії і відштовхується насамперед від характеру і рівня розвитку економіки (яка із сфер є провідною, якими є техніка, технології та організація виробництва, роль науки і знань в житті людей і т.д.). Відповідно до цієї теорії у глобальному[12] розвитку суспільства виділяються три типи суспільства:

1) доіндустріальне, або аграрне[13] , традиційне (переважно з добуваючою економікою);

2) індустріальне[14] (з розвитком в основному обробляючої промисловості);

3) постіндустріальне (від лат. post – після), в основі якого інтелектуальні, інформаційно-комп’ютерні технології[15] , які потребують високого рівня освіти та інтелекту.

4. Порівняльна характеристика трьох стадій розвитку суспільства

Найбільш тривалою в історії людства була доіндустріальна стадія – декілька тисячоліть. В цей безкінечно тривалий період однакові знаряддя і способи виробництва існували століттями майже без змін. Пізніше історичний час як би спотикається, особливо у XX ст., коли протягом життя навіть одного покоління людей техніка і технології, політичні системи оновлюються багаторазово. Це свідчить про існування своєрідного закону „прискорення ритму історії”[16] , який стверджує, що на кожну наступну стадію розвитку суспільства йде менше часу, ніж на попередню. Серед причини цього феномену:

- ріст чисельності світового населення, його освіченості і активності;

- накопичення людством наукових знань і широкий обмін ними;

- бурхливий розвиток міжнародного співробітництва;

- науково-технічний прогрес;

- ріст продуктивності праці і т. ін.

Ще одна тенденція у всесвітній історії прослідковується у вигляді закону нерівномірності соціально-економічного розвитку суспільства. І справді, якщо одні суспільства (особливо деякі африканські країни) ще не подолали навіть „індустріальний бар’єр”, то інші (скажімо, США, Німеччина, Японія), очевидно, вже вступили у постіндустріальну стадію. Нерівномірність, за різними причинами, може проявлятись і в територіальному плані всередині одного і того ж суспільства. Наприклад, південь Італії традиційно менш розвинений, ніж північ. Чи схід теперішньої ФРН, з причин своєї сорокалітньої належності до табору соціалістичних країн, також поки що суттєво відстає від заходу цієї країни.

Сучасні високорозвинені постіндустріальні соціуми також часто називають інформаційним суспільством, оскільки ледь не головною особливістю їх життя стає вкрай розповсюджене, все більш різноманітне та інтенсивне використання ефективних інформаційно-комп’ютерні технологій. При цьому найбільш вражаючі можливості для змін соціально-політичного життя відкриває постійно зростаюче і багатоцільове використання всесвітньої комп’ютерної мережі Інтернет[17] .

Що стосується України, то через засилля феодально-кріпацьких порядків і половинчастих реформ, через безкінечні війни та революції, створення промисловості у нашій країні запізнилося і розтяглося на ціле століття: приблизно з 30-х рр. XIX ст. по 30-ті рр. XX ст., коли вже в рамках СРСР пройшла так звана соціалістична індустріалізація. Однак, і вона рішала лише технічний бік проблеми, та й це відбувалось неякісно: радянська індустрія постійно страждала нераціональною структурою (багато чавуну, ракет, тракторів, але мало необхідної людям побутової техніки) і недостатньою ефективністю (великі витрати (енергії, природних ресурсів) при низькій продуктивності праці).

На жаль, комплекс реформ, необхідних задля успішного і конкурентоспроможного розвитку українського суспільства в цілому й досі не здійснюється. Як результат, Україна на початку XXI ст. ще не досягла багатьох показників розвиненого індустріального суспільства.

5. Прогрес і регрес у розвитку суспільства

Всі суспільства знаходяться у постійному розвитку, у процесі змін, переходів від одного стану в інше – трансформацій.

Трансформація – це процес набуття суспільством нових рис, що відповідають вимогам часу. Відбуваються зміни в життєвих стандартах, зразках поведінки і потребах. Зміни в усіх сферах життя суспільства частково супроводжуються негараздами і негативними явищами, які завдають страждань багатьом людям. Але оцінювати такі явища тільки з погляду очікувань катастрофи теоретично невірно. Категорія “трансформація суспільства” дає змогу більш виважено характеризувати суть процесів, що відбуваються в суспільстві. Такий підхід, з одного боку, уникає надмірно катастрофічних, песимістичних оцінок сучасності; а з іншого – не схильний до безоглядно оптимістичних прогнозів. Концепцію трансформації суспільства можна порівняти з розглядом теперішнього етапу для України як перехідного етапу від тоталітарної системи до ринкової економіки з політично оформленою демократією. Кожен етап у розвитку суспільства не є раз і назавжди заданим станом, а являє собою динамічний комплекс. Тому перехід може не мати ні чіткого початку, ні визначеного кінця. Поняття ж “трансформація” більш чітко характеризує це явище.

Таким чином, трансформація – це дія або процес зміни форми, виду, природи або характеру суспільства чи окремої структури. Вона означає перетворення суспільних компонентів соціуму, всіх сторін та сфер суспільного життя.

Трансформація не передбачає вектора змін: вони можуть бути як прогресивними, так і регресивними. При цьому виділяють два можливих напрями і три форми трансформації суспільства.

Основними напрямами трансформації суспільства можуть бути прогрес і регрес.

Прогрес – (від лат. progressus – рух вперед, успіх) означає розвиток із висхідною тенденцією, рух від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Він веде до позитивних змін в суспільстві і проявляється, наприклад, у вдосконаленні засобів виробництва і робочої сили, у розвитку суспільного поділу праці і зростанні її продуктивності, у нових досягненнях науки і культури, покращенні умов життя людей, демократизації політичного життя і та ін.

Регрес – (від лат. regressus – зворотній рух), навпаки передбачає розвиток, за низхідною тенденцією, рух проти, перехід від вищого до нижчого, що веде до негативних наслідків. Він може проявлятися, скажімо, у зниженні ефективності виробництва і рівня добробуту людей, у розповсюдженні у суспільстві асоціальної поведінки, зростанні п’янства, наркоманії, злочинності, депопуляції населенні, падінні духовності, моральності людей, корупції управлінського апарату, у загальній деградації суспільства.

Головне в трансформації – саме перетворення форм і змісту суспільного поняття, його інституональної сфери, норм, цінностей, ментальності, та інших соціокультурних сторін соціуму.

Ознакою нагальності змін є виникнення проблемних ситуацій, які не можна вирішувати в колишній системі відносин. Тоді виникає потреба трансформуватися – змінювати форму, переміщатися з однієї форми в іншу, змінюватися. Цей процес зумовлює постановку питання про механізми перетворення, вимагає знань про вихідну форму і про риси та властивості нової форми. Оскільки перетворень зазнають усі сторони суспільства, то в науці пропонується термін “системна трансформація”.

Під системною трансформацією розуміють поступову зміну, перетворення суспільних структур, у рамках яких можуть співіснувати паралельно, як старі, так і нові елементи. При цьому відбувається поступова трансформація колишніх структур у нові, виникають нові суспільні структури.

Для людства в цілому характерно розвиток по висхідній лінії. Свідоцтвами світового соціального прогресу, зокрема, можуть бути не лише

- зростання матеріального становища і соціальної захищеності людей, але й

- послаблення конфронтації між соціальними групами і народами,

- устремління до миру і співробітництва, відмова від війни, як засобу вирішувати конфлікти,

- утвердження політичної демократії,

- розвиток і визнання загальнолюдських цінностей і гуманістичної культури.

6. Напрямки і форми руху суспільства

Важливою ознакою соціального прогресу сучасна наука вважає: - зростаючу тенденцію до вивільнення людини – до свободи: а) від тиску держави; б) від диктату колективу; в) від будь-якої експлуатації; г) від обмеженості життєвого простору (“закриті суспільства”); д) від страху за свою безпеку і майбутнє. Іншими словами, тенденцію до розширення і все більш результативного захисту повсюди в світі громадянських прав і свобод людей.

За ступенем прав і свобод громадян сучасний світ не є однорідним. Так, за оцінками американської організації на підтримку демократії у світовому співтоваристві “Фрідом Хаус” (англ. Freedom House – Дім Свободи, заснованої у 1941 р.), яка щороку публікує “картину свободи” світу, з 191 країни планети сьогодні

- повністю вільними є 79,

- частково вільними (куди віднесена і Україна) – 59,

- невільними – 53.

Серед останніх особливо виділені 17 найбільш невільних держав (Афганістан, Бірма, Ірак, Китай, Куба, Саудівська Аравія, Північна Корея, Сирія, Таджикистан, Туркменістан, Білорусь та інші). Зрозуміло, що за оцінками західних дослідників “квітне” свобода у країнах Західної Європи і Північної Америки, в той час, як серед 53 країн Африки вільними визнано усього 9, а серед арабських країн – жодної.

Регрес частіше носить локальний[18] характер, тобто стосується або окремих суспільств чи життєвих сфер, або окремих періодів. Наприклад, Норвегія, Японія, Канада та інші розвинені країни впевнено просувались по сходах прогресу і процвітання, Радянський Союз та інші соціалістичні країни у 1970-80-х рр. падали у прірву розвалу і кризи. Ці країни регресували. Більш того, прогрес і регрес часто тісно переплітаються. Так, в Україні 1990-х років існували ознаки прогресу: звільнення від радянського тоталітаризму і диктатури КПРС, почався рух до ринкової економіки та демократії, розширення прав і свобод громадян, насамперед політичних, з’явилась свобода для засобів масової інформації, перехід від “холодної” війни до співробітництва з Заходом. Але спостерігались й очевидні ознаки регресу: падіння виробництва, ріст безробіття, розрив сталих господарських зв’язків між заводами, зниження рівня життя у більшості людей, різке розшарування населення на бідних і багатих, несправедлива приватизація, зростання злочинності, падіння моральності суспільства. Такою буває трансформація суспільства.

7. Форми трансформації : еволюція, революція і реформи

Трансформаційний розвиток суспільства може відбуватися як еволюційним, так і революційним шляхом.

Еволюція передбачає повільні зміни в суспільстві, які поступово та природнім шляхом виникають з існуючих у ньому історичних умов. На відміну від цього революція означає різкі, вибухоподібні, глибокі зміни всієї суспільної системи, у результаті яких суспільство переходить від одного якісного стану в інший.

Революції можуть відбуватися в окремих сферах (наприклад, промислова, наукова-технічна, культурна революція, але при цьому вони змінюють й інші сторони життя людей. Революційні перетворення можуть бути довго- чи короткотривалими, можуть торкатися одного чи декількох суспільств, або бути глобальними (скажімо, сучасна НТР, чи одна з її “гілок” – “комп’ютерна революція”). Коли ж революція в корені змінює все суспільне влаштування в цілому, її називають соціальною революцією.

Соціальні революції ламають суспільство, в корені переглядаючи усі його сфери. Зазвичай вони відбуваються дуже болісно, супроводжуються насиллям і жертвами людей, масовими лихами населення, беззаконням й безладдям суспільного життя. Тому сучасна політологія бачить в них аномалію.1 Але є й інші точки зору. Так, позиція марксистів зводиться до думки, що 1) революції є корисними прискорювачами суспільного прогресу, його рушійна сила, “локомотиви історії”, 2) революції явище світове, а кожна нова революція є лише окремим звеном у ланцюгу міжнародної революції, 3) насилля – нормальний інструмент революції, поки існують експлуататорські класи, особливо капіталісти, 4) тяготи і загибель людей є неминучими, а у боротьбі треба керуватися принципом “революційної доцільності”, якщо закон заважає розвитку революції, то його можна скасувати або виправити. Така точка зору сьогодні не просто існує, а продовжує мати своїх прихильників.

І революційний, і еволюційний розвиток суспільства супроводжують реформи. Реформа (від лат. reformo – перетворюю) – це комплекс різноманітних заходів по перевлаштуванню тих чи інших сторін суспільного життя. Наприклад, відома Селянська реформа 1861 р. в Російській Імперії скасувала кріпацтво, визначила нові умови господарювання для звільнених від феодальної залежності селян.

Практичне здійснення реформи відбувається через прийняття й забезпечення виконання державною владою відповідних законів, постанов, указів, декретів та інших рішень та мір. Буває, правда, що такі рішення залишаються лише на папері і реформування суспільства не відбувається.

8. Теорія модернізації суспільства

Особливе місце в сучасній концепції трансформації суспільства займає так звана модернізація.

Модернізація сьогодні фактично означає процес переходу від доіндустріальної (традиційне суспільство) до індустріальної (промислове суспільство) стадії розвитку людства. Теорія модернізації піддавалася різноманітним модифікаціям, поправкам з моменту виникнення у науці з 50-х рр. ХХ ст. Проте основне протиставлення – традиційного і модернізаційного суспільства дає змогу систематизувати факти, будувати моделі, робити висновки. Аналіз концепції модернізації необхідний для розуміння трансформаційних процесів у сучасному суспільстві.

За теорією модернізації традиційне суспільство – це статичне, малодиференційоване і малоспеціалізоване суспільство з низьким рівнем урбанізації і писемності. Таке суспільство ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корпоративних цінностях, пошані до авторитету, традицій, орієнтації на минуле та його повторення, спонтанності соціальних змін, що відбуваються.

У політичній сфері традиційне суспільство спирається на усталені традиційні еліти. Його культурний горизонт обмежений традиціями і скутий забобонами. Характерною є общинноподібна організація суспільства. Економіці властивий нерозвинений неіндустріальний характер праці, слабкий розвиток ринку. Свобода особи обмежена, соціальні зміни людьми не усвідомлюються. Далеко не всі люди готові до бурного переходу від одного способу життя до іншого.

Модернізація процес складний і часто довготривалий. На противагу традиційному суспільству вона створює суспільство сучасне, або модернізоване. Таке суспільство диференційоване, урбанізоване, освічене, поінформоване засобами масової інформації. Для політичної сфери характерна активна участь населення в політиці. Повністю або частково знімаються традиційні форми політичної лігітімації: на зміну державному та церковному тиску і регламентації приходять світські демократичні цінності, професійна кваліфікація і закон. Громадяни “відчувають себе суб’єктами, а не об’єктами політики” (М. Вебер). Культура стає динамічною, орієнтованою на розвиток, інновації. З’являються різні форми господарювання, розширюється свобода діяльності людини.

В рамках теорії модернізації (50-90 рр. ХХ ст.) проблема політичної модернізації найбільш плідно представлена в аспектах “соціології розвитку” (Ш. Айзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу, Е. Гідденс та ін.) і “політології розвитку” (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Біндер, С. Ліпсет, С. Хантінгтон та ін.). Сучасна соціологія розвитку виходить з того, що модернізація – це своєрідний комплекс сукупних суспільно-історичних, державно-правових, морально-психологічних та культурологічних зрушень, до яких відноситься, з одного боку, вивільнення науки, мистецтва, освіти з-під контролю релігії, з іншого – зростання поділу праці й питомої ваги промисловості у соціальному розвитку.

Прихильники ж політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних складових соціальної системи ( економічній, правовій, політичній, культурній тощо), але вибір модернізаційного розвитку починається і здійснюється саме у сфері політики, з вияву політичної волі до змін.

У залежності від характеру і часу здійснення в науці, розрізняють два типи модернізації з умовними назвами “первинна” і “вторинна”. “Первинна” модернізація відноситься до періоду промислової революції, котра вперше почалася у Великобританії у 60-ті рр. XVIII ст. Через декілька десятиліть ці ж процеси почались в інших передових країнах (США, Франція, Німеччина). Суть “первинної” модернізації полягає в тому, що вона визрівала і відбувалася в цих країнах природнім способом, органічно й гармонійно виходячи з усієї попередньої еволюції суспільства та його підготовленості до серйозних змін.

На відміну від цього “вторинна” модернізація не є результатом власного, внутрішнього і природнього ходу розвитку даного суспільства, тому більшість людей до неї не готова. Така модернізація як би штучно “привноситься” в суспільство ззовні, “згори”. Тобто, получається, що правлячі кола суспільств, що відстали у своєму розвитку, усвідомили необхідність модернізації; проводять її “примусово”, широко використовуючи допомогу і досвід країн-першопроходців (інвестиції,1 поставки обладнання, новітні технології, допомога у підготовці національних кадрів, запозичання досвіду державного будівництва, соціальних реформ, тощо). Приблизно таким шляхом розвитку йшли і йдуть насамперед відсталі країни. Прикладом такої модернізації може бути сучасний Гонконг (Сянгбн). Модернізація в ньому відбулась за активною участю англійців, які володіли цією територією протягом 155 років. Сьогодні це розвинений торгівельно-промисловий і фінансовий центр світового значення і є набагато більш розвиненою економічною зоною ніж Китай, до складу якого його повернула Велика Британія у 1997 р.

Процеси модернізації, поширюючись на всі сторони суспільного життя, мають універсальний (тобто всесвітній) характер. Універсальність модернізації базується: 1) на культурі модерніті;1 2) на теорії Т. Парсонса, котрий еволюцію суспільства розглядає як перехід від примітивного та архаїчного стану до складного і узгодженого системного; 3) на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни (У. Ростоу); 4) на ідентичності, всеосяжності завдань, які мають бути розв’язаними в конкретних сферах суспільства. (Наприклад, в економічній – розвиток і застосування прогресивних технологій, які ґрунтуються на науковому знанні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; розвиток ринку товарів, грошей і праці; поява й розширення вторинного (індустрія, торгівля) і третинного (послуги) секторів господарства; скорочення частки аграрного виробництва за умови його вдосконалення; поєднання галузей, що випускають засоби виробництва та предмети споживання, тощо; 5) на раціональності та доцільності соціально-політичної дії.

Ототожнення модернізації та вестернізації, намагання перебільшувати універсальність модернізаційних процесів як даних, об’єктивних і неминучих у 50-70-ті роки щодо країн, що звільнилися від колоніальної залежності, та протистояння двох суспільно-політичних систем, привело до невдач модернізаційної стратегії як зовнішньополітичної лінії та скомпрометувало сам термін “модернізація”.

Подолання цієї кризи у другій половині 80-х років ХХ ст. і друге народження ідеї модернізації пов’язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативою старій теорії, а й своєрідним наслідком і продовженням її інноваційної орієнтації. Постмодернізацію ще називають модернізацією в обхід модерніті. Річ у тім, що у своїх витоках теорія модернізації спиралася на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше, починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.

На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізм економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституалізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної (модерністської) організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління, а корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, що займалися лише самозабезпеченням; катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження.

Вже тоді вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те, що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу. На 70-80 рр. ХХ ст. припадає період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації. Було визнано недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків модернізації; неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Пріоритетом було визнано зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до “модерну”. При збереженні пріоритетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку, їх реалізація вбачалася вченими саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, і, також, цілком можливим може бути занепад.

Теорія постмодернізації відзначає синтез універсалізму й партикуляризму (тобто зорієнтованість на незалежність від жорсткого нав’язування суспільству “цінностей на замовлення”, духовних, технологічних та ін.). Вона розбудована на досягненнях світової політичної думки й на національних культурних традиціях, як на раціональних підвалинах, так і на вірі людей у власні сили й можливості. Постмодернізм вимагає перегляду ролі соціокультурного фактору у трансформаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не найголовнішим фактором у їх перебігу. Більш того, найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства, подоланні криз політичної культури суспільства.

Так, соціальний тип особистості, властивий суспільству, що модернізується, характеризується раціоналізмом, індивідуалізмом, прагненням до змін, мобільності, самовдосконалення. Для особистості важливим є рівень кваліфікації, освіченість, орієнтація на суспільно значущі досягнення. І діяльність свою така особистість здійснює в економіці, що спирається на високі технології, ринок товарів, послуг, інформації.

Згідно з теоретиком модернізації Д. Беллом, постмодернізація відзначається провідною роллю теоретичного знання як стрижня навколо якого розбудовуються нова технологія, економічне зростання й нова стратегія суспільства. Внаслідок його постмодернізацію ще називають неомодернізацією.

У цьому аспекті можна назвати певні риси постмодернізації:

а) революція свідомості, спрямована на зміну системи цінностей європейської, західної цивілізації – від прагнення матеріальних благ (показник – якість життя) до праці як засобу реалізації своїх здібностей (показник – розкриття творчого потенціалу особистості). Е. Фромм позначив це так: від “мати” до “бути”;

б) виникнення двосекторної економіки, що включає виробництво матеріальних благ, послуг при формуванні ринкових відносин та “виробництво людини”, яке дедалі активніше впливає на динамізм економіки, конкурентоспроможність країни у світі; в історичній перспективі це суспільство – постекономічне, оскільки в ньому долається панування економіки над людьми й пріоритет здобуває формування “людського капіталу”, здатного до самореалізації;

в) індивідуалізація процесу праці, формування нової якості робочої сили для високотехнологічних виробничих систем;

г) зрушення людського життя у бік культури, освіти, науки, що є звичайним прагматизмом, доцільністю, оскільки тільки культурна й освічена людина здатна до високоякісної праці в умовах постіндустріального суспільства;

д) заміна старих соціально-політичних конфліктів іншими, зумовленими як зовнішніми проблемами (наприклад, конфлікт між різними культурами, цивілізаціями), так і внутрішніми (наприклад, конфлікт між носіями цінностей постіндустріалізму та частиною суспільства, яка не встигає пристосуватись до цих цінностей та нових стандартів); подолання одних форм відчуження й виникнення інших (наприклад, можливість завдяки комп’ютеризації працювати вдома призводить до замкнутості людей, виникнення проблеми самотності тощо);

е) принципове коригування способу створення суспільного багатства, який в постіндустріальній цивілізації ґрунтується на інформаційних технологіях, тобто на використанні розумових здібностей людини, а не її фізичної сили; виникнення нової, символічної форми капіталу – знання; одиницею обміну стають не металеві або паперові гроші, а інформація (кредитні картки, електронні гроші, трансформується саме розуміння праці – праця залишається економічним поняттям, але поступово зникає із соціальної сфери, більше не визначає соціальний статус людини.

Таким чином, модернізоване суспільство характеризується структурною спеціалізацією, яка стимулює соціально-політичну мобілізацію громадян. Чим більшою є спеціалізація в діяльності членів суспільства, тим менше традиційного і більше здатності до розвитку, вирішення нових проблем і виникнення нових соціальних сил. Сучасність висуває оновлений варіант політичної модернізації: рушійною силою вже є не еліта, а “маси”; зразком модернізації можуть бути не тільки західні країни, але й інші центри світової цивілізації; процес модернізації стає асинхроним і різноманітним; оптимізм поступається місцем обмеженим оцінкам; приділяється значно більше уваги соціокультурним чинникам; пропонується, у разі потреби, для цілей модернізації використовувати традиційні механізми; допускається можливість існування різноманітних ідеологій для мотивації модернізації.

Ця схема, або модель поступово збагачувалась уточненнями, поправками, модифікаціями. Зокрема виявилось, що традиційні форми можуть поповнюватись модернізаційним змістом, і навпаки, сучасні за формою елементи суспільства можуть внутрішньо виконувати традиційні функції. Нове, запозичене ззовні, може сприяти не вдосконаленню, а руйнації суспільного організму. Спроби націй, “що наздоганяють”, імітувати західне суспільство можуть закінчуватися тим, що один комплекс проблем заміниться іншим без необхідного поліпшення якості. Більше того, буквальне копіювання може зруйнувати те цінне, що є в людських ресурсах. Теорія модернізації поступово збагачувалася новими фактами, уточнювалася історичною конкретикою, наповнювалася новими моделями розвитку. Проте вихідні посилки і опозиція модернізаційного і традиційного зберігаються. Передбачається також, що відсталі у своєму розвитку країни можуть досягти рівня високорозвинених країн, використовуючи їх технології, інвестиції, досвід.

Отже, країни, що модернізуються, є неоднорідними через специфіку перебігу процесів модернізації у конкретній країні або групі країн, через строки їх розгортання і своєрідність самих країн. У зв’язку з цією специфікою теорія модернізації висуває кілька моделей модернізації.

Перша модель характеризується тривалістю, поступовістю, синхронністю визрівання процесу перетворень усіх царин суспільного життя. Для країн, що представляють дану модель модерніті була власною культурою їхніх народів, для інших вона впроваджувалася шляхом трансконтинентальної міграції. Представниками такої моделі є суспільства США, Західної Європи, Австралія, Канада.

Друга модель має такі визначальні риси: тиск трансформаційного досвіду країн-представників першої моделі, опанування прогресивних іноземних “зразків”, розвиток “запозиченої” модернізації на національному ґрунті, проникнення модерніті в суспільне життя через канали освіти, нові стандарти споживання, впровадження західних технологій, техніки, нових економічних відносин. Представниками даної моделі є Японія, Бразилія, Чілі, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Туреччина.

Третя модель, як правило, передбачає лише створення економічної інфраструктури, зорієнтованої на первинну переробку сільськогосподарських продуктів, видобуток корисних копалин, що з одного боку, змушує принципово ламати традиції й сталі суспільні структури, а з іншого – консервує відсталість, не сприяє поширенню модерніті. Проте це не виключає появи в економіці деяких країн даної моделі сегментів високотехнологічного виробництва, полярної культури, коли одні верстви населення наслідують модерніті, збагачуючи свої національні традиції, а інші, які кількісно переважають, зберігають вірність старим традиціям. Представниками третьої моделі є: Пакистан, Колумбія, Венесуела, Перу.

Зрозуміло, що й механізми здійснення модернізації в різних країнах будуть відрізнятися, залежно від обраних способів впровадження модернізаційних процесів. Теоретики модернізації розрізняють такі механізми її впровадження: 1) поступове нагромадження необхідних передумов у певних сферах суспільного життя, поєднання яких дає якісне трансформаційне зрушення; 2) соціальні зусилля щодо опанування досвіду інших країн – “запозичена модернізація”; 3) тиск, нав’язування традиційному суспільству досвіду інших країн – “імітаційна” модернізація”.

Слід визнати високу соціальну ціну запізнілої модернізації. У народу існує страх перед радикальними реформами, що знижує його конструктивну участь у процесах модернізації. Досвід важких і трагічних модернізацій породжує недовіру до ідеологів реформування суспільства. Соціальні і політичні аргументи змушують коригувати програму модернізації, що закладає механізм відставання і неминучість нової модернізації, яка знову запізнюється. Але осучаснена теорія модернізації розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування практики розвинених країн, а засобом поєднання найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які показали свою якісність і мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств. Тоді демократичні перетворення будуть безпосередньо залежати від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим неруйнівним творенням демократичного ладу окремо взятої країни, за якого її громадяни відчували б себе реальними суб’єктами політики.

9. Особливості трансформації українського суспільства

Україна знаходиться у своєрідному стані суспільства, “що наздоганяє”. Таке суспільство містить риси традиційного, модерного і постмодерного етапів. Суспільство розвивається і співвідношення цих рис змінюється. Відстежити такі зміни можна за допомогою ознак, зміст яких виявляється з аналізу модерних суспільств.

Ознаки модернізації

1. Посилення конфліктності інтересів різних політичних сил, соціальних груп і поява проблеми їх координації.

2. Підвищення самодостатності соціальних суб’єктів, усвідомлення ними власних політичних інтересів, намагання їх задовольнити.

3. Зростання значення універсальної етики і взаємодії на загальнонаціональному рівні. Націоналізм активізується як своєрідна реакція на модернізацію.

4. Поєднання централізації і децентралізації управління. Централізм пов’язаний з авторитарним інтегруванням господарства. Децентралізм посилює потребу в комунікативній централізації. Стабільність суспільства досягається за рахунок його інформованості, а не структурно-управлінської жорсткості.

5. Характер людських відносин описується парними категоріями:

а) раціональність – ірраціональність (за пізнавальними критеріями);

б) універсалізм – партикуляризм ( за критерієм груп примусу);

в) функціональна специфічність – функціональна дифузність (за критерієм визначеності відношень);

г) ізоляція – включеність (за критерієм емоційного зачеплення індивідів процесами модернізації).

6. Розвиток узагальнених засобів обміну і ринків.

7. Зростання ролі і значення бюрократії як засобу координації.

8. Сім’я як сфера функціональної реорганізації (зменшення організаційної і зростання рекреаційної функції у зв’язку із збільшенням вільного часу в суспільстві, що модернізується.

Отже, модернізація є одним із аспектів трансформації суспільства. Ознаки модернізації різною мірою притаманні сучасному українському суспільству. Аналіз модернізаційних ознак дає змогу ідентифікувати етап розвитку суспільства.

Вже сам термін “трансформація” містить у собі зародок парадокса. Якщо процес трансформації відбувається досить довго, а терміни його для України не визначені, то трансформація набуває стійкого стабільного характеру, рис постійності. Люди звикають до трансформації, пристосовуються і живуть у такому суспільстві як у стабільному. Зміни в суспільстві не обов’язково були на краще, варто згадати горезвісні перші роки 90-х минулого століття. Але сталість змін не давала сприймати їх як щось тимчасове, а, навпаки, факт мінливості став звичкою. Зміни стали елементом побуту, по-своєму стабільного і стійкого. Криза стає перманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не викликає почуття безвихідності, а стимулює вироблення нових способів пристосування до умов існування, що змінюються. Отже, перший парадокс: мінливість як чинник стійкості.

Трансформація в розвинутих країнах пов’язується, як правило, з мікросоціальними і духовними процесами, тобто зі змінами в особистості, у сім’ї, у релігії, ідеологіях, цінностях і поглядах на життя, на сприйняття різних моделей політичного влаштування суспільства. В українському суспільстві трансформація пов’язується, насамперед, з макросоціальними процесами. У західній реальності панує принцип: змінити світ, змінюючи себе. У нашій же країні інша модель: змінити світ, змінюючи зовнішні умови існування.

Другий парадокс полягає в тому, що трансформація у нашому варіанті – це очікування ззовні без готовності змінити себе.

Зміни психічного, духовного характеру можуть бути в Україні проблемою невеликої частини духовної, творчої, політичної, інформаційної еліти столиці і великих міст. На відносно невеликому, обмеженому просторі відбуваються “європейські” експерименти, пов’язані із трансформацією свідомості, сприйняттям необхідності зміни життєвих стандартів, подібних до західних. Але тут позначається третій парадокс. Справжня особистісна трансформація сприймається як перекручення.

Одним з моментів трансформації суспільства є криза. Криза виявляється у відсутності успіхів у процесі діяльності, у некерованості соціально-політичної сфери, у регресії до більш ранніх форм існування суспільної системи в цілому. Але паралельно формуються новотвори зі складною структурою, виробляється нова знакова система, інша концепція розвитку, що прагне спрямувати суспільство розвиватися в іншому напрямі, переструктурувати ситуацію. Криза – це перерва у функціонуванні соціальної системи з позитивним для неї чи негативним виходом. Характерні риси динаміки кризи: швидкість, несподіванка, затяжний характер, хоча суспільство очікує, а політики обіцяють, що криза не буде тривалою. З одного боку, криза глибоко впливаючи на соціум, вказує, що в таких умовах розвиватися далі не можна, що вичерпані ресурси і сенс існування, існує опір ззовні, й в таких умовах розвиток має певні межі. А, з іншого боку, криза несе в собі проект нового способу існування, тобто, криза несе в собі не тільки негативні аспекти. Позитив полягає в тому, що її можна розглядати як перехід в нову якість, як утворення якісно нової системи, тобто криза виступає як момент розвитку. Вона іноді несе нові відкриття та варіанти розвитку. Отже, четвертий парадокс: криза може бути джерелом позитивних змін.

На створення нового стилю життя, нового способу управління і нової моделі суспільства витрачається багато енергії, що певною мірою породжує хаос, який є характерним для суспільств у перехідному стані. У хаотичних змінах суспільства, що трансформується, потенціально закладені різні складові і стає можливим незвичайне, непрогнозоване їх поєднання. Криза розхитує стереотипи соціальної і політичної поведінки. І на базі ослаблених старих норм створюється новий порядок. Отже, п’ятий парадокс: новий порядок поступово вибудовується з хаосу.

Ослаблення нормативної основи, яке характерне для кризи, пов’язують з наявністю аномії.1 Аномія є таким станом суспільства, при якому значна частина людей нехтує соціальними нормами. Таке відбувається у перехідні, кризові часи громадянських війн, революційних переворотів, глибоких реформ та інших соціально-політичних потрясінь, коли раптом, вибухоподібно руйнуються старі, зрозумілі людям спільні цілі та цінності, втрачається віра у звичні моральні та правові норми. Подібні болісні періоди у своїй історії переживали у тій чи іншій мірі всі народи.

Однією з причин аномії є криза ідентифікації, коли людина не може впевнено зарахувати себе до певної соціальної спільноти. Аномія насправді перешкоджає трансформації. Подолання аномії, поява правил, які властиві трансформації, забезпечує її більш ефективне здійснення. Але правила ці особливі, тому що трансформація соціальних норм – це іманентна характеристика суспільства, що трансформується. Те, що виглядає як аномія, насправді є переходом у такий нормативний стан, який характеризується модифікацією норм на основі моделей раціональності, що постійно змінюються. Норми різноманітні в різних ситуаціях, у різних співтовариствах і при реалізації різноманітних концепцій розвитку. для суспільства, що трансформується, характерний нормативний плюралізм. Аномія дійсно існує, але вона притаманна періоду трансформаційної кризи. Для умов трансформації відносно аномії є необхідними інший дослідний інструмент та інший теоретичний підхід, ніж для умов стабільного суспільства. Таким чином, трансформаційна криза закладає основи якісно нового нормативного стану суспільства, що дає йому змогу вийти на новий рівень розвитку. Отже, шостий парадокс полягає в тому, що аномія є насправді ознакою нового специфічного нормативного ладу.

Суспільство, що трансформується, існує синхронно відповідно до різних парадигм: традиційних, модерних і постмодерних. Це особливо позначається на відносинах еліти і маси. Зміни, що відбуваються в суспільстві, багато в чому зумовлені прагненням до його модернізації з боку еліти.: політичної, економічної, культурної (творчої). Про це можна судити зі змісту запропонованих реформ, численних публічних заяв, гасел, передвиборних програм тощо. Модернізаційні заяви політичної й економічної еліти не завжди в не в усьому відповідають масовим настроям, менталітету більшої частини суспільства. Традиційні складові менталітету залишаються значно поширеними. Розбіжність позицій еліти і маси виявляється в різноманітних формах: явному чи неявному опорі, інформаційних бар’єрах. Виникають області політичної та соціокультурної невідповідності еліти і значної частини суспільства. Наприклад, виникає суперечність між слабкістю передумов модернізації і запитами на її результати. Запити формуються не внутрішніми можливостями їх задоволення, як це буває в закритих суспільствах чи державах, що випереджають інші країни, а завдяки інтенсивному інформаційному обміну між відсталими країнами й іншим світом, тому з’являються потреби, що не забезпечені внутрішніми економічними можливостями країни. Звідси випливає, що потреби відповідно до їх нового рівня може задовольняти тільки еліта. Існує також суперечність між централізацією і децентралізацією управління в політичній і економічній сферах. Еліта прагне до централізації, а провінція чинить опір цьому процесу, тому що обмежені ресурси не дають змоги задовольнити запити населення регіонів. З іншого боку, саме від центру ініціюються трансформаційні зміни, яким різною мірою протидіють регіони.

Можна також визначити суперечність між авторитарною формою державного ладу на різноманітних його рівнях і демократичними складовими суспільства. Як це не парадоксально, але саме еліта, яка зацікавлена в авторитаризмі, найчастіше й досить активно впроваджує демократичні процеси. Отже, сьомий парадокс: засобом розвитку демократизму в умовах трансформації є авторитаризм.

Перспективи розвитку країни на найближчий період характеризуються подальшим і все більш глибоким розшаруванням суспільства за матеріальною ознакою. Зрозуміло, що неможливість задовольняти соціально типові стандарти споживання викликає в людях почуття незадоволеності життям. Але вирішення проблем подолання матеріальних труднощів для більшості населення на даному і ближньому майбутньому не є можливим, як і даремними є сподівання на більш справедливий спосіб розподілу багатства в Україні. Тому більшість населення повинна вчитися жити більшою мірою в бідності, а не в багатстві. У цьому полягає основна спрямованість особистої трансформації: навчитися в бідності бути щасливим і самодостатнім. Отже, восьмий парадокс: трансформація обіцяє нам не достаток и задоволення потреб відповідно до нинішніх запитів, а бідність. Необхідність же трансформації полягає не в тому, щоб зробити багатими людей, а в тому, щоб вижити в перехідному періоді, зберегти народ, націю, державу і не втратити особистої гідності в умовах бідності, постійних технологічних катастроф і економічної депресії.

Наступний парадокс трансформації полягає в тому, що негативний компонент суспільного розвитку може стати джерелом позитивного соціально-політичної динаміки, становлення нової інтеграції. Усвідомлення єдності, спільної тяжкої долі єднає суспільство і мобілізує його для нових трансформацій.

Отож, дев’ятий парадокс: джерелом інтеграції суспільства є спільне лихо.

Однак, суспільство має потребу в позитивних цінностях і цілях, навіть якщо воно знаходиться в стані кризи. Особливо цього потребує підростаюче покоління, для якого все життя ще попереду, у якому б стані суспільство не перебувало. Тобто, суспільство повинно мати чіткий, зрозумілий усім план розвитку, світоглядну позитивну концепцію динаміки суспільства в умовах кризи. І в цьому полягає десятий парадокс: джерелом позитивної мети є інтерпретована відповідним чином ідея кризи і катастрофи.

Таким чином, державно-ідеологічна, економічна, політична сфери суспільства розвиваються за власними закономірностями. Вони взаємопов’язані і в такому вигляді виступають єдиним середовищем трансформаційного процесу. Звичайно, при аналізі суспільної динаміки описують індустріальне, постіндустріальне, модерне і постмодерне суспільства. Враховують також і певну стадіальність цієї динаміки: стабільне, або інерційне суспільство, і суспільство, що трансформується.

При аналізі сучасного українського суспільства варто розрізняти трансформацію і період трансформаційної кризи. Трансформація – це особливий стан суспільства, коли воно перебуває в процесі модифікації, зі структурою, що постійно змінюється. Трансформаційна криза – це стан, перехідна стадія від стабільного суспільства до суспільства, що трансформується.

У підсумку. З перших років незалежності та прийняття Конституції України в країні відбувається трансформація політичної системи; значні зміни у політиці. Декларується мета створити демократичну політичну систему, правову державу на зразок європейських держав. Проте реформи почали здійснюватися людьми з радянським “компартійним” менталітетом, а, отже, непослідовність уже містилася у свідомості діючих осіб. Відповідно, радикальність політичних процесів мало впливає на покращення життя громадян, тому більшість скоріше роздратована, ніж задоволена появою нових політичних інститутів. Поступово склалася думка, що держава діє не в інтересах народу, а у своїх власних (державно-корпоративних, кланово-олігархічних) інтересах.

Політичні позиції значної частини населення характеризуються невизначеністю і нечіткістю. На виборах люди голосують не за програми політичних блоків та партій, а за лідерів, яким симпатизують. Після 2004 року рівень політичної активності людей значно знизився, а політична відчуженість народу і влади продовжує відтворюватися. Згідно з опитуванням, велика частина громадян вважає, що влада в країні належить мафії і комерційним структурам, а не конституційний політичним інститутам. Фактично влада, за уявленням громадян, належить знеособленим анонімним мафіозним структурам, що не підвладні контролю. Немає чіткої інформації про характер і представників цієї структури. Можна говорити про психологічну легітимність мафії, джерелом якої є не закон, а таємна влада грошей та насильства.

Отже, в уявленні громадян України влада не легітимізована конституційними засобами, а конституційні органи влади не є такими, що повною мірою відповідають уявленням людей щодо повноцінної влади. Подальша політична модернізація залишається актуальною і гострою проблемою суспільства. Таким чином, Україна з одного боку є частиною загальних світових модернізаційних процесів, тому ми можемо спостерігати наявність світових тенденцій в її політичних процесах; з іншого боку, як і будь-яка інша країна, Україна має свої особливості перебігу модернізаційних процесів, з огляду на її історію, політичну та економічну ситуацію.


Література

1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.

2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с.

3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с.

5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

6. Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич, В.А.Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

7. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 3. Політична свідомість і культура. - Львів: Кальварія, 1998. - 556 с.

8. Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 164 с.

9. Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.). - К.: Смолоскип, 1997. - 218 с.

10. Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. - К.: МАУП, 1997. - 248 с.

11. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

12. Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. - К.: Либідь, 1997. - 656 с.

13. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. - 336 с.

14. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

15. Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. - 838 с.

16. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.

17. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1996. - 179 с.

18. Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред. О.І.Семкіна. - Львів: Світ, 1996. - 800 с.

19. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192 с.

20. Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

21. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 1995. -174 с.

22. Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств. - К.: Політична думка, 1995. -368 с.

23. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

24. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. - К.: Ватра, 1995. - 328 с.

25. Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. - К., 1994. - 144 с.

26. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

27. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1993. - 191 с.

28. Конспект лекцій з курсу "Політологія" для студентів усіх форм навчання / І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. - 44 с.

29. Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. - 256 с.

30. Основы политологии / Под ред. А.Боднара. - К., 1991. - 144 с.


[1] Homosapiens (лат.) – „людина розумна”, людина як розумна істота.

[2] Доданий продукт – це надлишок необхідного продукту, тобто мінімуму коштів, які необхідні для життєзабезпечення самого виробника. Якщо необхідний продукт (коли був тільки він один) йшов у первісних людей повністю на поточне споживання, то продукт доданий вже можна було накопичувати, перерозподіляти, обмінювати на інші продукти. У результаті виникла приватна власність і розшарування на заможних і незаможних.

[3] Формація (від лат. formation – утворення, вид) – та чи інша стадія у розвитку суспільства з притаманною їй соціально-економічною структурою.

[4] Антагоністичний (від грец. antagхnisma – суперечка, боротьба) – непримиренно ворожнечий.

[5] Експлуататорський (від франц. exploitatlon – використання, отримання користі, вигідний).

[6] Кризовий (від грец. krisis – рішення, поворотний пункт, ісход) – нестійкий, повний протиріч, конфліктів, такий, що знаходиться на межі „вибору”, різких змін.

[7] Цит. по: „ЭКО”. – 1991. – № 12. – С.192.

[8] Гуманність (від лат. humanus – людяний) – людяність, повага до людської гідності. Гуманізм – світоглядна позиція, заснована на принципах рівності, справедливості, людяності, терпимості у відносинах між людьми; турботи про благо людей.

[9] Корупція (від лат. corruption – порча, підкуп) – підкуп, продажність посадових осіб; хабарництво, казнокрадство, інші зловживання службовим положенням для отримання особистої вигоди, невиправданих переваг.

[10] Олігархія (від грец. oligos – невеликий, незначний + anhк – влада, головування) – влада небагатих, невеликої групи людей (багатіїв, політиків, військових), а також самі представники такої влади (олігархи).

[11] Цивілізація (вад лат. civilis – громадянський) – той чи інший ступінь суспільного розвитку, певний рівень розвитку матеріальної і духовної культури суспільства.

[12] Глобальний (від лат. globus – куля) – той, що охоплює усю земну кулю; всезагальний.

[13] Аграрний (від лат. agrarius – земельний) – земельний, пов'язаний із землею, хліборобський; сільськогосподарський.

[14] Індустріальний (від лат. indastria – діяльність) – промисловий (індустрія – промисловість)

[15] Інформаційно-комп’ютерні технології (від лат. informare – складати уявлення про щось + computare – думати, обраховувати) – технології, засновані на широкому використанні інформації (різні знання, сигнали), яка швидко обробляється і передається за допомогою електронно-обчислювальної машини.

[16] Образний вислів радянського історика і філософа Бориса Поршнєва (1905-1972). Цит. по: Введение в философию: Учебник для вузов / Под общей ред. И.Т. Фролова. – М., 1989. – Ч.2. – С. 611.

[17] Інтернет (від англ. inter(national) міжнародний + net (work) – мережа).

[18] Локальний (від лат. locus – місце) – місцевий, обмежений певною місцевістю, такий, що не виходить за певні межі.

1 Аномалія (від грец. anōmalio – неправильність, відхилення) – відхилення від норми, від спільної закономірності.

1 Інвестиція (від лат. investire - одягати, облагати) довгострокові вкладання капіталу в будь-яку справу; капіталовкладення .

1 Історичні коріння культури модерніті – в античності; в добі Відродження та Просвіти (Леонардо да Вінчі, Галілео Галілей, Ф. Бекон, Р. Декарт, Н. Макіавеллі та ін.), але склалася вона лише у ХІХ ст. (Ш. Бодлер, Ч. Дарвін, Г. Спенсер, О. Конт та ін.) й дійшла до сучасності безперервно трансформуючись. Культурі модерніті передусім притаманні ідеї особистої свободи, індивідуалізму, здатності людини до постійних змін, мобільності в усіх сферах людської діяльності, вдосконалення світу за допомогою Розуму, прихильності до європейського раціоналізму, науки, ставлення до природи та суспільства як до об’єкта докладання своїх знань і зусиль. Міра опанування культури модерніті у суспільстві найбезпосередніше пов’язана з історією, теорією та практикою модернізації. Між ними часом ставлять знак рівності. так, відомий теоретики модернізації Айзенштадт вважає, що модернізацію (або модерніті) слід розглядати як спеціальний тип цивілізації, що походить з Європи й поширюється після другої світової війни у своїх політичних, економічних, ідеологічних аспектах майже на цілий світ. Домінування західних країн у цей період у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, і в якості прообразу сучасної держави визнавалось “вільне” західне суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась як “вестернізація”, тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя.

1 Аномія (від грец. а – заперечення + nomos – закон) – беззаконня, крайня форма відхилення у поведінці, розпущенність.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий