Ще у 1969 р. Є. Пизюр, аналізуючи проблему місця В. Липинського у політичній думці Заходу, вказав на подібність елітаризму В. Липинського до концепцій Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса. Проте питання чи знайомий був В. Липинський з працями когось крім Р. Міхельса він залишив відкритим. Польський публіцист міжвоєнної доби А. Боченський вважав, що елітаристські ідеї В. Липинського подібні до концепції колообігу еліт В. Парето, але український вчений "певно не знав творчості Парето" і був оригінальним[2, с.71].
Доволі детально досліджуючи вплив ідей В. Парето на творчість В. Липинського, Л. Білас пише: «не має сумніву в тому, що Липинський, студіюючий соціологію в близькій до Льозанни Женеві, знав принаймні деякі з ... праць Парето, ... вченого з поважними впливами та багатьма прихильниками в Женевському університеті, і, безумовно, найвизначнішого швейцарського соціолога й економіста доби»[Там само]. Хоча В. Липинський і запозичує алгоритм циркуляції еліт В. Парето, але не більше. Жодного специфічного паретівського терміну в площині елітарної концепції останнього автор «Листів» не вживає (як то «резидуї», «деривазони», «леви», «лисиці» та ін.) навіть приблизно. Застосування ж В. Липинським понять для означення певних форм суспільного устрою, що змінюються в житті кожного народу, зокрема, таких як «охлократія», «демократія», «аристократія», споріднює його творчий доробок швидше з класиками політичної думки, починаючи з античних часів (Платон, Арістотель, Полібій).
«У Роберта Міхельса Липинському імпонувало дослідження механізмів функціонування політичних партій. "Залізний закон олігархії" Міхельса допомагав Липинському у критиці політичних партій, - одному з елементів відстоювання ідеї класових організацій»[4, с.55].
В. Ісаїв зазначає, що В. Липинський був добре знайомий із соціалістичними теоріями. Останній активно використовував поняття «матеріальної основи суспільства» та «ідеологічної надбудови». Це помітно відбилося безпосередньо на елітарній концепції мислителя. Він характеризував «національну аристократію» як силу, що поєднує моральний авторитет (який є основою законності та легітимності влади) і володіння матеріальними ресурсами (засобами виробництва, що створюють реальну базу для ефективного управління державою).
На відміну від К. Маркса, який багатовимірно розумів сутність «надбудови», В. Липинський здійснює редукцію цього поняття і тлумачить його здебільшого у політичному аспекті. Він також розрізняв соціалізм філософський (К. Сен-Симон, Ш.Фур'є, Р.Оуен), політичний (Луї Блан, О. Бланкі, Ф. Лассаль), науковий (К. Маркс, Ф. Енгельс). Згадує, крім того, сучасних йому діячів (Ф. Мерінг, К. Лібкнехт, К. Каутський, Е. Давид), тим самим демонструючи свою обізнаність у сфері напрямків, розбіжностей і характерних ознак соціалізму в цілому. Проте ці знання слугують йому хіба що грунтом для гострої критики згаданої теорії і практики[9, с.93].
Акцентуючи увагу на впливі марксистських теорій на В.Липинського, зокрема на тому моменті, де хліборобський клас – ядро гетьманської держави – має, на думку мислителя, трансформуватися із «класу в собі» у «клас для себе», український соціолог М. Шаповал назвав В. Липинського «марксистом-монархістом»[25, с.156]. Очевидно, що таке приписування є гіпертрофованим, але воно зовсім не позбавлене реального підґрунтя: вживання В. Липинським термінів «клас», «матеріальна основа», «ідеологічна надбудова» тощо та їх відповідне розуміння є прямим доказом цьому.
Зазначимо, що безпосередній вплив на формування мислиннєвої парадигми В.Липинського мало його походження (зі «шляхтичів-кресов’яків») та складний вибір самоідентифікації, віднесення себе, насамперед, до польської чи української національності. В цьому відношенні значний вплив на В. Липинського справила т. зв. «українська школа» польської літератури (Т. Падура, Ю. Словацький), а також славнозвісний гурток «хлопоманів» (В. Антонович, Т. Рильський, І. Свєнціцький), тобто польських шляхтичів, які перейняли українство. Як зазначає В. Заїкин «не підлягає теж сумнівам певний ідеольогічний звязок Липинського з т. зр. "хлопоманами", головно з "епігонами" й заразом найвизначнішими представниками "хлопоманства", А. Антоновичем, Т. Рильським та ін. (заперечувати існування того звязку може хіба людина необзнайомлена з творами Липинського, Антоновича та ін.), але знову цей звязок, чи точніше вплив "хлопоманів" Антоновича, Рильського, Свєнціцького ітд. на світогляд Липинського проявився лише в дечім. Безперечно, що в своїм національно-українськім самопізнанні, в своїм призначенні обовязку працювати для того народу й тієї землі, де йому Бог судив народитися, виховатись і жити, Липинський ішов слідами хлопоманів. В своїй любові до Української Землі й Українського Народу Липинський безпосередній ідейний нащадок Антоновича, Рильського, Свєнціцького, що зрештою він і сам символічно зазначує, присвячуючи своє знамените видання "Z dziejow Ukrainy" памяті цих діячів»[8, с.87].
Ідейний вплив згаданих діячів мав наслідком обґрунтування В. Липинським необхідності компромісу між поляками та українцями, висування ним спольщеної української шляхти на роль провідників нації. Ці думки яскраво втілені в одній із ранніх робіт В. Липинського, написаній польською мовою, «Шляхта на Україні». І. Лисяк-Рудницький писав з цього приводу наступне: «Світогляд “хлопоманів” мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманна старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви»[16, с.142].
В.Заїкин пише про можливість впливів на В.Липинського польських істориків Л. Кубалі та С. Яблоновського, а також російських християнських історіософів – К. Леонтієва, М. Страхова, Вол. Соловйова та ін.[8, с.101].
У певному сенсі В. Липинський та його соратники виступали продовжувачами тих тенденцій, які давали про себе чітко знати з кінця ХVІІІ ст. «Наприклад, уже в Г. Сковороди бачимо протиставлення місту «життя серед природи», у Т. Шевченка цивілізованості протиставляється ідеалізований хутір, ще більш чітке і навіть теоретично обґрунтоване протиставлення хутора й міста зустрічаємо в П. Куліша»[10, с.55]. Тут, очевидно, мова йдеться про чіткий пріоритет В. Липинського, який він віддавав сільським виробникам над іншими стратами суспільства, наприклад, над робітничим пролетаріатом. Саме з українським селом, крім того, мислитель пов’язує і традиціоналізм національної культури, і фундаментальні риси тутешньої ментальності та менталітету, зокрема патріархальність, розвинуте вольове начало та ін. Село – матеріальне і духовне ядро дідичної монархії у формі гетьманату, - суспільно-політичного ідеалу В. Липинського.
Т. Андрусяк пише про впливи М. Драгоманова на становлення політико-правових поглядів В. Липинського: «Можна стверджувати, що велике значення у формуванні правових поглядів Липинського мала політична та правова творчість Михайла Драгоманова»[1, с.115-116]. Автор зупиняється на тих дотичних проблемах у творчості В. Липинського і М. Драгоманова, якими були: питання необхідності у достойних провідниках нації, правової рівності громадян у державі, децентралізації влади та ін.[1, с.116].
Дослідники вказують, що в 1908-1909 рр. В. Липинський спілкувався з М. Грушевським й знаходився під його впливом[5, с.35]. Хоча загальновідомою є теза про те, що сам В. Липинський піддавав критиці не тільки погляди М. Грушевського, а і всієї народницької школи.
В контексті джерел творчості В. Липинського не можна оминути і факт релігійного впливу на світогляд мислителя. «В його основі у Липинського лежить "християнський і ієрархічний погляд на світ". Все у цьому світогляді Липинського в'яжеться між собою "органічно"[4, с.59].
Якщо характеризувати вплив релігійного чинника конкретно на теорію еліт, можна сказати, що такі важливі властивості еліти, як воля, хотіння, ідейність, віра, мораль, самі по собі є ірраціонально-містичними та релігійно-ідеалістичними характеристиками. Тут же можна зазначити і про впливи української філософської традиції, для якої в цілому характерна екзистенціально-антропологічна редукція кола філософських проблем.
Попри таке поєднання, В. Липинського не слід вважати еклектиком: романтично-патріархальні, морально-утопічні та ірраціонально-віталістичні установки в нього так чи інакше корелюються із детерміністськими, раціоналістичними мотивами[26, с.211]. Скоріше, розуміючи баготогранність та складність суспільно-політичного життя, він наближався до сучасного наукового трактування політики як сфери єдності раціонального та ірраціонального. В цьому, очевидно, одна з його заслуг.
Отже, генезис поглядів В. Липинського, зокрема у площині елітарної концепції, має складну конструкцію. Першочергову складність мають факти обмеженості посилань мислителя на інших авторів, власний оригінальний стиль мислення та викладу матеріалу, своя термінологія тощо. Незважаючи на це, зміст ідей В. Липинського, якщо й не дає змоги визначити його безпосередніх предтеч, то, принаймні, дозволяє віднести останнього до певних інтелектуальних традицій. Оскільки одне з центральних місць у творчості автора посідає низка проблем, пов'язаних з «національною аристократією», яка має вирішальний вплив на процеси в державі, суспільстві та історії в цілому, то, хоча б з огляду на це, В. Липинському можна атрибувати статус елітолога консервативного напряму.