Говорячи сучасною мовою, моральний авторитет є основою легітимності, тобто загальносуспільного визнання влади політичної еліти. Це ще один важливий аспект концепції В. Липинського, а саме – обґрунтування легітимації влади як основи її функціонування взагалі (можливий вплив М. Вебера). Щоправда деякі дослідники відмічають певну контраверсійність теорії мислителя в цьому плані. Так, І. Сікора, аналізуючи окремі аспекти доктрини В. Липинського, ставить легітимність влади у пряму залежність від міри застосування нею примусу (чим вищий рівень примусу, тим меншою є легітимність і навпаки). Науковець доводить, що декларована теоретиком органічна потреба монархії у формі дідичного Гетьманства у становленні Української держави, насправді є ідеєю чужою українській політичній традиції, тому легітимність такого варіанту влади можна поставити під сумнів[23, с.129-131].
Повертаючись до характеристики В. Липинським аристократії, наведемо цитату. Автор пише: «Без двох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторітету — немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії — без сильних і авторітетних провідників нації в її тяжкій боротьбі за істнування — немає і не може бути нації»[12,с.137].
Джерелом сили національної аристократії, перш за все, є стихійне ірраціональне хотіння. Воно сприймається як даність, факт, який не піддається поясненню; воно або властиве комусь, або ні. Одним із таких джерел, крім того, є воля до влади, але не адикція , не хвороба влади, а природжена іманентна властивість веліти, бути поводирем. «Без стихійної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, до панування — не може повстати серед нації національна аристократія»[там же].
Щоб не просто називатися, а на ділі бути аристократією, необхідна політична активність, психологія і мораль «лицарів-войовників». Провідна верства, крім таких факторів, як хотіння правити, організовувати та уміння жертвувати і ризикувати своїм життям, мусить володіти технічними засобами війни та оборони: державою, зброєю та армією; технічними засобами економічної продукції: землею, фабриками та машинами. Важливо, що еліта має володіти такими технічними засобами війни і продукції, які є необхідними для матеріального життя і оборони нації в даний історичний момент, іншими словами, засобами, що відповідають цивілізаційному розвитку та критеріям прогресу конкретної епохи і визначеної спільноти[17, с.120].
Як видно, у характеристиці аристократії В. Липинський намагається синтезувати дві діаметрально протилежні, але водночас комплементарні складові: волюнтаристсько-ірраціональну та матеріально-технічну; перша є природною і вродженою, друга – набувається за рахунок здібностей, умінь та навичок.
Попри ідеалізм, В. Липинський все ж не був утопістом щодо еліти. Він один з тих, хто, усвідомлюючи нереальність універсальної аристократії, відділив від неї інтелігентський елемент та, на певному етапі розвитку нації, вказав на неефективність «войовників» в ролі провідної верстви. «Коли нація… не може управлятись і не може бути зорганізована виключно шаблями войовничих отаманів, то ще менше можуть нею правити та її організувати фільольоґи, поети, оратори, белетристи, професори, учителі, адвокати, бугальтери, фелєтоністи, коректори та ін. представники т. зв. свобідних — тоб-то не володіючих і не звязаних засобами продукції і війни - інтелігентських професій»[12, с.142]. Проте роль інтелігенції для автора залишається вагомою: на неї покладено завдання витворення національної ідеї, культурних цінностей і тих вартостей, які стають духовним фундаментом суспільства. І оскільки державно-національне будівництво не може обійтися без певного ідеалізму, то значимість цього «генератора ідей» випливає сама по собі.
Врешті-решт не можна оминути і такої якості національної аристократії, як відповідальність. Найбільшою мірою нею повинен бути наділений Господар-Монарх, який «несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадками відповідальність»[12, с.45]. Монарх несе цілковиту відповідальність і за добробут суспільства, і за його занепад.
Відповідальність держави перед громадянством може існувати лише при гармонійному відношенні цих субстратів між собою. Такий стан має місце, коли сильна держава, що є синонімом ефективної організації тих, хто править, репрезентована і керована реальним династично персоніфікованим монархом, і коли «держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним громадянством (класократія, по моїй термінології)»[12, с.387]. Інакше кажучи, відповідальність держави перед народом є відповідальністю провідників нації, тобто політичної еліти, та монарха-правителя перед суспільством, бо саме вони є втіленням держави. Аристократія, що не здатна відповідати за свої вчинки і дії, веде суспільство до хаосу та анархії.
Провідна верства покликана виконувати ряд важливих завдань, що мають життєво необхідний характер для соціуму. Найпершим є завдання керівництва та управління суспільством, необхідність вести за собою маси, задовольняючи інтереси різних соціальних груп. Еліта як ядро всієї політичної системи мусить бути її керуючим координаційним центром. В противному випадку, суспільство перетворюється на аморфний інвалідний організм, що стає іграшкою в руках організованих народів і споглядально пливе за течією історії. «Коли провідники нації заслабі на те, щоб повести за собою масу, то вони мусять самі йти за масою. Коли верхи не можуть піднести до свого рівня низів, то вони мусять самі опуститись до рівня цих низів, або відірватись від нації»[14, с.82-83].
Якщо стисло артикулювати численні цитати В. Липинського, можна сказати, що бути аристократією – значить вміти організовувати. Держава – це організація, а, отже, плід діяльності організаторів. Завдання провідників полягає у тому, щоб структурувати суспільство на засадах консенсусу і солідарності, або на ідеалістичному принципі «гармонії». «Кожночасна національна аристократія мусить так об’єднувати і так організувати свою націю, щоб під її проводом нація мала якнайкращі матеріяльні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за існування»[12, с.136]. Про значимість організації у розумінні В. Липинського красномовно свідчить, той факт, що основні форми державно-суспільного ладу відповідають у нього формам організації національної аристократії.
Сильна еліта, крім того, має бути просвітником народу, насамперед, в політичному і культурному відношенні, виконувати роль джерела формування у громадськості політичної свідомості і культури, бо «спекуляція на політичній темноті народній, це одинокий політичний шлях для кожної слабої аристократії»[14, с.83].
Важливою функцією, що покладається на політичну еліту, є також національно-державна ідентифікація народу. Суть її полягає в синхронізації процесів розбудови власної держави та відродження національних традицій, мови, духовної спадщини та культури. Цей процес має очолюватися і спрямовуватися саме провідною верствою. Особливо актуальною дана проблема є для віками поневоленої України, першочерговим завданням для якої постає відновлення власної держави, без чого не може існувати нація. Фактично, сутність національно-державної ідентичності полягає в інтеграції нації та держави, подоланні відчуженості між ними. Тільки органічний синтез, симбіоз одного й іншого може бути життєздатним[6, с.44-48].
Ми вже звертали увагу на те, що аристократія сама безпосередньо не продукує національну ідею, її мізками в цьому відношенні є інтелігенція, ставлення В. Липинського до якої можна простежити у його критиці О. Конта: «Позитивістична утопія Оґюста Конта, яка каже, що націями повинніправити виборні найбільш освічені інтелігенти, останеться певне на віки неосягненою мрією тому, що од початку світа і мабуть до його кінця, націями правили, правлять і будуть правити найсильніші»[12, с.149]. Але еліта розповсюджує витворені інтелігенцією ідеї серед усього суспільства, використовує їх як доктринальну основу своєї політики.
Національна аристократія повинна, серед іншого, забезпечувати поступ суспільства, інноваційність його розвитку, безперервно витворювати нові форми організації у відповідності до рівня матеріального і духовного прогресу. Як активна «раса» вона має культивувати фундаментальні вартості народу, що виявляються в його культурній спадщині, традиціях, моральних і матеріальних цінностях.
Нарешті, саме чільники нації не тільки відстоюють її державний суверенітет та безпеку на міжнародній арені, але й забезпечують активну суб’єктність останньої в історичній перспективі. Аристократія формує історичну локальну, регіональну чи глобальну місію самоактуалізації нації. «Історичну місію України мислитель бачив у тому, щоб на цій землі створити органічний синтез західних, європейських та східних, гелленістично-візантійських культурних первнів…Реалізацією цього свого великого посланництва Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливе життя не тільки для самої себе, але й для сусідніх народів. Цю ідею В. Липинський назвав українським месіанізмом»[24, с.39].
Наведені характеристики національної аристократії, покладені на неї завдання та виконувані функції не претендують на повноту і вичерпність. Тут окреслено ті параметри політичної еліти, на яких особливо фокусується В. Липинський і дослідники його теоретико-політологічної та історико-соціологічної спадщини.
Підводячи підсумки, зазначимо, що аналізуючи проблему якостей провідної верстви, мислитель наголошує на необхідності поєднання в ній можливостей як об’єктивного матеріально-технічного плану, так і волюнтаристсько-ірраціональних властивостей. При чому ці компоненти мають інтегруватися в еліті; без чогось одного вона втрачає валідність.