Розділ ІІ. Джерела, шляхи і методи організації «національної
аристократії»
Переходячи до безпосереднього розгляду концепції політичної еліти В’ячеслава Липинського, почнемо з того, що в основному головні ідеї в даній площині сформовано автором у його центральній роботі «Листи до братів-хліборобів» та в пізнішій праці «Покликання варягів чи організація хліборобів». Крім того, В. Липинський побіжно, несистематично, розвиваючи або доповнюючи головну ідею, звертається до проблеми національної еліти майже в усіх інших своїх роботах, що засвідчує підвищену зацікавленість мислителя відповідною темою.
До розуміння сутності і завдань еліти (В. Липинський не вживає це поняття, застосовуючи натомість термін «національна аристократія») видатний український теоретик підходить через власне трактування змісту і сутності нації та держави. Під нацією він розуміє певний тяглий механізм конституювання організаційних форм людських спільнот, найвищим щаблем розвитку якого є національна держава. «Нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних, а не деструктивних, іменно організуючих, а не руйнуючих політичних вартостей. Витворювання і здійснювання оцих вартостей — починаючи від якоїсь політичної орґанізації, обєднаної одною національно-політичною ідеєю і кінчаючи найвищою формою національної орґанізації: національною державою — має на меті усвідомити і зорґанізувати даний людський колектив, звязаний механічно певними вродженими йому рисами подібностей і одним стихийним ірраціональним хотінням, в одну орґанічну, свідому себе цілість, що вже свідомо бореться за своє існування, за свій розвиток, за здійсненя свого вже усвідомленого спільного національного хотіння»[12, с.129].
Доки цей організм розвиває в собі внутрішні індивідуальні об’єднуючі та організуючі якості, доти живе і розвивається нація. Цікаво, що втрата цих організуючих властивостей, які служать цілям самозбереження колективу, прирівнюється В. Липинським за наслідками із фізичною смертю цього колективу: і в тому, і в другому випадку нації не буде.
В. Липинський задає питання: «Хто і як в данім етнічно відміннім колективі і на даній території, яку цей колектив займає, веде перед в процесі його орґанізації і об’єднання? Хто і як творить в ньому вищі громадські національно-конструктивні вартости? Хто і як, кажучи образно, відограє в ньому ролю дріжджів, на яких пасивне етнографічне тісто того колективу росте і перетворюється в активну націю?»[12, с.130]. Його відповідь наступна: це та креативна меншість, що витворює моральні, політичні, цивілізаційні та культурні цінності, які в подальшому стають надбанням всіє нації та фундаментом, на якому вона розвивається. Це – аристократія, не в розумінні родової шляхти, дворянства, козацтва, а в первинному граматичному значенні «найкращих людей». В. Липинський використовує термін «аристократія» для означення «тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації»[12, с.131].
Вирішальним, на думку В. Липинського, тут є той факт, що ці найкращі люди в даний момент очолюють націю, нація визнає їх провід, росте і розвивається під ним. В конкретний історичний час ці провідники є найкращими серед нації, і В. Липинський вважає некоректним вдаватися до будь-яких порівнянь окремо взятої національної аристократії з провідниками інших націй та минулих епох, керуючись принципом парціальності – «тут і зараз».
Життя кожної нації супроводжується перманентною боротьбою двох начал: утворюючого та руйнуючого, конструктивного та деструктивного. Апогей зіткнення цих суперечливих елементів настає тоді, коли матеріальний розвиток нації випереджає політико-організаційні форми упорядкування суспільства, які продукує і зберігає аристократія. Тоді нові прогресивні елементи прагнуть до нових організаційних форм, заміни старої еліти. Від того, чи зможе стара аристократія прийняти вимоги часу і запропонувати ці нові форми залежить майбутнє всякої нації[12, с.150]. В цих думках не важко помітити вплив марксистських ідей про суперечність виробничих відносин та продуктивних сил, яка стає рушієм історії.
Матеріальні відносини як видимі і зовнішні дають змогу пізнати і внутрішні, моральні засади взаємозв’язків у суспільстві. Досліджуючи проблему генезису нації, держави та національної аристократії «звідки береться на даній території, серед даної пасивної маси, перша активна група — перша національна аристократія — що кладе перші підвалини власної, окремої державної організації даної нації?», В. Липинський вводить поняття «раси» та «расових відносин», де під расою він розуміє не тільки біологічні та духовні, а й певні соціальні параметри[12, с.211-212].
Наводячи абстрактний приклад, суть свого нововведення мислитель зводить до обґрунтування насильницької (подібно до Л. Гумпловича) теорії походження держави. Та головне наступне: «В дійсності ж на цьому острові, як і на всіх дійсних національних »островах« нашої земної кулі, єсть в основі дві раси. Одна більше активна, рухлива, більше громадськи моральна і тому краще зорганізована, сильніша, що прийшовши сюди, дала ті чи інші форми матеріяльної культури та громадської орґанізації; і друга більше пасивна, інертна, більше лінива, менше громадськи моральна і тому гірше зорґанізована, слабша, яка ці форми прийняла»[12, с.214].
Активна меншість для того, щоб забезпечити своє панування над пасивною масою повинна легітимізувати свою владу шляхом встановлення і забезпечення морального авторитету в очах більшості, що відбувається через запровадження єдиної «громадської віри» та «громадської моралі», привнесення адекватних форм матеріальної культури та громадської організації[12, с.215].
З точки зору автора «Листів», ця «утворююча раса» є прогресивною силою, яка насаджує відсталій масі порівняно вищі цивілізаційні форми розвитку матеріальної та громадсько-організаційної творчості, спонукає пасивний елемент до праці і витворення нових цінностей.
Ідеальним варіантом є той, коли певна людська спільнота зі свого середовища викристалізовує власну еліту, а та, у свою чергу, виступає творцем автохтонної держави і нації, культурних і громадських вартостей: «Без своєї власної суверенної державної організації не може бути нації. Власна держава — це синонім влади власної аристократії, і як не може бути нації без своєї власної національної аристократії, так не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави. Нація, чи «національна меншість«, щоб бути нацією, мусить сотворити собі свою власну державу, або загинути »[12, с.211].
В. Липинський бачить три способи чи три методи витворення національної аристократії: охлократія, класократія і демократія[7, с.34].
Треба сказати, що різні дослідники трактують ці поняття і як форми державного устрою[16, с.140], і як «основні ідеї і методи організації для розв’язання проблем українського державного будівництва, що існують у новітню добу»[21, с.135], і, врешті, як зазначалося вище, в якості способів «витворення національної аристократії». Такий плюралізм думок пояснюється тим, що кожна з версій має багато спільного з іншими та в цілому відповідає дійсності.
Сам же В. Липинський пише: «Коли ми, отже, розглядаємо життя нації в минулому, в його вже усталених формах, то рівень матеріяльної культури — її розвиток, упадок чи заник — дають нам непреложне свідоцтво тих форм громадської моралі, тих методів організації нації і тих форм морального авторітету, які присущі аристократії даної нації в дану історичну добу: класократія, демократія, охлократія»[12, с.208].
Як відзначає І. Лисяк-Рудницький: «Ця кясифікація спирається на аналізу стосунків між «провідною верствою» і «народом»[16, с.140].
За В. Липинським, таких різних форм взаємовідносин, в яких можуть знаходитись між собою на даній території активна і пасивна раси, існує і може існувати безліч, «скільки на землі істнувало та істнує націй»[12, с.216]. Але все це розмаїття зводиться до трьох вищезазначених типів.
«Тип перший: взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: — орґанічний; по свому орґанізацийному методу: - класократичний» - відзначає В. Липинський[12, с.217]. Це метод організації такої нації, яка протягом свого матеріального і духовного розвитку вже виразно поділилась на органічні класи, котрі володіють персонально і безпосередньо своїми засобами продукції та «споєні міцно в середині однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою. Однаковість сієї психіки випливає як з однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства та спільної історичної традиції»[7, с.34].
Устрій класократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між стримуючими і рухаючими силами. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при чому органи класового самоуправління користуються автономією у своїх власних сферах; найкращі керівні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень класократичної провідної верстви становлять т. зв. «войовники-продуценти». «В минулому це були звичайно хлібороби, типу римських патриціїв, англійської джентрі чи українського городового козацтва. Але Липинський допускав, що в модерних умовах цю функцію може виконувати теж робітничо-індустріяльна аристократія, що, напр.., в Англії зорганізована у професійних спілках. Клясократичний устрій вимагає критики й опозиції, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не приводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності»[16, с.141].