Класократія передбачає і принцип циркуляції, постійного оновлення провідної верстви, коли «найздібніші виходні з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне відмолоджування»[там само].
Спадкова конституційна, законом обмежена монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер держави, найбільше співзвучна класократії. Б. Кухта вважає, що суть класократії полягає у «запереченні республіканської парламентської республіки»[11, с.270], спираючись на аргументи самого В. Липинського: «Я не демократ – влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами…влада монарха мусить бути точно означена правами народу… бо вважаю, що «народовладний» демократичний метод організації громадського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі…»[13, с.8].
Торкаючись питання людських джерел формування і поповнення класократичної еліти, слід сказати наступне. Аристократія тут приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різних станів і класів, з яких складається суспільство. Принцип відбору в «ешелони провідної верстви» за здібностями, внутрішніми якостями та реальними можливостями представників з-поміж усього люду держави, дає відповідь на питання про шляхи формування національної аристократія за класократичного устрою. «Класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі-телеграфісти і т.д.); інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т.д.). Стани: організатори і організовані; перші – активна меншість, другі – пасивна більшість. У хліборобів – це поміщики і селяни, у промисловців – власники і робітники, у інтелігенції – церква і університети. Активна меншість – виборна аристократія – обмежує свою владу послухом монархові»[21, с.136-137].
Базовими домінантними чинниками, що становлять основу класократичного ладу, є ідеологія консерватизму, християнська релігія та почуття солідаризму.
Таке трактування класократії (яка була для В. Липинського ідеалом суспільного устрою) мало відбиток ідей фашистської корпоративної системи, за що теоретика часто піддавали надмірній критиці[4, с.112].
«Тип другий: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — хаотичний, по свому організаційному методі — демократичний»[12, с.230].
Демократію характеризує порушення балансу між владою і свободою на користь останньої. Необмежений демократичний індивідуалізм підриває основи дисципліни і правопорядку в суспільстві. Господарська та інтелектуальна самодіяльність набирає хаотичних форм. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Вона фактично концентрується в руках продуцентів-невойовників (багатіїв-плутократів), які жваво користуються послугами найманих професійних політиків із середовища інтелігенції, і та створює флер соціального популізму і демагогії. Зникає почуття політичної відповідальності партій внаслідок їх роздрібнення. Історичні приклади демократії в розуміння В. Липинського: атенська й римська республіки доби занепаду, Франція Третьої республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина та її українські відповідники[16, с.141].
В демократії «вибився наверх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на кляси, появився хаотичний конгльомерат одиниць, взаємно собі чужих, взаємно себе ненавидячи і звязаних в одно національне тіло останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої клясократичної чи охльократичної аристократії»[7, с.34].
Обґрунтовуючи неможливість побудови демократії в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління, В. Липинський наводить приклад Сполучених Штатів Америки, де, на його думку, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію і брак монархії вона надолужує зміцненням політичної влади президента[21, с.136].
І, нарешті, «тип третій : по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — механічний, по свому орґанізацийному методу — охлократичний»[12, с.261].
Під охлократією автор розуміє такий суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Прикладом може бути царська бюрократія, комуністична та фашистська партії, пілсудчики тощо. Охлократичний лад, який завжди тримається на насильстві і примусі, є, на думку вченого, недовговічним. «Охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з повним придушенням свободи та самодіяльності громадянства. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи – з деклясованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріяльної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітний військово-бюрократичний «орден», «преторіянська гвардія», «яничари» чи як новітня «монопартія»; систему очолює деспотичний монарх-самодержавець або вождь-диктатор»[16, с.142].
Наведений пасаж чітко демонструє, що основним ресурсом охлократичної еліти є мілітаризована група, що не пов’язана з виробництвом матеріальних благ; відповідно така аристократія має ригідний характер, вона не оновлюється і за таких умов спирається тільки на апарат насильства.
Формулюючи власну концепцію національної аристократії – меншості, яка має реалізувати визначену політичну доктрину, В. Липинський поклав в її основу принцип «територіального патріотизму», який відіграє більш важливу роль, ніж національний чинник. Звідси випливає його оригінальне визначення українця: «Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб з ріжних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому»[12, с.20]. Тому потрібно відродити українську аристократію, спадкоємців Б. Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, І. Богуна, Ю. Немирича, І. Виговського, І. Мазепи та інших, панівну верству, що має в крові інстинктивний нахил до творення своєї влади і держави, яка відновить державність, бо має в собі хотіння й волю завоювати собі на українській землі політичну владу і створити державу[11, с.271-272].
«Держава родиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом, посідаючої до цього законне право, Влади, проти мешканців чужої Землі…Територіяльна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віроісповідно-національна лягла в основу всіх держав цілого світу»[15, с.9].
Якщо в «Листах» вчений говорить про методи розбудови Української Держави теоретично, то в іншій своїй праці «Покликання варягів чи організація хліборобів» (відповідь на статтю Є. Чикаленка «Де вихід?») він ставить питання конкретно і вказує на практичні способи будування власного державного організму. Тут відстоюється ідея, згідно з якою українське суспільство має самоорганізуватися і спродукувати свою державу у формі дідичного гетьманату. Якщо цього не станеться, то ніякі «вяряги» (чужоземна еліта) не виконають цього історичного завдання українського народу[7, с.48]. Народи, що не вміють витворити власних «панів», тобто своєї політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим панам[6, с.48].
Таким чином, В. Липинський детально аналізує основні, на його думку, методи організаціії політичної еліти – національної аристократії: класократію, демократію, охлократію, віддаючи повну перевагу класократичному устрою. При цьому автор окреслює специфіку зв’язків між елітою і масами, визначає можливості циркуляції провідної верстви, показує шляхи, якими формується аристократія, а також аналізує особливості соціальної структури та подає ємку характеристику еліти для кожного окремого типу її організації.
Розділ ІІІ. Основні риси, завдання та функції політичної еліти
В цій частині зупинимося на аналізі тих фундаментальних властивостей національної аристократії, які власне і дають, за В. Липинським, змогу говорити про певну групу людей як про еліту, а також розглянемо завдання, які на неї покладаються та функції, що їх реалізує провідна верства у багатовимірному спекторі суспільного життя.
У третій частині праці «Листи до братів-хліборобів» автор ставить завдання «окреслити ті матеріяльні і моральні прикмети, що характеризують всяку національну аристократію, без огляду на історичний момент і без огляду на методи, завдяки яким вона повстала»[12, с.236].
Для того, щоб виконати свою небезпечну і тяжку організаційну роль в нації, в умовах жорстокої боротьби за матеріальне існування аристократія «мусить сама мати матеріяльну силу і то силу більшу, ніж яка-небудь інша ґрупа в нації. Це перше[там само].
Використання аристократією своєї порівняно більшої матеріальної сили для здійснення організаційних обов’язків повинно мати в розумінні меншості законну підставу, тобто відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими в даний історичний момент живе вся нація. «Іншими словами, - каже В. Липинський, - кожночасна національна аристократія мусить мати крім матеріяльної сили, ще й моральний авторітет в очах своєї нації[12, с.237].