Виразники протилежної орієнтації — Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголошують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв'язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основна праця — «Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та утворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень — консенсус між різними групами суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.
Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.
Політична влада - здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ, діяльність і політ, поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-контрольні засади політики.
Що стосується розуміння сутності П.в., погляди на неї розвивались неоднозначне. Так, послідовники антрополог, підходу, виходячи з уявлення про політику як регуляцію людських відносин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всі соц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марксист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пануючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, з асоціативною діяльністю різноманітних соц. груп, які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як основи здійснення своєї політики.
До характерних ознак П.в. належать: легальність використання сили; верховенство, обов'язковість її рішень для всякої ін. влади; публічність, тобто всезагальність та безособовість, що є виразом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманітність ресурсів та методів здійснення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуває характеру політичного панування в сусп-ві. Відбувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.
П.в. досягає найвищого інституціонального рівня, завершеності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відносини між д-вою і сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партіями, громадянами і т.ін.; управління справами сусп-ва і д-ви на різних рівнях; керівництво органами влади і політ., а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу правління, політ, режиму і держ. устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, замкнутого, відгородженого від д-ви(автократичного)сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, відносин та ін. політичних характеристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності: управлінні, прийнятті рішень, виборі цілей, визначенні завдань виконавцям, їх підборі та розстановці, орієнтації в політ, та неполіт. ситуаціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, відносини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя й діяльності.
На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взаємодіючі рівні: 1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка поширюється на осн. внутр. процеси сусп-ва і зовнішньополіт. діяльність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади; "2) П.в. середнього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до муніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язує інституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються переконання, думки і т. ін. Мікрорівень - не є нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізняється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.
Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л. Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президента Бордоского парламенту – судового утворення). У своїй фундаментальній роботі "ПРО дух законів"( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного". Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян від сваволі і зловживань влади, забезпечення політичних свобод.
Розберемо грунтовніше основні положення теорії поділу влади (по Монтеск'є).
По-перше, існує три роди влади: законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян." . "Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою" . "Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розв’язує сутички приватних осіб." Однак, "хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень".
По-друге, повинна діяти система стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. "Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускає збори" . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм "стримок і противаг", ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведених цитат ). У наш час, як правило, "законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту". "Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. "