Осн. види П.: внутрішня, зовнішня, світова. Осн. напрямки П.:економічна, соціальна, національна, демографічна, аграрна, культурна, технічна, екологічна, воєнна, геополітика та ін. До провідних структурних ланок П. належать: політичні відносини, які є виразниками стійкого характеру взаємозв'язків соц. груп між собою й ін-тами влади, які демонструють домінування у суспві перманентної боротьби за політ, панування чи кооперованих зусиль усіх прошарків з метою оптимального використання матеріальних і духовних можливостей країни, кризовості чи стабільності, громадян, миру чи війни; політична свідомість, яка виражає принципову залежність політ, життя від усвідомленого ставлення людей до своїх найбільш значущих інтересів, реалізація яких неможлива без застосування владних важелів. Рівень політ, свідомості визначає рівень інституалізації політ, поглядів та ідеалів, цілей і програм, норм і установлень у поведінці людей, органів влади і самоуправління; політична організація, яка характеризує роль ін-тів публічної влади як центрів управління і регулювання сусп. процесів. Сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової влади, парт. і сусп.-політ, ін-тів, груп тиску і т.ін. складає орг. основу П. Наявність і взаємодія вищезазначених структурних елементів надає П. внутрішньої цілісності, наділяє її постійним джерелом саморозвитку.
Природа П. глибоко пов'язана з екон. сферою сусп-ва, екон. (базисними) відносинами й інтересами. Діалектика взаємовпливу П. і економіки призводить до того, що екон. діяльність набуває політ. змісту, а політ, поведінка і діяльність трансформуються в економічні, або ж, як мінімум, отримують екон. складову свого комплексного прояву. Актуалізація діалектики П. й економіки в кожному конкретному сусп-ві призводить до виникнення екон., фінанс., соц., демограф. П. держави, її втручання в економіку, участі в процесах виробництва і розподілу, опори на екон. сферу при виробленні орієнтирів зовнішньо- і внутрішньополіт. поведінки. Значною мірою П. по-в'язана також із сферою культури, яка визначає культурний зміст П., її зв'язок з історією, моральністю і т.д.
Сучас. рівень розвитку світового співтовариства ставить питання про визначення кордонів, меж розвитку і впливу П., в т.ч. і допустимого простору її тиску на ін. сусп. утворення. Нехтування такими кордонами стимулює розвиток негативних соц.-політ. явищ: надмірної ідеологізації, політизації неполіт. і неідеолог. сфер діяльності, поведінки, свідомості, що приводить до створення вакууму сусп. регуляцій і регресивного варіанта політ, еволюції.
"Політичне життя суспільства" — це загальна систематизуюча політологічна категорія.
Сутність політичного життя суспільства може бути охарактеризована як процес виробництва (відтворення) політичних зв'язків між людьми. Поняття "політичне життя", аналогічне поняттям "економічне", "духовне", "матеріальне", "релігійне життя" та іншим його видам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств, діяльності і політичної поведінки класів, соціальних верств, груп та окремої людини. Аналіз політичного життя як суспільного явища дає змогу оцінювати умови, в яких це життя функціонує, та соціальні, політичні, економічні і духовно-ідеологічні фактори, які його детермінують. Головними факторами, що визначають політичне життя, можуть виступати також тип держави, політичний устрій суспільства, його політична організація і культура, структура влади, форми спілкування і т.п.
Політичне життя — це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди виступає в конкретно-історичній формі, що зумовлено матеріальними і соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає в себе соціальних суб'єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу й інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності.
Політичне життя визначає основні соціальні та політичні структури влади, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.
Формування політичного життя перебуває під серйозним впливом культурно-історичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми спільного життя людей і суспільних відносин. На розвиток політичного життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стан громадських і політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совісті тощо). Водночас політичне життя мінливе й динамічне, воно знає періоди піднесень і спадів, апатії та бурхливих вибухів.
В умовах демократії до активної й добровільної участі у політичному житті (вибору представницьких установ, участі в асоціаціях, партіях, самоуправлінні, масових або групових політичних акціях) заохочується значна кількість населення і його пасивна частина може стати порівняно незначною. У такому суспільстві політичне життя є стабільним і динамічним.
Усі компоненти політичного життя у демократичних суспільствах орієнтовані на забезпечення стабільності системи суспільних відносин і разом з тим на створення умов для активізації діяльності її суб'єктів. Так, американський політолог С. Ліпсет вважає, що один із головних критеріїв стабільності — збереження і розвиток політичної демократії, забезпечення лояльного ставлення до існуючого державного устрою. Він зазначає, що стабільність державного устрою, його здатність приймати рішення й забезпечувати їх виконання без відкритого застосування сили значною мірою залежить від законності й ефективності політичних інститутів. Законність зв'язана зі здатністю системи формувати й підтримувати переконання, що її політичні інститути якнайкраще відповідають даному суспільству'.
Зовсім інакше відбувається політизація життя у суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу. Формально в цих суспільствах у політичному житті не бере участі лише мінімальна частина населення, але сама ця участь часто зводиться тільки до виконання державних і партійних розпоряджень. Як свідчить історична практика нашого минулого, у такій слухняності значну роль відігравала дисципліна страху. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство з надцентралізованою владою, переслідуваннями інакомислячих та масовими репресіями зводить усе політичне життя суспільства до формальних виявів активності. По суті ж, населення за цих умов у кращому разі є політичне нейтральним, а у більшості випадків — відчуженим від пануючої політичної системи.
Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під знач-ним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX — XX ст, таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.
Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864 — 1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як "державна бюрократія", Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це "концентрований вираз раціональності". В сучасному суспільстві, підкреслював М.Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.
Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм. на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.
Харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності.
Раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.
Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846-—1923), Г.Моски(1858—1941)та Р.Міхельса (1878— 1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. В суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на "правлячу (панівну) еліту" і "неправлячу еліту". На думку вченого, існування "правлячої еліти" випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Проходить час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новітньою.