Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є похідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизувати, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спираючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.
В.в. охоплює всю держ. діяльність, яка не відноситься ні до законодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здійснюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну підсистему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої лежить розгалужений апарат управління, уряд на чолі з його главою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповідних законопроектів. Гол. інструментом управління уряду, підпорядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабінет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і розпуску парламенту при дотриманні певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - прем'єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент є главою кабінету і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, натомість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, республіці В.в. формується парламентом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет міністрів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основному парламент обирає і президента, який виконує переважно представницькі та консультативні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від динаміки співвідношення сил у парламенті і тиску на нього депутатів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з позитивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президентом і урядом та його главою.
Відповідно до Конституції України вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра України за погодженням з Верховною Радою України. Персональний склад Кабінету Міністрів України також призначає Президент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів - постанови і розпорядження. В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій формують та призначають їхні голови, а голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.
Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.
Третій тип влади — раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.
Демократія (від грец. demos - народ і kratos - влада) - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного врядування.
Д. може виявлятись як у держ., так і в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та ін.), хоча найбільш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. режимам (авторитаризму, тоталітаризму, диктатурі, деспотизму, фашизму і т.ін.). За формою і способом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рішення приймаються через депутатів та ін. народних представників.
Д. насамперед означає формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою Д. є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чітке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомогою регламентів. Цьому найбільше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. передбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважанням прав і потреб меншості, культуру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, терпиме ставлення до ін. думок і позицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.
Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децентралізму. Це такий стиль соц. взаємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально покладати на себе функції «центру», долати відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авторитетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. - «це не тільки вільні вибори і верховенство народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним» (А.Мігранян).
Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення народу. Д. - не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інституції й установи, а ще й демократично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не діятимуть демократично, якщо відсутня дем. свідомість громадянства, дем. менталітет. Д. - не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, дотримуватися її настанов. Демократичність влади полягає в її відповідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різних, не тільки республіканських, формах держ. правління (приміром, цілком демократичними вважаються парламентарні монархії в Швеції або Голландії).
За сучас. умов політ, демократизм, окрім іншого, означає: особисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснення влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у розв'язанні сусп. проблем. Д. дає окремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. - безсумнівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує можливість кожному самому захищати себе та свій добробут, свої громадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. - це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи людей. Проте, коли Д. розуміють тільки як негативну, зворотну проекцію тоталітаризму (як тоталітаризм навпаки), вона перетворюється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, культури. Д. - це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. - важлива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, функціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку особистості.