Однак, у конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїй природі, а судову - узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади: визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальної грунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) і прихильників абсолютизму.
Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу" . Після цього "теза про єдність влади використовувався різними силами.
У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - "четверту владу" - засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення , радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору "мас" виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ) , уряди розуміють усю значимість впливу "четвертої влади" на людей.
Парламент (від англ. Parliament, нім. Par-lament, франц. Раг-lement) - найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населення. У деяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес - у США, кортеси - в Іспанії, стортинг - у Норвегії, сейм - у Польщі, кнессет - в Ізраїлі, альтинг - в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, іноді представництво у П. частково здійснюється шляхом призначення. Уперше П. було створено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представництва. Розрізняють одно- та двопалатні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє складові частини території країни і формується різними способами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніж нижня палата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються функціонально-галузеві комітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.
Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції: законодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: внесення законопроекту особами чи органами, які мають право законодавчої ініціативи (президент, уряд, депутати та ін.); його обговорення в одному, двох або трьох читаннях; прийняття закону. Фінанс. повноваження П. - затвердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає виконавчій владі забезпечення надходження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має право зажадати відставки уряду в цілому або окремих його членів. П. має право створювати органи виконавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в країні. Час повноважень П. визначається Конституцією д-ви або спец. законом.
Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент) – система представн. органів влади, за якої чітко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирішальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і конкретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і систему взаємодії д-ви і сусп-ва.
П. - історично зумовлений наслідок сусп.-політ, розвитку, породжений формуванням і становленням державності. Його передісторією можна вважати створення в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального органу - Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. - ісланд. альтинг, XII ст. - ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. - генеральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать принципи поділу влади, визнання провідної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету парламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парламент. демократія (І.Бентам). Теорія П. набула розвитку в поглядах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався процес становлення П.в сучас. розумінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась державно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Конкретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. країні. У другій пол. XX ст. спостерігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його повноважень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забезпечення якісного, оперативного і профес. управління держ. справами, посилення виконавчої влади.
Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. країнах СНД. П. сьогодні - це реальна арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечностей, досягнення консенсусу, використання партіями трибуни парламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. боротьби за владу.
NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.
Президент (від лат. praesidens; букв. - той, що сидить спереду) - глава д-вн; виборний голова, керівник установи, товариства, орг-ції.
Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньому Римі, зокрема, найвища влада доручалася «представникові народу» (magister populi), а пізніше -«диктатору» (відаісіо- розпоряджатися, наказувати.) Щоб запобігти авторитаризмові, повноваження диктатора у конституц. порядку обмежувалися 6-місячним строком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвим диктатором. З цього, власне, й почалося переродження старого республікан. ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовників. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вдалося підпорядкувати собі не тільки парламент, а й увесь ним же реорганізований держ. апарат, жорстко контролювати франц. бюджет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполучених Штатів Америки. Конституція цієї країни 1787 р. передбачила виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.
Правовий статус П. регулюється конституціями і спец. законами відповідних країн. П., як правило, обирається населенням або парламентом. У різних країнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П., як глава д-ви, одноособове або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент. (президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Франція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кандидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під більшим контролем з боку парламенту, ніж у президент, республіках. У парламент, д-вах (Німеччина, Італія тощо) уряд формується виключно парламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність.
На П., як правило, покладаються такі функції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. політики д-ви; забезпечення законності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управління; керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання договорів з іноземними країнами; нагородження держ. нагородами; помилування засуджених і оголошення амністії тощо. У багатьох країнах П. має право розпускати парламент за наявності передбачених для цього законом підстав і оголошувати нові вибори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припиненням повноважень П. та застосування щодо нього імпічменту.