Крім Кодексу законів про труд питання зайнятості, труду молоді, підтримки її підприємницької ініціативи детально розглядає стаття 7-8 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 р.
Найбільш принциповими є наступні закріплені в Законі положення стосовно труду молоді:
- гарантії для молоді рівних з іншими громадянами прав на труд у відповідності до отриманої освіти та професії;
- гарантії надання дієздатній молоді першого робочого місця на термін не менше двох років після закінчення або припинення навчання в середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних та вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки та перепідготовки, а також по закінченню воєнної служби, в тому ж числі й альтернативної (невоєнної).
У відповідності до даного Закону держава сприяє створенню спеціалізованих центрів для реалізації програм професійного навчання, підготовки, вдосконалення професійної майстерності молоді, в тому ж числі і молодих інвалідів.
Безпосередню допомогу молоді в працевлаштуванні призвані здійснювати служби зайнятості. В них молодь може отримати необхідну безкоштовну інформацію та професійну консультацію про наявність робочих вакансій, а також можливостях професійної підготовки, а за необхідності – і перепідготовки.
Закон зобов’язує місцеві органи виконавчої влади встановлювати у відповідності до Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. квоту робочих місць. Якщо відповідні організації, підприємства, заклади за тими або іншими причинами відмовляють молодим людям у працевлаштуванні в рамках встановленої квоти робочих місць, вони виплачують штраф у розмірі середньої річної заробітної платні за кожну таку відмову. Характерно, що отримані таким чином кошти спрямовуються до Державного фонду сприяння зайнятості населення, а потім використовуються для фінансування затрат на створення додаткових робочих місць для молоді, її професійну підготовку, підвищення кваліфікації.
Крім державної служби зайнятості, консультаційну та практичну допомогу молоді в працевлаштуванні надають відділи у справах сім'ї та молоді місцевих, обласних, міських, та районних адміністрацій, центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, різноманітні громадські молодіжні агентства та ін.
Згідно даному Закону держава гарантує надання роботи за спеціальністю на строк не менше трьох років тим молодим спеціалістам-випускникам державних вищих навчальних закладів та професійно-технічних училищ, потреба в яких заздалегідь була заявленою підприємствами, організаціями закладами [24, с. 38-39].
Треба відмітити, що надані молоді державні гарантії стосовно працевлаштування та зайнятості в Україні, нажаль, забезпечуються незадовільно. Так не дотримуються положень стосовно гарантованого юнакам та дівчатам права першого робочого місця, серйозні недоліки є у дотриманні квоти робочих місць, мало можливостей мають молоді люди для перекваліфікації, перенавчання за сприяння державних служб зайнятості.
Що стосується підприємницької діяльності молоді, то держава, зокрема, дозволила місцевим Радам народних депутатів встановити пільгову плату за реєстрацію підприємств, які створені молодими громадянами та молодіжними громадськими організаціями [13, с. 174].
Особливості культурного та фізичного розвитку молоді в Україні визначені Законами України «Основи законодавства України про культуру» від 14 лютого 1992 р. і «Про фізичну культуру та спорт» від 24 грудня 1993 р. Крім того, суттєве значення мали Наказ Президента України від 22 червня 1994 р. «Про державну підтримку розвитку фізичної культури та спорту України», затверджену Наказом Президента України від 22 червня 1994 р. «Державна програма розвитку фізичної культури та спорту в Україні» та інші документи державного значення.
Громадяни України в сфері культури мають наступні права:
- на свободу творчості;
- на вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, способів та сфер використання творчих здібностей і самостійне визначення долі своїх творів;
- на здійснення професійної та творчої діяльності на індивідуальній або колективній основі, самостійно або за допомогою будь-яких форм посередництва;
- на створення підприємств, закладів, та організацій культури;
- на об'єднання в творчі союзи, національно-культурні громади, фонди, асоціації, інші громадські організації, які діють в сфері культури;
- на збереження та розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв;
- на доступ до культурних цінностей;
- на захист інтелектуальної власності, отримання спеціальної освіти.
Невідповідне значення для всебічного розвитку молоді мають фізична культура та спорт як засіб фізичного та всебічного духовно-морального розвитку.
В Законі України «Про фізичну культуру та спорт» від 24 грудня 1993 р. відмічається, що «громадяни мають право займатися фізичною культурою та спортом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, роду та характеру занять, місця проживання та інших обставин».
При всьому державному піклуванні про розвиток фізичної культури та спорту слід все ж визнати, далеко не всі проблеми тут вирішені. Скорочується кількість молодих людей, які займаються фізичною культурою, зменшується кількість фізкультурно-спортивних об’єктів, підприємств, закладів та організацій, де створені умови і належним чином ведеться фізкультурно-масова робота, скорочується інфраструктура, яка працює на фізичну культуру, спорт та оздоровлення молоді [33, с. 59-68].
Конституційне право громадян «на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів» по відношенню до молоді реалізується перш за все завдяки введеному у дію Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 р., про особливості якого йшла мова в спеціальній лекції про проблеми молодіжного руху в Україні.
Багато молодих людей в різних країнах мають безпосереднє відношення до воєнної служби. В Україні існує воєнна та невоєнна (альтернативна) служба.
Перша визначається Законом України «Про загальний воєнний обов’язок та воєнну службу» від 25 березня 1992 р. зі змінами та доповненнями, внесеними у 1992, 1993, 1999 р.
В ст. 2 Закону воєнна служба закріплена як почесний обов’язок кожного громадянина України, особливий вид державної служби, пов'язаний із виконанням громадянином України загального воєнного обов’язку та служби на конкурсно-контрактній основі в Озброєних Силах України та інших військ, створених згідно з законодавством України.
Даний Закон містить також ст. 3 «Альтернативна (невійськова) служба». Ця служба, яка була введена замість військової «за наявності релігійних переконань громадян України, які належать до діючих згідно законодавства релігійних організацій, вчення яких не допускають користування зброєю та служби в озброєних силах.
Враховуючи принципове значення саме альтернативної (невійськової) служби, ще в 1991 р. Верховна Рада України прийняла спеціальний Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу», в якому деталізовані права молодих людей на проходження такої служби, порядок її проходження, припинення та ін. [6, с. 187-192].
В лютому 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу». Закон зробив принципове доповнення перш за все до положення про те, хто має право на альтернативну (невійськову) службу, а хто не має права на її проходження. Ст. 5 цього Закону говорить: «Альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в закладах, організаціях, які знаходяться в державній або комунальній власності, діяльність яких пов’язана з соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом навколишнього середовища, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством».
Перелік підприємств, закладів, організацій, на яких громадяни можуть проходити альтернативну службу, розробляється та затверджується Кабінетом Міністрів України.
В Законі також більш детально розроблений порядок направлення на альтернативну службу, її проходження, припинення та ін.
За останній час в Україні був розроблений проект Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», ведеться робота над новою редакцією Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», розробляється проект Декларації «Про основний початок державної політики стосовно сім'ї, та жінок».
Значну роботу з розробки та вдосконалення нормативної бази, яка стосується молоді, молодих сімей, молодіжної політики, провело в останні роки Міністерство України у справах сім'ї та молоді. Тільки за останні роки ними були розроблені та затверджені положення, які стосуються порядку та умов надання одноразової матеріальної допомоги окремим категоріям дітей, молоді, жінок, сімей; порядку фінансування програм центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді; переліку платних послуг, які надаються центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді; положення про «телефон довіри», експериментальній площадці та ін. [33, с. 117].
За ініціативою Міністерства у справах сім'ї та молоді в 1997-1998 рр. Кабінет Міністрів України прийняв рішення «Про додаткові заходи з реалізації молодіжної житлової політики», затвердивши даним рішенням положення «Про порядок надання пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім'ям та самотнім громадянам на будівництво (реконструкцію) житла».
За наявності так званих молодіжних законів в Україні сьогодні права, свободи, обов’язки молоді найбільш повно охоплені, визначені та закріплені саме галузевим законодавством (адміністративним, фінансовим, трудовим, житловим, громадянським, господарським, соціальним, культурним, екологічним правом).