На думку Д. Белла, саме комп’ютерна техніка разом з іншими сучасними засобами перероблення інформації здатна призвести до революційних змін у суспільстві й відкрити нову еру в добробуті і взаєминах між людьми. Але водночас швидкий темп змін у сфері виробництва ставить неабиякі вимоги перед духовним розвитком суспільства Д. Белл закликає до „інтелектуальної мобілізації”, щоб не спасувати перед валом технічних досягнень [2].
Дж. Гелбрейт і деякі інші філософи та соціологи висунули тезу про те, що кожна історична епоха має свої провідні засоби технічно-виробничої діяльності, опанування якими вирішує долю суспільного поступу. В архаїчному суспільстві такий засіб – це земля й людина (звідси – масові переселення народів); в індустріальному суспільстві – засоби енергетики, у постіндустріальному – інформаційні засоби. У цьому суспільстві той, хто володіє інформацією, володіє всім [2].
Комп’ютеризація та інформаційна технологія суттєво змінюють структуру та динаміку розвитку суспільства. По-перше, вони, за слушним висновком Ж.-П. Кантена, призводять, з одного боку, до розречевлення діяльності. Якщо досі стосунки між людьми опосередковували речі, то тепер на перший план виходить пряма комунікація. У сфері виробництва дії людини дедалі більше починають пов’язуватись з оперуванням знаково-символічними формами, а не матеріальними масами. Зрозуміло, що при цьому зростає роль інтелектуальних чинників. З іншого боку, іде ускладнення діяльності у зв'язку із збільшенням у ній питомої ваги інтелекту і, отже, – питомої ваги особи [2].
У процесі комп’ютеризації суспільства „виникає особливий ефект відео- і аудіоприсутності, створюється абсолютно нова інформаційна культура побуту, дозвілля і спілкування. З’являється до того немислима перспектива освіти, перекваліфікації і персонального засвоєння інформації” [46].
Якщо узагальнити всі вказані процеси, ця загальна проблема є надзвичайно комплексною і включає цілий ряд конкретних проблем, що викликані певними тенденціями у процесі комп’ютеризації суспільства.
Першу тенденцію можна сформулювати так: комп’ютеризація веде не просто до збільшення об’єму інформації, до створення мереж, станції, баз даних і знань, але і до принципово нових технологій, нової культури, нового типу суспільства [2].
Ця тенденція породжує проблему створення баз знань, у більш загальному розумінні – таких машинних систем, які б працювали із знаннями: виділяли їх, класифікували, перетворювали, кодували без істотної втрати сенсу, кодували контексти знань і основні способи їх використання, відновлювали після машинної обробки знання в живій природній формі і т.д. [2].
Адже реальне знання має не тільки значення, але і сенс, не один контекст і область вживання, а множина в розвинутій формі об’єднується в теорії, обґрунтовується у філософії і методології, має особливі форми існування і т.д. „Тут – пише Ю.А. Шрейдер, – мова йде про подолання все того ж бар’єра між особистим знанням та інформацією” [46].
Паралельно виникає проблема комп’ютерної етики, що пов’язана із загрозою таємницям приватних осіб і захистом корпоративних секретів – інституційним автоматизованим управлінням, що гарантує недоторканність приватних таємниць, і незаконним вторгненням сторонніх в автоматизовані бази даних і мережі [18].
Також, використання комп’ютерної техніки в області ухвалення рішень ставить питання про відповідальність. Тут річ полягає у тому, що певні типи інформаційних технологій настільки складні, що їх у принципі не в змозі зрозуміти або навіть піддати перевірці самі їхні проектувальники [18].
Друга тенденція – комп’ютеризація сприяє формуванню особливого середовища, що отримало сьогодні назву інформаційне. Ю.А. Шрейдер правильно відзначає, що „поки інформаційне середовище розглядається тільки з погляду інформації, що зберігається і циркулює ним, воно виступає як об’єкт техніки, що служить певній людській меті, виступаючій по відношенню до цієї техніки як зовнішні умови функціонування. Як тільки це середовище починає розглядатися як засіб комунікації (ні в якому разі не зводиться до передачі фактичних відомостей, пов’язаних з передачею думок, наказів, обіцянок, гіпотез, питань і т.д.), то воно виступає як невід’ємний фрагмент культури і повинне досліджуватися в цій якості. Комунікаційна концепція розглядає інформаційне середовище і входить в нього в якості компонентів інформаційні системи як засіб передачі знань і, взагалі, обміну повідомленнями різного статусу, тобто як засіб, що дозволяє здійснювати соціокультурні функції, – свого роду технічний протез у сфері культури” [46].
Але інформаційне середовище може бути визначене не тільки як засіб, що дозволяє здійснити соціокультурні функції, а також як система соціокультурних умов (економічних, соціальних, організаційних, ментальних і т.д.), що впливають на створення, розповсюдження і використовування інформації.
Третя тенденція – перехід від можливостей використання контрольованої іншими інформації до самостійного володіння, створення, вільного оперування з інформацією. „Потрібно, – пише Ф. Майор – щоб не нас інформували і направляли, а щоб ми – кожний з нас – самі себе інформували і направляли. Йдеться про володіння інформацією, про наявність правильного виборчого доступу до неї, про розуміння інформації і про відповідне її використання, тому що інакше наступає вельми небезпечний стан „інформаційного неуцтва”. І нарешті, про створення інформації... Яскравою помітною здатністю людини є його уміння створювати інформацію” [28].
Не менше важлива тенденція – зростання всіх форм рефлексії в області комп’ютеризації, розуміння і усвідомлення проблем, що постають в ній. Ось приклад кількох таких важливих проблем.
Перша проблема – поява в результаті комп’ютеризації ряду небажаних наслідків, які необхідно враховувати. „Новітня інформаційна техніка, – пише Н.Р. Мюллерт, – дозволяє не тільки підключитися до кожного, але і вимкнути кожного з процесів життя, діяльності і мислення” [35].
Серед негативних наслідків комп’ютеризації, які перераховує К. Хессинг, варто звернути увагу на „автоматизацію” людини, „стандартизацію”, „лавинність інформації”, „елітність знання”, „посилення владних функції завдяки знанням”, „зникнення багатьох професії”, „посилення взаємозалежності”, „уразливість великих систем” [2]. Ю.А. Шрейдер указує ще один результат – „комп’ютерний синдром”. Штучний комп’ютерний світ, помічає він, здатний задовольнити багато потреб людини в умовах відсутності серйозного конфлікту з реальністю аж до ілюзії особистого безсмертя як збереження власної індивідуальності в результаті взаємодії з комп’ютером. Небезпека тут полягає саме в схожості „комп’ютерного світу” і дійсності, яка створює ризик повної втрати зв’язку людини з дійсністю і забуття критеріїв реальності того, що відбувається [46].
У таких умовах при загальному домінуванні проектно-технічного розуму і штучної реальності, людина прирікається на прагматизм, на надмірну раціоналізацію [20, 49].
Друга проблема – це створення штучного інтелекту або розробка таких пристроїв, принципів і програм, які б дозволяли працювати з візуальними образами і знаннями. І перше, і друге припускає не просто кодування і декодування інформації, а також алгоритмізацію процесів, але і розробку принципів машинного розуміння, читання, осмислення. Складність же розв’язання цієї проблеми важко переоцінити [16].
Можливості сучасних технічних систем в обчисленні, розпізнаванні образів, перекладі, цілеспрямованій поведінці такі значущі, що потребують перегляду традиційної межі між людським духом і машиною [25].
Реакція філософів на цю проблему складається з констатації того, що навіть за найточнішого моделювання сутнісні риси людини зникають при спробах їхнього відтворення в комп’ютерній програмі. Однак традиційним є й контраргумент про невичерпні можливості розвитку апаратних засобів і програмного забезпечення, які невдовзі зроблять таке відтворення можливим.
Сучасні програмні засоби спроможні не тільки навчатися та самонавчатись, а й здатні до так званої інтерактивної поведінки й корекції помилок, до самостійного пошуку та отримання інформації. Така поведінка може розглядатися як свідома, що само по собі спричиняє певні труднощі.
До більших проблем може призвести філософська інтерпретація поведінки інших програм – комп’ютерних вірусів, здатних до свавільного копіювання (розмноження), а також до зовсім інших дій, незалежних від волі людини, іноді – й усупереч їй [2].
З іншого боку, машина чи програма створюються людиною і в цьому сенсі є відображенням мети, яка попередньо поставлена людиною і для реалізації якої ця програма мала виконуватися. У такому разі здатність програми до цілеспрямованої поведінки визначається її творцем.
Врешті-решт питання про можливість створення штучного інтелекту, який був би рівним або навіть переважав людський розум, зводиться до традиційного філософського питання про природу людського розуму взагалі. Без його вирішення навряд чи можливе створення штучного інтелекту. В цьому контексті Г. Дрейф, зазначає: „Те, що ми дізнаємося про межі розуму комп’ютера, засвідчить нам багато й про людський інтелект”. Відомий польський письменник-фантаст і філософ С. Лем запропонував незвичне вирішення цієї дилеми, припустити, що магістральним шляхом розвитку для комп’ютерів буде моделювання не інтелекту, а інстинктів і тропізмів. На його думку, розвиток штучного інтелекту суперечить одній із головних домінант усього технічного прогресу принципу доцільності [15]. І оскільки більшість цілей, які постали перед розробниками сучасних інформаційних систем, можуть бути досягнуті без звернення до принципу штучного інтелекту, остільки створення самого штучного інтелекту стає другорядним завданням.