У практичній площині прогнозування здійснюється на основі розробки різних типів моделей. Найбільш поширеними серед них є економіко-математичні, які являють собою певні формалізовані співвідношення, що описують основні взаємозв'язки між елементами економічної системи. Залежно від чинника часу ці моделі поділяються на динамічні та статичні. Динамічні моделі дають уявлення про розвиток об'єкта в часі, а тому широко використовуються для підтвердження чи спростування прогнозних гіпотез. Статичні моделі описують взаємозв'язки між окремими елементами цілісної системи, а тому мають обмежену сферу застосування і меншу прогностичну цінність. За формою опису причин-но-наслідкових залежностей усі математичні моделі поділяються на детерміновані та стохастичні; останні, у свою чергу, поділяються на вірогідні та статистичні. Детерміновані моделі передбачають такий взаємозв'язок, коли вхідним даним відповідають певні значення вихідних результатів. Стохастичні моделі відображають протилежний, імовірнісний характер взаємозв'язків між об'єктами і явищами. Важливим засобом прогнозування соціально-економічних процесів є імітаційні моделі.
Особливе місце в механізмі реалізації державної регіональної політики відведено розробленню регіональних програм. Вони являють собою комплекс заходів, узгоджених стосовно ресурсів, виконавців і термінів здійснення, які забезпечують вирішення завдань регіонального розвитку в економічній, екологічній, соціально-культурній чи науково-технічній сферах. До основних принципів регіонального програмування належать: висока цільова спрямованість на кінцевий результат; чітке визначення системи пріоритетів; узгодженість завдань щодо раціонального використання всіх видів ресурсів; перманентність розроблення програмних заходів; конкурсні умови формування програм; керованість і контроль за розробленням і реалізацією програми. Регіональні прогрими класифікують таким чином: за рівнем — загальнодержавного, регіонального і місцевого значення; за тривалістю — довгострокові, середньострокові, короткострокові; за змістом реалізованої проблеми — комплексні і функціональні; за характером програмних заходів — освоєння нових територій, подальший розвиток їх господарства чи реконструкція.
Нині вже розроблено проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Причорномор'я, ведеться розроблення програми розвитку Придніпровського регіону.
2.4 Спеціальні (вільні) економічні зони як засіб реалізації регіональної економічної політики
Одним з важливих елементів механізму реалізації державної регіональної економічної політики є створення спеціальних (Вільнюс) економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку (НІР). Головна мета їх формування — активізація господарської, і в першу чергу підприємницької» діяльності на певній території. Завдяки СЕЗ формуються передумови для залучення інвестицій, появи нових робочих місць, структурного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції.
Отже, спеціальні економічні зони — це окремі території суверенних країн, де створено сприятливі умови для руху товарів і капіталу, розвитку підприємництва з метою пожвавлення господарської діяльності. Для цього територіям надається сприятливий кредитний і податковий режим. Спеціальні режими інвестиційної Діяльності, що діють на територіях СЕЗ та ТПР. передбачають надання суб'єктам зони податкових та митних пільг. Для одержання статусу суб'єкта СЕЗ та ТПР підприємство повинно реалізовувати на цій території інвестиційний проект, який належить до пріоритетного виду економічної діяльності, та зареєструватися у відповідних органах, контролюючих його діяльність. Створення СЕЗ передбачає обґрунтування її функціонального призначення, галузевої спрямованості та відповідності місцевим умовам. щ Розрізняють такі види СЕЗ:
• функціональні зони, до складу яких, зокрема, входять технопарки і технополіси; їх створення сприяє міжнародній співпраці у галузі розробки нових технологій;
• комплексні зони виробничого характеру, які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій;
• зовнішньоторговельні зони, які забезпечують додаткові валютні надходження.
Спеціальні економічні зони являють собою по суті території вільного підприємництва. Вони сприяють інтеграції регіонів у систему світових господарських зв'язків, нарощуванню їх експортного потенціалу. Водночас це один із засобів вирішення соціально-економічних проблем території її власними зусиллями. Вдале розміщення зон передбачає вигідне транспортно-географічне положення (близькість до зовнішніх і внутрішніх ринків, наявність необхідних транспортних комунікацій), розвинений виробничий потенціал, розгалужену соціальну і виробничу інфраструктуру. Для зовнішньоторговельних зон пріоритетне значення має мережа транспортних шляхів; туристично-рекреаційних зон — сфера обслуговування населення; науково-технічних — наявність відповідного кадрового забезпечення.
В Україні створено 12 СЕЗ та 5 ТПР, з яких, за існуючими оцінками, успішними з погляду залучення додаткових інвестицій є лише З СЕЗ, що створено у Донецькій, Закарпатській та Львівській областях. З 1995 р. діє перша створена в Україні експериментальна зона «Сиваш», до склад усякої увійшли Кримське об'єднання «Титан», Перекопський бромний завод, Сивашський анілінофарбовий завод, Кримський содовий завод, завод пластмас «Поліфтор», сільськогосподарські підприємства, рибокомбінат.
Формування і розвиток спеціальних економічних зон в Україні пов'язано з низкою проблем.
По-перше, це поступове ускладнення і непрозорість процедури входження і виходу зі статусу суб'єкта СЕЗ або ТПР. Це негативно впливає на інвестиційний режим, знижує прибутковість окремих видів діяльності. Зокрема, для створення однієї з перших СЕЗ «Закарпаття» і для набуття статусу суб'єкта зони необхідно було лише здійснювати інвестиційний проект і зареєструватися. Надалі у нормативно-правових документах, що регламентують процедуру створення СЕЗ, було введено норми, які фіксують величину інвестицій, необхідну для отримання пільг з оподаткування прибутку. При цьому перевага надається потужним інвесторам, що не завжди можна визнати виправданим за умов загальної низької інвестиційної активності суб'єктів господарювання у державі.
По-друге, не відпрацьовано чітко вимоги щодо економічно доцільної спеціалізації СЕЗ, не виокремлено види діяльності. Внаслідок цих причин у підприємств, розташованих на території СЕЗ, з'являються неконкурентні переваги порівняно з підприємствами аналогічних галузей, розташованих поза межами цих територій. За таких умов не досягається головна мета створення цих зон.
По-третє, не визначено економічно доцільні розміри територій, на які важливо поширювати спеціальний режим кредитування і оподаткування. Нерівномірність соціально-економічного розвитку територій зумовлює ситуацію, коли окремі райони стають надзвичайно привабливими для інвесторів, а на інших інвестування по суті не відбувається. Це ще більше посилює нерівномірність територіального розвитку і не забезпечує вирішення нагальних завдань.
Світовий досвід показує, що дедалі більшого значення для досягнення соціально-економічного прогресу набуває створення науково-технічних СЕЗ. їх ядром є регіональні науково-технологічні парки, які формуються навколо провідних науково-дослідних установ чи вищих навчальних закладів за участю виробничих підприємств, спроможних розробляти і запроваджувати новітні високі технології. Регіональні технопарки забезпечують запровадження досягнень фундаментальної науки у господарську практику. Технопаркові утворення мають ієрархічну будову. Елементарними утвореннями є інкубатори, які являють собою інноваційні центри чи бізнесові. Бізнес-інкубатори дають змогу підтримувати підприємництво інноваційної спрямованості. Регіональні науково-технологічні парки включають технополіси, інкубатори, розгалужену мережу інфраструктури. Це — складні територіальні утворення, які розширюють можливості нарощування потенціалу наукомістких і експортоспроможних галузей господарства. В Україні існують сприятливі умови для створення регіональних науково-технологічних парків.
2.5 Міжрегіональне і прикордонне співробітництво як інструменти реалізації регіональної економічної політики
Розвиток міжрегіонального і прикордонного співробітництва — світова тенденція, яка набуває розвитку під впливом інтеграційних процесів. Під міжрегіональним співробітництвом розуміють будь-які зв'язки, що встановлюються між регіонами різних держав; прикордонне співробітництво передбачає співпрацю між територіями, розташованими вздовж кордонів сусідніх держав. Ці форми співробітництва дають змогу поступово підвищити рівень соціально-економічного розвитку певних територій, у тому числі периферійних, розширити компетенцію місцевих влад у розвитку співробітництва з органами влади територій сусідніх країн. Таке співробітництво мобілізує потенціал окремих територій» дає змогу залучити їх до активної міжнародної співпраці. Відкриваються нові можливості для розвитку підприємництва, виробничої та соціальної інфраструктури, подолання наслідків екологічної кризи, розвитку науково-культурних взаємозв'язків.
Міжрегіональна співпраця розглядається в усьому світі як засіб, спроможний зменшити соціально-економічні відмінності між найбільш розвинутими регіонами і відсталими, тобто скоротити міжрегіональні диспропорції.
Важливе значення в регіональному розвитку належить прикордонному співробітництву. Прикордонним територіям властиві такі ознаки, як бар'єрність і контактність, завдяки чому створюються передумови для розвитку взаємовигідного співробітництва. Міжрегіональне і прикордонне співробітництво націлено на вирішення конкретних соціально-економічних проблем кожної території. З розвитком ринкових відносин все більше прикордонних територій залучається до різних форм міжнародної співпраці. Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня економічного розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявності конкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників. Але за будь-яких соціально-економічних умов розвиток прикордонного співробітництва надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученню іноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів.