Централізація органів внутрішніх справ була, однак, не безмежна. Вони були подвійно підкорені як по вертикалі відповідному міністерству, так і по горизонталі місцевим Радам. Також існувала необхідність зв'язку міліції з громадськістю, в тому числі з такими масовими організаціями, як добровільна народна дружина.
Дружини при всій їх недосконалості цілком себе виправдали. Звичайно, дружинники, озброєні тільки червоними пов'язками, не могли вступити в бій з небезпечними злочинцями, однак, сама їхприсутність на вулицях, в суспільних місцях вже впливало на хуліганські елементи, примушувала пам'ятати всякого роду нестійких осіб про те, що за протиправні діяння можна понести відповідальність.
У черговий раз було звернути увага і на таку форму участі громадськості в охороні правопорядку, як товариські суди. Було передбачено створення при виконкомах районних Рад суспільних рад по роботі товариських судів як керівних органів для них. Вводився інститут оскарження рішень товариських судів у виконкоми місцевих Рад. Міністерству юстиції доручалось вжити заходів до посилення правової допомоги, в тому числі методичної, товариським судам з боку судів і органів юстиції. На органи міліції був покладений адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення свободи. Таким чином, вживалися певні заходи по боротьбі із злочинністю і не можна сказати, що вони не давали результату.
Разом з тим була в певній мірі вдосконалена паспортна система. У 1974р. передбачалася паспортизація усього дорослого населення країни, в тому числі і сільського, чого досі не було. Одночасно вводилися визначені, але не дуже істотні полегшення в прописку. Все це дещо розширило свободу пересування громадян, однак в принципі така свобода не була передбачена і новою конституцією. Паспортний контроль і прописка як і раніше знаходилися в компетенції міліції.
Прийняття Конституції СРСР 1977 р. спричинило оновлення законодавства і про правоохоронні органи. У 1979 р. вийшов новий закон про Верховний Суд Союзу, що виходив з традиційних для радянської судової системи принципів. Верховний суд виконував функції вищого судового нагляду, в особливих випадках виступав як суд першої інстанції по цивільних і карних справах, він міг розглядати в наглядовому порядку і справи, вирішені судами союзних республік.
Зазнали реорганізації і контрольні органи. Партійно-державний контроль був знов перетворений. Органи народного контролю стали вже чисто державними, хоч посилене партійне керівництво зберігалося і в них. Цим народний контроль як би підносився над апаратом управління. Особливе значення органів народного контролю підкреслювалося тим, що його представників стали вводити до складу партійних органів, причому звичайно як заступники секретарів комітетів або бюро.
На основі закону 9 грудня 1965 р. були встановлені: Комітет народного контролю СРСР, комітети народного контролю союзних, автономних республік, крайові, обласні і інші місцеві комітети народного контролю, групи народного контролю при селищних, сільських Радах, комітети, групи і пости народного контролю на підприємствах, в колгоспах, установах, організаціях, військових частинах. Конституція 1977 р. підвищила авторитет народного контролю, закріпивши конституційне положення Комітету народного контролю, віднесла його до числа органів, що утворюються Верховною Радою СРСР.
Ця ж ідея була відображена і в спеціальному законі про народний контроль, прийнятий Верховною Радою Союзу в 1979 р. Закон підкреслював зв'язок органів народного контролю з громадськими організаціями і взагалі громадськістю. Позаштатні контролери використовувались при масових ревізіях і окремих перевірках.
Найважливішу і часом вирішальну роль в державі грали не маси, а чиновництво. Процес перетворення чиновництва в особливу соціальну групу, початий ще в 30-е рр. тепер завершився. Передусім треба сказати про кількісне зростання чиновництва. Якщо при Сталіні йому не дозволяли особливо рости, так і при Хрущові проходили скорочення апарату, хоч і досить безуспішні, то в брежнєвські часи така політика вже не проводилася. Прихід Л. И. Брежнєва до влади не спричинив традиційне скорочення кадрів, що прикриває звичайну зміну персон на догоду новому правителеві. І протягом майже двох десятиріч ніяких масових скорочень не проводилося. Навпаки, апарат поступово чисельно ріс і до середини 80-х досяг вже багатьох мільйонів чоловік. Але важливіше інше: радянське чиновництво поступово перетворювалося в певну касту, привілейовану і тому досить замкнену.
Кастовість партійно-державного чиновництва позначалася на ускладненні шляхів проникнення у вищі шари, відособленні від основної маси народу. Передусім стало важче доростати до більш або менш серйозних постів, оскільки особливого рушення кадрів не було: вищі шари старіли, але продовжували працювати, далеко за пенсійним віком, не залишаючи, не відкриваючи вакансій для молодих і гідних підвищення. Ті ж, хто сидів на тих або інших постах, чіпко трималися за них і оберігали від експансії нових кадрів.
У зв'язку з цим велику роль зіграла непомітна реформа виборів партійних органів. Справа в тому, що для керівних облич партії завжди проблемою залишалися вибори. Вони проходили регулярно, до вищих органів партії разів в 5 років, а в місцеві значно частіше. І виборні, але штатні партійні працівники були дуже зацікавлені в тому, щоб зберегти посаду за собою. Якщо в Ради вдавалося провести депутатів безальтернативно, то в партійних органах це йшло складніше, звичайно парткоми і вищестоящі колегіальні партійні органи обиралися досить демократично, і зберегти партійні органи від проникнення небажаних людей було досить важко, ще важче було утриматися при владі при частих виборах.
До 60-х рр. доводилося йти на хитрування, щоб в списку для голосування означалося рівно стільки осіб, скільки було потрібно для укомплектування відповідного органу. Варто було з’явитися хоч би одному зайвому кандидату, як виникав ризик, що саме перші особи району, області, республіки не пройдуть у відповідні комітети, а значить не стануть секретарями обкомів, райкомов, ЦК. Правда, зусиллями організаторів конференції або з'їзду звичайно вдавалося добитися безальтернативності виборів, але це ставало все важчим. Лібералізація, що почалася при Хрущові, відкрила деякі демократичні віяння при виборах Партійних органів, а це допускало можливість не тих результатів виборів, які очікувалися.
Тому і була проведена реформа порядку виборів партійних органів, а саме: тепер було потрібне обрання не кращих, тобто не тих, хто отримав більше голосів, а лише тих, хто отримав їхбільше половини. Такий порядок виборів забезпечував гарантоване обрання перших осіб в будь-якому парткомі. Якщо раніше кадри чиновників весь час проріджувалися сталінськими репресіями, а при Хрущеві реформами, то при нинішньому затишші чиновники на своїх місцях залишалися досить довго. І треба було здійснити який-небудь тяжкий злочин, щоб випасти з цієї чиновницької касти.
У радянському партійно-державному чиновництві виникли настрої, схожі з тими, які існували в поміщицьких колах XVI - XVII століть. Тобто чиновництво захотіло більше міцності і твердості своїх позицій. Добитися цього в рамках існуючого ладу було неможливо, треба було змінити суспільні відносини. Тільки приватна власність створювала міцність для тієї або іншої особи. Тільки позбувшись державної опіки, поділивши державну власність між собою, чиновники могли розраховувати на незалежність, свободу, розв'язані руки.
До цього вони стали активно прагнути з початку 80-х рр. Якийсь час це йшло приховано, а потім до середини 80-х рр. привело до краху соціалістичного суспільства. Звичайно, не одні чиновники звалили соціалізм, але вони були однією з ведучих сил цього процесу.
Таким чином, розвиток Радянської держави середини 60-х середини 80-х рр. відкрився контрреформами 1964 - 1965 рр., а завершився новим і істотним поворотом, який станеться в 1985.
3.3 Реформування державного ладу СРСР та остаточний його розпад
Проголошений комуністичною партією Радянського Союзу в середині 80-х років курс на розвиток демократії привів до зміни в кінці цього десятиріччя системи вищих органів державної влади.
Верховна Рада СРСР, що була вищим органом державної влади протягом більше за 50 років, була замінена З'їздом народних депутатів СРСР, що складався з 2250 депутатів. Верховна Рада СРСР, що збереглася як двопалатний, стала постійно діючим законодавчим, розпорядливим і контрольним органом державної влади СРСР, працюючим сесійно. Він обирався таємним голосуванням з числа народних депутатів З'їздом народних депутатів СРСР і був йому підзвітний.
Зміна структури вищих органів державної влади не могла не відбитися і на їхкомпетенції. З'їзд народних депутатів СРСР був правомочний прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, віднесене до відання Союзу ССР. Разом з тим ряд питань, таких як прийняття Конституції СРСР, внесення в неї змін, визначення державного кордону СРСР, прийняття рішень про проведення референдуму і інші, відносилися до виняткового відання З'їзду народних депутатів СРСР. Верховна Рада СРСР, будучи законодавчим органом як і З'їзд народних депутатів, мала право здійснювати в межах компетенції Союзу регулювання відносин власності, організації управління народним господарством, соціально-культурним будівництвом, а також отримав такі правомочності, що раніше належали Президії Верховної Ради СРСР, як тлумачення законів СРСР, утворення Ради оборони, призначення і зміна вищого командування Збройних Сил, ратифікація і денонсація міжнародних договорів, видання загальносоюзних актів амністії.
Правомочності потім були частково змінені в зв'язку з введенням поста Президента СРСР. Президія ж Верховної Ради СРСР внаслідок змін, що відбулися перетворилася до технічного органу, що забезпечує організацію роботи З'їзду народних депутатів і Верховної Ради..