Адміністративне правопорушення – це противоправна винна дія, або бездіяльність, що посягає на державний або громадський порядок, державну власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління.
Адміністративне правопорушення має ознаки:
1) вчинок, тобто дія чи бездіяльність;
2) протиправність, тобто заборона нормам відповідного вчинку;
3) винність – наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до відповідного вчинку і його наслідків. Це умисел і необережність;
4) адміністративна карність.
Адміністративне правопорушення відрізняється від злочину меншим рівнем суспільної небезпеки.
У складі адміністративного правопорушення виділяють чотири чинники:
1) об’єкт – це те, на що спрямоване посягання;
2) об’єктивна сторона – це зовнішній прояв суспільно небезпечного посягання на об’єкт, що перебуває під охороною адміністративно-правових санкцій;
3) суб’єкт – осудна особа, що досягла певного віку (16-річного віку) і виконала описаний у законі склад адмінпроступку;
4) суб’єктивна сторона – психічне ставлення суб’єкта до вчиненного антигромадського діяння.
Специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта правопорушення є адміністративна відповідальність.
Мета адміністративного стягнення є попередження більш серйозних правопорушень, а також ствердження неминучості покарання за скоєння правопорушення. Це зафіксовано в ст.23 КпАП.
Види адміністративних стягнень установлює ст.23 КпАП (попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація предмета, позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміністративний арешт).
Адміністративні стягнення накладають у межах, встановлених нормативним актом, який передбачає відповідальність за вчинення правопорушення. При цьому беруться до уваги характер вчиненого правопорушення. Ступінь вини, обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність. Адміністративне стягнення можна накласти не пізніше як через 2 місяці з дня вчинення проступку. Стягнення є основні й додаткові.
Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення ( повний їх перелік міститься в розділі III ст..218-244КпАП) це:
1) адміністративні комісії при виконкомах районних, міських, сільських рад;
2) виконкоми селищних і сільських рад;
3) суди;
4) органи внутрішніх справ, державні інспекції.
РОЗДІЛ IV. ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.
Тема 1. Загальні засади цивільного права.
Цивільне право, як самостійна галузь права, має відповідний предмет, метод цивільно-правового регулювання. Цивільне законодавство регулює майнові відносини та особисті немайнові відносини. Це є предмет цивільного права.
Цивільне право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.
Джерелами цивільного права є конституція України. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності в статтях 13,14 і 41. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин. Однім з найважливіших законів є Цивільний Кодекс України, який був затверджений 18 липня 1963 року. В нього внесено зміни і доповнення. В 1993 році був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому містяться цивільно-правові норми. Елементом системи цивільного законодавства України є укази Президента, постанови і розпорядження кабінету Міністрів.
З питань цивільного законодавства приймають рішення голови місцевих державних адміністрацій. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути організацій. Удосконаленню майнових відносин служать також акти Вищого арбітражного Суду України.
Норми цивільного права регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. Цивільно-правові відносини – це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.
Елементами цивільно-правових відносин є суб’єктивний цивільний обов’язок.
Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації).
Суб’єктам цивільно-правових відносин притаманні такі якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.
Об’єктами цивільно-правових відносин є:
а) речі;
б) дії, у тому числі послуги;
в) результати духовної та інтелектуальної творчості у особисті немайнові блага.
Цивільно-правові відносини досить різноманітні і вони поділяються на види: регулятивні та охоронні, абсолютні, відносні та загально-регулятивні, активні та пасивні, речові та зобов’язальні, майнові та особисті немайнові відносини.
Підставами виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини.
Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які народжують цивільні правовідносини.
До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямованні на встановлення, зміну або припинення цивільних справ або обов’язків.
Угоди – це вольові і правомірні дії. Щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов. Вони називаються умовами дійсності угод.
До них належать умови:
а) про форму;
б) про сторони;
в) про зміст угоди;
г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.
Норма волевиявлення – це форма угоди.
Угоди можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Порушення умов закону про вчинення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною у тому разі, якщо це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (статті 180 та 191 ЦК України).
Угоди можуть укладати лише особи, які володіють дієздатністю. Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким угода може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.
Недійсні угоди, які укладаються під впливом насильств, погрози, обману, мнимі та удавані угоди.
Угоди бувають одно -, двох або багатосторонніми. Двостороння угода називається договором. Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні і реальні. За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні і абстрактні.
Важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій є строки, які встановлюються у цивільних правовідносинах.
Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:
1. За джерелами встановлення можна виділити строки (терміни) які визначаються:
а) законом (наприклад, авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті);
б) адміністративним актом;
в) угодою (договором);
г) рішенням суду.
Також є строки за ступенем самостійності учасників(імперативні і диспозитивні), за розподілом обсягу прав та обов’язків сторін (загальні й окремі).
Загальне значення має наділ строків за способами їх встановлення. Строк визначається закінченням періоду часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями, годинами.
Правовідносини прийнято поділяти на охороню вальні та регулятивні. У регулятивних правовідносинах встановлювані строки:
а) гарантійні;
б) оперативного захисту;
в) претензійні;
г) процесуальні;
д) позовної давності, яка визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено.
Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: а) загальні і б)спеціальні. Останні ще називають скороченими.
Загальний строк позивної давності, встановлений тривалістю у природі незалежно від того, хто подає позов: громадянин, юридична особа, держава.
Спеціальні строки позивної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог (ст.72 ЦК України, ст.237, п.3 ч.1 ст.343, ст..350, ч.2 ст.366, ч.1 ст.343) – шість місяців. Строки давності (двомісячні) встановлено для позовів, що випливають з договорів перевезення.
Перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини, які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред’явити позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до:
а) зупинення перебігу давності (ст.78 ЦК України);
б) переривання її (ст.79);
в) відновлення пропущеного строку позовної давності (ч.2 ст.80,81).
Коли особа не має за законом можливості вчиняти юридичні дії, тоді виникає представництво. Це здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті.
Представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження. Наявність у представника повноважень є обов’язковою умовою будь-якого представництва.
Довіреністю визначається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. Вона має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. У довіреності обов’язково має бути зазначена особа, якій вона видана. За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні, спеціальні та разові.