Білет 2.
18. Нестерпний колоніальний гніт з боку Польщі призвів до загострення класової боротьби і повстань, які мали антифеодальний і визвольний характер. Засилля польського права на українських землях наприкінці XVI ст. довело до збройних сутичок і сприяло поповненню запорізького товариства, до якого приставали незадоволсні польським режимом.
Польський уряд використовував козаків не тільки для оборони краю від татар, а й у війні з Москвою, після якої козаки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від себе загрозу турецького гніву, польський уряд звелів карати організаторів походів, але козаків це тільки роздратувало, І коли на Січ прибув королівський посланець, вони втопили його в Дніпрі.
Весною 1586 р. козаки зірвали татарський похід на Україну, спалили Очаків, Козлів (Євпаторію), Білгород. Турки знову погрожують війною, і польська влада звеліла нікого не пускати на Січ, не дозволяла вивозити туди припаси, а зловлених запорожців суворо карала. Та це не дало очікуваних наслідків. Навпаки, козацькі ватаги з'являються в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де заявляються січовики, сміливішає, не виконує панських наказів і пристає до козаків.
У збройній боротьбі народу за своє визволення, яка почалася 1591 р. повстанням Криштофа Косинського, виявилося пробудження національної свідомості українського народу. Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво.
У 1590 р. гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський, який походив Із шляхтичів, разом з іншими представниками козацької старшини одержав від короля пожалування на маєток Рокитне на Білоцерківщині. Але на ці землі заявив претензії князь Януш Острозький, староста білоцерківський, і домігся на них грамоти від короля. Тоді Косинський наприкінці 1591 р. виступив проти Острозького.
Для придушення повстання король Сигізмунд III на початку 1592 р. призначив комісію, що складалася переважно з магнатів — старост бранлавського, черкаського і барського, яка на чолі війська рушила на Трипілля, де засіли козаки. Упевнившись у своєму безсиллі розгромити повстанців, комісія оголосила козаків поза законом як бунтівників І ворогів держави.
Тим часом повстання розросталося. Воно охопило КиЇвщину і Брацлавщину й поширилося на Поділля та Волинь. Повстанці нападали не тільки на шляхетські маєтки, а й на міста. Широкого розмаху набуло повстання наприкінці 1592 І на і початку 1593 рр. Косинський вступив на Волинь, загін його швидко збільшувався.
Волинську шляхту очолив князь Острозький. 2 лютого 1593 р. він розбив військо Косинського під П'яткою. Між козаками і Острозьким була укладена угода, за якою козаки за-бов'язалися скинути Косинського з гетьманства і перебувати в повному послухові королю, не нападати на сусідні країни; залишатися за порогами; не чіпати маєтки князя Острозького й інших магнатів, що були під П'яткою; видати з своїх лав селян-утікачів І шляхетських слуг; повернути захоплену в шляхти зброю, майно, коней, худобу і дбати про те, щоб бути завжди в милості у князів і Речі Посполитої.
Проте козаки не скинули Косинського з гетьманства, а почали готуватися до нового виступу. У травні 1593 р. Косинський на чолі двохтисячного козацького війська виступив під Черкаси. Але тут він зазнав поразки від старости канівського і черкаського Вишневецького і загинув. Козаки відступили на Запоріжжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом.
У 1594—1596 рр. розгортається нове повстання. Найви-датнішими ватажками повсталих у цей період були Григорій Лобода і Северин Наливайко. Навесні 1594 р. запорожці під проводом Лободи напали на Білгород, де зібралося турецьке військо для походу на Угорщину, зруйнували місто, знищили багато турків. Влітку 1594 р. до Молдавії рушив Наливайко на чолі двохтисячного козацького загону. Він напав на татар, що йшли на Угорщину, розгромив їх, захопив кілька тисяч коней.
Після походу Наливайко відрядив своїх посланців до Запорізької Січі з пропозицією діяти разом. У жовтні 1594 р. Наливайко і Лобода на чолі 12-тисячного війська здійснили спільний похід на Молдавію.
Повстання сприяло піднесенню антишляхетсько'і боротьби в Україні. Потужний антишляхетський рух розгорнувся в околицях м. Бар і на Брацлавщииі взимку 1594—1595 рр. під час перебування тут загонів Лободи і, Наливайка. Шляхтичі, рятуючи своє життя, тікали.
Ще більшого розмаху набуло селянсько-козацьке повстання навесні 1595 р., коли Наливайко повернувся з походу в Угорщину. Спочатку він пішов на Волинь, напав на м. Луцьк під час ярмарку, на який з'їхалося багато шляхти і купців, узяв велику контрибуцію з них, а згодом рушив у Білорусію, де захопив Слуцьк, Бобруйськ, Могильов та інші міста. Похід Наливайка в Білорусію сприяв піднесенню селянського руху в Білорусії і Литві.
Наприкінці січня 1596 р. Наливайко привів свої загони на Волинь, залишивши Могильов під тиском шляхетських військ на чолі з Радзивіллом. З боями він вийшов на Брацлавщину, а потім в уманські ліси. Ранньої весни 1596 р. Лобода під Києвом об'єднався Із загонами полковника М. Шаули, який повертався з Білорусії. Біля Білої Церкви всі три повстанські загони об'єдналися. У березні 1596 р. повстанці під натиском переважаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, відбувся бій, в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сім'ї, повстанці відійшли за Дніпро, а потім рушили на схід. Польському гетьману П. Жолкєвському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. В урочищі Солониця біля м. Лубен повстанці спорудили табір, сподіваючись на допомогу запорожців. 16 травня 1596 р. Жолкєвський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. Під час переговорів повстанцям обіцяли амністії. Прихильники Лободи, якого наливайківці звинуватили в зраді і вбили, схопили Наливайка, Шаулу, деяких інших керівників і видали їх польським шляхтичам. Після цього Жолкєвський забажав повернути утікачІв-крІпаків їхнім панам. Тоді повсталі вирішили боронитися до кінця.
Наливайка та інших шістьох ватажків повстання відправили до Варшави, де після страшних катувань у 1597 р. стратили. Лють поляків не знала меж. Варшавський сейм проголосив усіх козаків «ворогами держави» і наказав нищити їх.
Отже, селянсько-козацькі повстання 1591—1596 років, в яких українські народні маси виступали проти соціального і національного гніту, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, хоч і зазнали поразки, але мали велике Історичне значення. Народ України набував досвіду боротьби, готувався до рішучих битв із своїми ворогами, гартував волю і національну самосвідомість.
Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591— 1596 рр. польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшували панщину та оброк, закріпачували селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом. Однак ніщо не могло стримати визвольний рух українського народу та антифеодальну боротьбу трудящих.
Селяни і міщани не визнавали влади королівських старост і феодалів, відмовлялися виконувати панщину та інші повинності. Масові виступи селян, міщан і козаків були звичайним явищем. Особливо вони активізувалися взимку 1613—1614 рр. на БрацлавщинІ, а наприкінці 1615 — на початку 1616 років охопили значну територію Східної України. У 1618 р. повстання перекинулися на Київщину і Волинь.
Про радикальність дій повсталих свідчать спеціальні сеймові документи Речі Посполитої, в яких говорилося, що повстанці не визнають польської адміністрації, самі визначають собі права, обирають керівників. У 1616 р. польський сейм констатував, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка.
Дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на території України було головною причиною селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст.
Останньою іскрою, що спричинила початок нового великого селянсько-козацького повстання, була сутичка між реєстровими козаками на чолі з Григорієм Чорним і нереєстров-цями, гетьманом яких був Тарас Федорович (Трясило). Чорний зажадав, щоб нереєстровці вийшли з Січі і підкорилися йому. У березні 1630 р. Тарас Трясило з 10 тисячами кінних і піших козаків виступив з Січі. Запорожці підійшли до Черкас, оточили будинок Чорного, схопили його і, обвинувативши в зраді, стратили. Повстання незабаром охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а згодом Переяслав. Коронний гетьман Конєц-польський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднатися до очолюваного ним війська.
Під Переяславом повсталі вщент розгромили поляків. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Загони повсталих налічували близько ЗО тис. чоловік. Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками заможного козацтва, яке пішло на компроміс. Козацька верхівка намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладену угоду, за якою зберігалися основні умови Куруківського договору, укладеного 5 листопада 1625 р. між польським урядом і козаками, відповідно до якого козаки одержали амністію, реєстр було обмежено до 6000 чол. з річною платою 60000 злотих на військо, заборонено самостійні військові походи. Нова угода 1630 р. збільшувала реєстр до 8000 чоловік. Тарас Федорович з частиною козаків повернувся до Запоріжжя. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені і продовжували боротьбу.