Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств:
воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів пер-шопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жреців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.
Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території — Геррах (Придніпров'я, на рівні Дніпровських порогів), — скіфи возили його забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та іи. Біля царя клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гробницями насипали величезні кургани — чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це свідчить про майнове розшарування у
скіфів.
Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя — коней, м'ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.
Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).
У III ст. до н. е. Скіфія занепала, а згодом — розпалася. До цього призвів ряд чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III—1 ст. до н. е. значну частину Скіфії завоювали сармати. Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з'явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. Широко відомі пам'ятники скіфської доби: кургани Чортомлик, Товста Могила, Куль-Оба. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.
Протягом наступних 600 років (III ст. до н. е. — III ст. н. е.) в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з Волги, їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону.
Як і всі кочові володарі українських степів, сармати були не однорідним племенем, а слабо пов'язаним союзом споріднених і часто ворогуючих племен, таких як язиги, роксолани та алани, кожне з яких прагнуло панувати на українських землях. Вони займалися скотарством, полюванням, вели кочовий спосіб життя.
Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич.
3 переселенням сарматів у Північне Причорномор'я розширилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. ' Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Проте спосіб життя сарматів і торгівельні зв”язки з багатьма народами (Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.
VIII—VII ст. до н. е. відомі в історії України як етап «великої грецької колонізації». Досліджуючи причини цього явища, вчені сформулювали дві основні концепції виникнення грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї. Зокрема, так звана торгова концепція вважала грецькі колонії торговельними факторіями і розглядала грецьку колонізацію як торгову експансію. У свою чергу, автори аграрної концепції додержували думки, що колонізація була зумовлена насамперед нестачею придатної для землеробства землі в метрополії, і саме це було головною причиною освоєння еллінами нових земель.
Перша грецька колонія була збудована на острові Березань. Греки не наважилися відразу оселитися в незнайомій їм країні і віддали перевагу острову. У VI ст. до н. е. вже на самому узбережжі виникає ряд грецьких селищ, зокрема Тіра (на лимані Дністра), Ольвія (на березі Буга), Херсонес, Феодосія у Криму, Пантікапей — на місці Керчі, Фанагорія — на Тамані. Ці колонії були тісно зв'язані з метрополіями, від яких відокремилися. Вони мали такий самий політичний лад, релігію, брали участь у спортивних змаганнях. З колоній метрополії одержували продукти: хліб, якого не вистачало в Греції, рибу, мед, віск, худобу. У свою чергу, греки привозили в колонії вино, маслини, металеві знаряддя, посуд.
Серед грецьких колоній найвідоміша Ольвія. Заснували ЇЇ колоністи з міста МІлета, яке було грецькою колонією на березі Малої Азії. Справжній розквіт північночорноморських міст починається після перемоги греків над персами. У ті роки Ольвія перетворюється в багате, квітуче місто. Розкопки виявили майдани, бруковані вулиці, мури, що оточували місто, великі театри, храми, стадіони, громадські та житлові будинки.
Ольвія була значним культурним осередком, мала розвинену місцеву промисловість. Тут виробляли зброю, кераміку, ювелірні вироби, карбували власну монету. У V ст. до н. е. місто відвідав «батько Історії» Геродот. Його дуже цікавили ця невідома країна та її жителі.
Добре досліджений вченими також Херсонес. У ньому знайдено широкі бруковані вулиці, майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні труби, водогін. На вулицях стояли стели — мармурові плити з викарбуваними урядовими декретами. Єдиним державним об'єднанням грецьких міст-держав було Бос-порське царство (столиця Пантікапей), яке виникло у V ст. до н. е. і охоплювало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. На відмінувід демократично-республіканської Ольвії Пантікапей мав на-півмонархІчний лад. Він поширив свою владу на сусідні племена та ряд Інших грецьких колоній.
У ПантІкапеї знайдено монументальні гробниці із розмальованими всередині стінами, багатим посудом та ювелірними прикрасами. Економічну основу Боспорського царства становили розвинене землеробство, садівництво, виноградарство з використанням праці рабів. Жорстока експлуатація спричинила загострення класових суперечностей, що в кінцевому підсумку вилилося у велике повстання рабів під проводом Сав-мака (107 р. до н. е.). Повсталі захопили Пантікапей, Феодосію і військовий флот. Боспорська знать змушена була покликати на допомогу війська на чолі з понтійським царем МІтрідатом VI Євпатором, якому вдалося придушити повстання.
Високий рівень античної культури, котру принесли в Північне Причорномор'я грецькі переселенці, впливав на духовний світ місцевого населення, з яким майже тисячоліття спілкувалися греки. Значна частина мешканців була грамотною. Діти навчалися в.гімназіях, ставилися театральні вистави, поширювалася література.
Воєнні дії скіфів у Криму, криза античних міст, пересування сарматських та інших кочових племен у Нижньому Побужжі та Подніпров'ї призвели до занепаду сільських округів античних міст — їхньої основної економічної бази, спровокували серйозні воєнні сутички. Нестабільна політична ситуація, постійні економічні негаразди, криваві війни, перманентні зміни політичної верхівки були характерними ознаками життя населення Північного Причорномор'я в II—1 ст. до н. е., які й спричинили послаблення впливу греків на розвиток цього регіону.
У середині І ст. до н. с. Ольвія, Тіра, Херсонес вже входять до складу римської провінції — Нижньої Лизії. Держави Північного Причорномор'я були для Римської імперії своєрідним бар'єром від навали сарматІв та Інших кочових племен на її східні кордони.
Білет 6.
5. Передумови утворення Київської Русі. Теорії походження держави. У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні активні взаємозв'язки з іноетнічними племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися середньовічні ллеменнІ об'єднання, відомі нам з «Повісті временних літ». На території України літопис фіксує факт проживання шести племінних об'єднань: волинян (Західна Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра) та уличів (нижнє Подніпров'я).
У VIII—IX ст. ці племінні союзи трансформувалися у племінні княжіння. Сучасні дослідження дають змогу співвіднести Їх з певним історичним етапом — військової демократії — проміжним періодом від первіснообщинного суспільства до класового. Тоді вже була соціальна і майнова нерівність, але без легалізованого апарату примусу. Поступово занепадає роль віча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається значення збройного ополчення, оскільки навколо князів формувалася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів.