В цьому плані велике значення мала ліквідація антидержавної змови на чолі з БерІєю.
В Україні було здійснено ряд заходів Щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управлінського апарату, що дало можливість вивільнити понад 60 тис. працівників.
Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад.
У 1954 р. в республіці відзначалося 300-рІччя возз'єднання України з Росією. Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську область до складу України. Це було продемонстровано як «свідчення дружби російського народу». Однак тут залишалися складні проблеми. Незважаючи на територіальну і етнічну спорідненість України і Криму, півострів був ще й Історичного батьківщиною кримських татар, яких Сталін депортував звідти в 1944 р. Крім того, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян І лише 260 тис. українців. Ця обставина з часом надзвичайно ускладнила політичну ситуацію в Криму, яку на свою користь використовували різні політичні сили і партії Росії та України.
Всі ці та інші проблеми надавали суспільно-політичному життю тих років суперечливого і складного характеру.
Білет 28.
31. Руїна (1660-1687 рр.).
«Правобережна Україна» — саме так у наукових колах назвали землі Волині, Київщини І Поділля, де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV—XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Посполитої, вони перейшли під владу польської корони.
Внаслідок революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу в 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, почали називати в тогочасних документах «тогобічною», «чигиринською», а трохи згодом — «польською» Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. правовий статус Правобережжя постійно змінювався.
розділившиновостворену козацьку республіку, кожна з сусідніх країн — Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та Кримське ханство — намагалася розв'язати проблему її «спадщини» на свою користь, що призводить до занепаду державного життя на правобережних землях. Внаслідок Польське-турецької війни 1673—1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном.
Війна 1676—1681 рр., в якій проти Туреччини І Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської держави і Лівобережної України (Гетьманщини), спричинила повне виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін 1681 р. було укладено Бахчисарайський договір, за яким на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося ніякого поселення робити. Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонувати пустелю в самім серці багатого краю».
Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повернення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. «Нам, Війську Запорізькому, та сторона Дніпра належить», — неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, виступаючи з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Проте європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських ца-рІв, уміло перегравала їх в складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та малолітнім царям Петру й Ївану укласти «Вічний мир» (1686 р.), що на чверть віку залишав територію Правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.
Звичайно, кожен з «претендентів» мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висували тезу про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські землі. Крім того, царський уряд аргументував свої наміри тим, що «Хмельницькому... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі буде віддано, і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під королівськими володіннями ніколи ці містечка не були». Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність. Туреччина обґрунтовувала своє бажання оволодіти українськими землями укладеним у попередні роки договором з гетьманом П. Дорошенком.
Після Карловицького конгресу (1698—1699 рр.), який мирним шляхом мав розв'язати питання приналежності спірних територій, Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. Щоб усунути турецьку загрозу, варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій. Це незабаром спричинило повстання українського населення.
Виступ під проводом С. Палія був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями. На основі домовленостей між обома державами полковник С. Палій «або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв»» до володінь польської корони. Проте до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана 1. Мазепи.
Система міждержавних договорів 1711—1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І відмовився від претензій на «тогобічну Україну». Натомість султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддавав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «буферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случа до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст.
Отже, міжнародна ситуація другої половини XVII—XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в результаті імперської політики росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині і Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний український народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів». Але з'єднався він вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.
45. Центральна Рада: організація, склад, взаємовідносини з 1
Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого.
Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петроград підтвердити достовірність отриманої інформації. І лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали формуватися нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст. З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.
Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і солдатських депутатів. Але якщо в російській столиці рада робітничих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про існування тут двовладдя не доводиться говорити. Зазначимо, цю ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.
Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З березня в клубі „Родина" Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Старше покоління української інтелігенції — С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання українських сил. Молодше покоління на чолі з Д.Антоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські організації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали:Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демократів. Крім того, було обрано секретаря та скарбника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати датою створення Української Центральної Ради.