Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. київським князем став його син Ізяслав, який фактично правив із своїми братами князем чернігівським Святославом і Всеволодом переяславським. У 1072 р. вони зібрали у Вишгороді раду, підсумком якої стала «Правда Ярославичів” — загальнодержавний кодекс юридичних норм. З часом між ними почалися суперечності, шо було свідченням політичного дроблення держави, адже зміцнення місцевої знаті впливало на зменшення влади центру.
З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський престол: Святослав у 3073—1076 рр., Ізяслав у 1076—1078 рр., Всеволод — у 1078—1093, рр. А в кінці XI — на початку XII ст. почали свою діяльність онуки Ярослава — Святополк Ізясла-вич (1093—1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Для нормалізації своїх відносин і організації боротьби з половцями вони в 1097 р. скликали в м. Любечі з'їзд князів, на якому було остаточно закріплено перерозподіл власності на користь місцевих князів, що призвело в кінці XI—XII ст. до утвердження полІцентричної форми державної влади.
За Володимира Мономаха, особливо завдяки його «Уставу» або доповненню до «Руської правди» було дещо обмежено свавілля адміністрації, зміцніли міжнародні зв'язки, особливо з Візантією,
Певною мірою зміцніли позиції Київської держави і за наступника Володимира Мономаха, його сина Мстислава (1125— 1132 рр.), який у своїй внутрішній І зовнішній політиці дотримувався заповітів батька. Але в цілому прогресуюча соціально-економічна еволюція суспільства нашої держави другої половини XII ст. викликала появу розвинутого етапу феодальної формації, що призвело до нової стадії розвитку Київської Русі.