3. Злочинність як системно-структурне явище.
Питання про системно-структурний характер будь-якого об’єкта виникає
тоді, коли необхідно вияснити, як зміни останнього взаємозв’язані зі змінами більш загального цілого, в яке він входить як частина, і як зміна однієї частини цілого пов’язана зі зміною інших частин.
Це завдання неминуче виникає і перед кримінологами, які вивчають злочинність в органічній єдності з суспільством, як складне явище, досліджують взаємозв’язки різних її видів.
Одні автори вважають, що при системному підході до вивчення
злочинності мова повинна йти про взаємозв’язок, взаємо обумовленість даного явища та його причин. На думку інших, - про взаємозв’язок
злочинів та осіб, які їх вчиняють. Треті акцентують увагу не взаємозв’язку різних під структур (елементів) злочинності: елементами визначаються і окремі злочини, і види злочинності. По відношенню до останніх вони виступають як підсистеми. Думається, що всі ці підходи мають право на існування. Ми притримуємось тієї точки зору, що саме у результаті того, що злочинність являє собою певну систему взаємопов’язаних елементів, вона наділена відносною самостійністю, такими якісними характеристиками, які не властиві окремим її елементам. Ось чому, на думку окремих вчених, злочинність має свою історію та логіку розвитку.
Кримінологічні дослідження фіксують закономірні взаємозв’язки різних елементів злочинності, підтверджують її властивість ”пристосуватись” до змін середовища і навіть пристосувати середовище для свого виживання та розвитку. В нових умовах видозмінюються її прояви, спостерігається і зворотній вплив злочинності на суспільство.
Серйозне обговорення проблеми системного характеру злочинності передбачає вирішення питання про критерії виділення її елементів та типів їх взаємозв’язку.
Виділяються взагалі два види систем:
- по-перше, системи які чітко відмежовані від середовища, наявність
яких спеціально обґрунтувати немає необхідності (людські істоти, організації, підприємства, тобто фізичні та юридичні особи). Вже на початку дослідження ці системи виглядають як деякий цілісний об’єкт у множині своїх проявів;
- по-друге, системи, які вимагають побудови певної їх моделі на основі
постулювання та подальшого вивчення певної сукупності зв’язків виділених елементів (під структур), тобто існують як підсистеми. Останні проте, самостійно існувати не можуть, а взаємодіючи з іншими підсистемами складають єдину систему (причини та умови злочинів, зв’язки злочинця т.п.)
Обґрунтування системного характеру злочинності базується на:
1) визначенні злочинності як специфічної підсистеми суспільства,
елемента більш загальної системи – суспільства в цілому;
2) обґрунтуванні певної цілісності злочинності, окремих її елементів на
підставі виділення єдиного критерію якості;
3) виділення конкретних елементів (під структур) злочинності, які
знаходяться між собою у взаємозв’язку, взаємо обумовленості, які і задають нові якісні характеристики злочинності у цілому, що відрізняє її від окремих елементів.
Одне із вимог до системи – “наявність по крайній мірі однією великої
системи, що включає дану.”
Злочинність підлягає розгляду і як частина такої більш загальної для неї системи (але менш загальної, ніж суспільство у цілому), як негативні соціальні відхилення. Ці відхилення різноманітні: тіньова чи паралельна економіка, пияцтво, наркоманія, проституція, самогубства і т.п.
При всіх відмінностях між соціальними відхиленнями їх єдина анти суспільна природа обумовлює взаємний вплив, залежність, об’днання різних видів соціальних відхилень в єдиний негативний соціальний процес. Внутрішня структура цього процесу суттєво залежить від зміни зовнішніх соціальних умов.
Проте, визначивши такий взаємозв’язок потрібно бачити і специфіку різних форм соціальних відхилень, у тому числі відмінності злочинності від інших форм. Вона виражається у найбільшій ступені суспільної небезпечності – офіційному визнанні цього державою шляхом встановлення кримінально-правової відповідальності за вчинення певного кола діянь.
Найзагальнішим критерієм якості для всіх злочинних проявів може бути такий: соціально обумовлене, винне порушення кримінально-правової заборони, явище, що представляє собою найвищу ступінь суспільної небезпеки у порівнянні з іншими соціальними відхиленнями.
Іншими словами, злочинність перебуває на вершині соціальних відхилень. Кримінологічні дослідження показують, що більш як у 90% випадків вчинення навмисних тяжких злочинів винний раніше характеризувався іншими негативними відхиленнями в поведінці.
Злочинність розглядається як продукт взаємодії певних типів середовища та типів особистості. У цій взаємодії можна виділити дві основні під структури злочинності:
1) стійку, у походженні якої провідну роль відіграють особистісні
характеристики: людина долає перешкоди, створює умови для злочину, активно використовує їх;
2) ситуаційну, генезис якої визначається більш сильним впливом
середовища, ніж особистісних характеристик, складною структурою злочинної поведінки.
У свою чергу, у кожному із цих видів злочинності правомірно виділити також по дві підструктури:
а) у стійкій злочинності – переднавмисну ( що включає у тому числі організовану, професійну злочинність); актуально-установочну (характеризується миттєвим вибором особи злочинного варіанту поведінки у підходящій ситуації);
б) у ситуативній злочинності – віктімо-ситуативну (характеризується несприятливою ситуацією вчинення злочину, а також певною виною злочинця у створенні чи потраплянні у таку ситуацію) та випадково-ситуативну (коли складна ситуація вчинення злочину створилась поза волею особи, яка вчинила злочин, і була для неї неочікуваною та незвичною.
Для того, щоб обґрунтувати системно-структурний характер злочинності, необхідно не тільки виділити окремі під структури (елементи), але й виявити об’єктивні зв’язки поміж ними. Об’єктивний зв’язок визначається як таке співвідношення між предметами та їх властивостями, яке (в силу їх взаємодії) у силу змін одних супроводжується змінами інших.
Основою взаємозв’язку виділених підструктур злочинності є сама злочинна діяльність у її розвитку. За певних умов один вид злочинності породжує інший (інші) чи впливає на них.
Саме безпосередні взаємозв’язки, взаємодії різних підструктур, елементів злочинності обумовлюють існування злочинності як відносно самостійного, специфічного соціального явища.
У соціальних взаємодіях злочинність виступає як відкрита та “жорстка” система. Вона адаптується до умов середовища, готова до змін, правда, у певних межах. У цілому ж злочинність саморозвивається та самодетермується як самокерована система.
Таким чином, можливі тенденції злочинності, спрямованість її змін та форми впливу на суспільство потрібно вивчати, аналізуючи у першу чергу характеристики перед навмисної злочинності, а у ній – організованої та професійної.
4. Злочин як соціальне явище.
Злочинність, існуючи в суспільстві, пронизує різні його сфери, різні суспільні відносини.
З цієї точки зору – це соціальне явище в широкому значенні слова “соціальний” (суспільство-соціум).
Злочинність – соціальне явище не тільки онтологічно, але й гносеологічно. Вона породжується умовами суспільного життя.
Злочинність – таке суспільно небезпечне соціальне явище, яке отримує правову оцінку. Держава у кримінальному законі визначає, що саме вважається злочином.
Злочин – це завжди винне діяння осудного суб’єкта, який досяг певного віку, з якого він може усвідомлювати значення своїх вчинків і керувати ними.
З цієї точки зору злочинність являє собою масове, винне порушення кримінально-правових заборон, деліктоздатними, осудними особами.
Злочинність – це не просто соціальне, але й соціально-психологічне явище, оскільки вона не існує поза людьми та їх поведінкою, діяльності. Вона відображає не просто масову суспільно небезпечну поведінку людей, але й винну поведінку в умовах, коли порушення кримінально-правової заборони не буває вимушеним.
Яка ж соціальна природа злочинності? Вищенаведені визначення не відповідають на це питання, оскільки вони давали емпіричне поняття злочинності. Злочинність видається досліднику у виді окремих злочинів, а також певної їх множини. Злочини мають свої відмінні риси, що відмежовують їх від інших явищ. Виділення схожості в цих злочинах фактично має місце в рамках складу злочину. Тому і сукупність злочинів наділялась при формуванні емпіричного поняття якостями, що подібні властивими всім злочинам: кожний злочин – суспільно небезпечне діяння, злочин – протиправне діяння, злочинність – кримінально-правове явище; склад злочину включає суб’єкт, об’єктивну сторону і т.д.; злочинність – це єдність злочинних діянь осіб, які їх вчинили.
Проте слідом за формуванням емпіричного поняття повинно йти створення теоретичного.
Об’єктивний аналог будь-якого злочину – боротьба за себе проти всіх інших на підставі егоїстичного розрахунку: що вигідно?
Виходячи з даних про багато чисельність таких проявів, вчені говорять вже про “соціальну війну”. При цьому цей вид “соціальної війни” вони виділяють, називаючи його “крайнім проявом неповаги до порядку” і показують, що в його основі лежить чисто егоїстичний розрахунок.
Перша ознака (крайній прояв неповаги до порядку) відокремлює злочинність від інших форм негативної поведінки, інша (чисто егоїстичний розрахунок) – від революційної боротьби, ідеалами якої є покращення умов соціального життя народу.
У теорії злочинності виділяють дві групи характеристик:
1)так звані зовнішні характеристики, які показують, як вона
функціонує у суспільстві, породжує ті чи інші його структури: