Як було сказано вище, організаційна робота тісним чином пов’язана з роботою педагогічної і виконується протягом всієї діяльності колективу.
В час відродження нашої духовності, розбудови нашої незалежної держави, перед композиторами, діячами мистецтва стоять важливі завдання з питань музичного виховання підростаючого покоління. А саме в піснях, хорових творах, показати історію нашого народу, його звичаї, традиції, обряди, незламність духу у боротьбі за волю України. Адже музичне виховання відіграє важливу роль у духовному становленні особистості людини.
«Пізнання світу почуттів неможливе без розуміння і переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати музику й діставати насолоду від неї» – Володимир Сухомлинський, саме цією думкою і слід керуватися в процесі вдосконалення змісту музично-виховної роботи в школі.
Художнє виконання пісенно-хорового репертуару у дитячому хорі може бути лише на основі розуміння і відчуття учнями художнього образу. Це є першою і обов'язковою умовою художнього співу. Проте однієї цієї умови недостатньо, потрібно ще вміти передати зміст і характер пісні під час співу, а разом з тим володіти мінімальною вокально-хоровою технікою, тобто вокально-хоровими навичками.
Вокально-хорові навички – це комплекс автоматизованих дій різних часин голосо-дихального апарату, які відбуваються під час співу і підкоряються волі співака, його виконавським бажанням, узгодженого співу в колективі. Починати прищеплювати вокально-хорові навички слід з роз'яснення правильного положення корпусу співака.
Співоча постава.
У поняття співочої постави входять: навичка правильного тримання корпусу і голови під час співу, а також вміння природно розкривати рот. Співаючи, треба стояти чи сидіти прямо, не витягуючи шиї, не напружуючи її м'язів. Руки краще вільно опустити вниз ( це під час співу стоячи), чи вільно покласти на коліна (під час співу сидячи). Язик і губи не повинні бути скованими, млявими, а навпаки – рухливими і пружними; голову не опускати і не задирати вгору, дивитися прямо перед собою. При такій поставі складаються умови для вільного дихання. Корпус не повинен бути млявим або напруженим.
У всій поставі повинна бути активність, готовність до співу. Правильна постава є наслідком внутрішньої активності, в той же час сама постава добре впливає н внутрішній стан дитини, добре її організовує. Щодо проведення уроків музики, то у педагогічній практиці існує дві точки зору. Одні вчителі вважають, що уроки музики треба проводити стоячи, інші, навпаки – сидячи. Для правильності співочої постави корпусу краще під час співу стояти. Але, враховуючи, що на уроці приходиться не тільки співати, а й записувати, співати по нотах, тому практичніше проводити ці уроки сидяче. Коли пісня вивчена можна співати її стоячи. Незалежно від того чи учні сидять під час співу, чи стоять, положення корпусу повинно бути прямим, природнім, вільним. Голова під час співу повинна бути злегка піднятою, таке положення голови буде сприяти кращому положенню горлянки. Рот треба відкривати вільно, нижня щелепа повинна теж вільно опускатися вниз, бо від правильного положення голосового апарату залежить якість звуку. На початковому етапі навчання співу зустрічається ряд недоліків, які полягають у неправильній роботі артикуляційного апарату.
Артикуляція.
Артикуляцією зветься робота органів мови: губ, язика, м'якого піднебіння, голосових зв'язок.
Отже, самим найпоширенішим недоліком у співі є скована нижня щелепа. При такому положенні рот дуже мало відкритий, звук повітрям вільно не виштовхується, голос звучить неприродно, а також виникає різниця між голосними звуками. Ліквідувати такий недолік можна під час співу різноманітних нотних прикладів, вправ на різноманітні склади. Наприклад, ай-ай; ля-ля; дай-дай; та-та; ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля.
Така вправа сприяє звільненню нижньої щелепи і правильному положенню роту.
Другим недоліком є пасивно опущена щелепа, при цьому обличчя співака не виразне, безтурботне. Щоб усунути такий недолік слід співати вправи на склади: ду-ду; ту-ту; му-му; мо-мо.
ду-ду-ду, ду-ду-ді; мо-мо-мо, мо-мо-мо;
ту-ту-ту, ту-ту-ту; му-му-му, му-му-му.
Третім - дуже поширеним недоліком у співі є розтягнутість губ у сторони. При такому положенні роту утворюється «відкритий», «плоский», «білий» звук (наводжу приклади власним співом).
Одним із кращих прийомів у роботі по усуненню незваних недоліків у співі буде особистий приклад вчителя, тобто вчитель сам повинен наочно показати правильний спів, а наочність, як один із основних дидактичних принципів, повинна займати основне місце на уроці, бо наочність в музиці - це і є сама музика. Бажано, щоб кімната, в якій проводяться уроки музики, була відповідно обладнана (плакати із зображенням співочої постави, портрети композиторів, пісенний репертуар, який включений у програму, крилаті вислови про музику, різні правила співу, нотна дошка, музичний інструмент, шафа для зберігання нот, методичної та хорової літератури, програвач, грамплатівки тощо). Отже, виховання правильної співочої постави повинно бути у центрі уваги вчителя музики.
Дихання.
Дихання є найважливішим елементом співацького процесу. Є дихання, без якого неможливо художнє виконання твору. Як відомо повітряний струм викликає коливання голосових зв'язок, внаслідок чого народжується звук, який попадаючи у резонаторні порожнини, посилюється і набуває вокального звучання. Від дихання залежить сила звуку і всі його відтінки: краса, чистота звуку, виразність співу.
Характер видиху та вдиху зумовлюється характером звуку. Занадто сильний вдих веде до форсованого нерівного звучання і підвищення інтонації. Мляве дихання позбавляє звук барвистості і викликає пониження інтонування. Видих завжди повинен бути економним. Для цього деякі педагоги-вокалісти радять різноманітні вправи: лежачи, набирати повітря на певну кількість секунд і рівномірно випускати його. Тривалість видиху та вдиху слід з кожним днем збільшувати. Згодом виробляється широке, тривале дихання та вільний видих.
Існують різні типи вокального дихання. Найбільш визнане сучасною вокальною педагогікою – це, так зване, грудно-діафрагматичне дихання, яке дає можливість зробити найповніший і найглибший вдих.
Грудне дихання, при якому повітря набирається у верхню частину легенів і груди злегка спрямовуютьсяються вперед.
Костоабдомінальне – в ньому беруть участь нижні ребра, діафрагма і м'язи черевного преса. (Costa – ребро, abdomen – живіт).
Співацьке дихання, як і звичайне, складається з двох моментів: вдиху і видиху. Співацьке, порівняно із звичайним, розмовним у 2-2,5 раз більше.
Характер вдиху, як перед початком виконання твору, так і в процесі співу залежить від характеру твору. Для творів повільних кантиленних природнім є вдих спокійний, глибокий. У творах швидкого темпу вдих повинен бути коротким, але також глибоким.
Перед співом треба взяти дихання, на якусь долю секунди затримати подих, ніби зробити опору, почати спів за знаком вчителя, економно витрачаючи повітря до кінця фрази. Дихання береться між фразами і завжди за одну долю до початку співу.
Якщо при звичайному диханні вдих чергується з видихом незалежно від нашої волі, то у співі дихання повинне бути цілком підпорядковане волі виконавця, бо тут воно відіграє дуже важливу роль, як основа формування співочого звука. Для співаків важливіше значення має видих, бо завдяки йому утворюється співочий звук. Вдих перед початком хорового співу має бути завжди організований та одночасний, повинен відповідати характерові твору. Набирати повітря треба безшумно, не піднімаючи плечей. Дихання при якому піднімаються плечі шкідливе. Таке дихання називається ключичним, воно дуже розповсюджене у шкільній практиці. Плечові рухи вказують на те, що повітрям заповнюється лише верхня частина легенів і такого дихання не вистачає до кінця фрази.
Завдання вчителя – навчити учнів економно, рівно і поступово витрачати повітря, навчити рівно «тягнути» звук.
Щоб краще розвинути тривалість дихання, корисно співати різні вправи: діти по руці вчителя беруть дихання, затримавши подих, зробивши опору на першому звуці, починають співати на голосну «у». При цьому вчитель рахує на рахунок «раз», «два», «три», «чотири» і т.д. це викликає у дітей інтерес, активність, бажання хто довше протягне звук. Такі вправи проводяться на початковому етапі, коли учні ще не знайомі з нотами. Коли ж учні ознайомляться з нотами, можна співати вправи по нотах: А У А У.
Над розвитком навичок співацького дихання треба працювати систематично. Перша вимога до правильного співацького дихання – це правильний одноразовий вдих повітря. Друга вимога – видих.
Якщо, вчитель сам акомпанує співакам, то дихання показується кивком голови. Не можна брати дихання всередині фрази, а ще більше в середині слова. В окремих випадках при великих фразах допускається зміна дихання в середині фрази між словами. Під час виконання хорових творів, переважно повільного темпу, при великих тривалостях або довгих фразах часто застосовується прийом «ланцюгового» дихання, коли співаки дихають не разом, а по черзі «ланцюжком». На ланцюговому диханні можна виконувати музичні фрази будь-якої величини, вони не розриваються такою зміною дихання, у слухачів створюється враження, що хор виконує фразу на одному диханні. При виконанні на ланцюговому диханні нот великої тривалості або довгих фраз окремі співаки можуть брати дихання по черзі в будь-якому місці в тому числі і в середині слова. Часто «ланцюгове» дихання також застосовується у закінченнях твору.
Дихання – основа співу.
Звукоутворення.
Для художнього виконання твору потрібна культура звуку. Вона забезпечується не тільки правильним диханням і дикцією, а й доброю манерою звукоутворення, яка, насамперед залежить від вміння володіти своїм голосом. Цього можна досягти дотримуючись правильної співочої постави й дихання. У співаків-початківців дихання нестійке, нижня щелепа стиснута, губи мляві, шия витягнута, це негативно впливає на якість звуку – спів стає нечистим, неприємного горлового тембру, з «плоским», «білим» звучанням. Керівник хору повинен відучити співаків від форсованого, крикливого звуку, бо такий спів псує голос, порушує чистоту інтонації й виразність виконання.