Отже, одним із важливих елементів хорового співу є природне звукоутворення. Основним принципом звукоутворення є зв'язний спів, (Legato) – як основа співацького мистецтва, активна подача звуку, вироблення високого головного звучання, як основи.
Звук, поруч з ритмом, темпом, ансамблем і строєм, є одним з основних виконавських засобів виразності. Змістовне, соковите забарвлення звучання є наслідок систематичної, тривалої роботи. Звукова палітра хору може бути різноманітною, різнобарвною, адже для того, щоб передати радісний, ліричний, героїчний, драматичний або гумористичний зміст, потрібен різний характер звуку, різні звукові барви. При всіх змінах характеру звучання, звук хору повинен мати постійні якості: звучання хору повинно бути природнім, не напруженим, рівним на всьому діапазоні, округлим, точним. Здобуття цих якостей вимагає різнобічної роботи вчителя над диханням звука, над регулюванням сили звучання, над округленням голосних, звукоподачею, звуковедінням, тощо.
2.3 Хорове розспівування та його педагогічне значення
Репетиція, як правило, починається з розспівування – обов’язкової форми роботи самодіяльного хору. У професійних хорах виспівування може не проводитися, оскільки артисти-професіонали мають з’являтися на роботу вже в «робочому» стані. У самодіяльних хорах це виключено.
Розспівування може проводитися одночасно з усім хором, по групах (жіноча, чоловіча), по хорових партіях. Розспівування, що проводиться з усім хором, сприяє організації початку занять. Проте для досягнення міцних вокальних навиків доцільно проводити розспівування по партіях або групах, в процесі розспівування, яке зазвичай триває 10-20 хвилин, артисти хору окрім розігрівання голосового апарату удосконалюють співецькі навики.
Отже, розспівування переслідує три основні завдання: розігрівання голосового апарату, психологічний настрій для вокально-хорової роботи і вдосконалення співацьких прийомів і навиків.
Починати розспівування доцільно в середньому відрізку діапазону кожної хорової партії. Важливо враховувати структуру вправ, особливо на початку розспівування.
Недоцільно починати розспівування в дуже повільному або швидкому темпі. Вправи в швидких і повільних темпах необхідні лише після того, коли співці вже приведуть голоси в робочий стан і зможуть займатися вдосконаленням співецьких навиків. Варіантів вправ може бути багато. Керівник хору повинен уміти підібрати для конкретного складу хору і вирішення конкретних педагогічних завдань ті або інші вправи.
Необхідно, щоб вправи носили стабільний характер, оскільки позитивний результат виникає лише при багатократному повторенні одних і тих же виспівок. Міцні навики виробляються в результаті тривалих і систематичних тренувань.
Вправи для розспівування мають бути нескладними для сприйняття, зручними для засвоєння, лаконічними, гранично ясними і цілеспрямованими.
Підбір вправ, інтенсивність розспівування визначаються наступним: чи відбувається розспівування перед виступом хору або воно – частина чергової репетиції. Якщо розспівування передує концертному виступу хору, то має велике значення об'єм виступу: декілька творів, відділення або цілий концерт. Чим коротше виступ, тим значнішим має бути розспівування.
Недостатня розспівуваність хору негативно позначається на якості виконання. Не слід проводити тривале, напружене розспівування перед концертом хору в двох або одному великому відділенні, оскільки велике співецьке навантаження артистів хору під час виспівування може натомити їх і привести до втрати співецької форми в процесі концерту.
Освоєння керівником методики і практики розспівування необхідне для правильної організації співецького виховання хорового колективу.
Велике значення для правильного звукоутворення має чітке формування голосних звуків. Якість голосних залежить від того, як співак розкриє рот: нижня щелепа опускається повільно, утворюючи губами коло. Звук тоді утворюється округлений. Велике значення має ведення звука, всі голоси повинні звучати рівно. Правильному звукоутворенню допомагає вміння розпізнавати якість звука, тобто відрізняти гарний звук від поганого. Важливим, тут буде особистий показ керівником способів правильного звукоутворення. Керівник повинен якнайчастіше нагадувати про співочу поставу, показувати правильну артикуляцію, формування звука. У вихованні правильного звукоутворення слід завжди орієнтуватися на музичну фразу. Музичу фразу треба проспівати так, щоб вистачило дихання і збереглося барвисте звучання. У співаків треба виробити головне, світле, дзвінке, округле звучання. Головне звучання виробляється на звуках у-ю; світле – за допомогою посмішки; рівне – за допомогою вправ, побудованих у висхідному та низхідному напрямках. Треба звертати увагу на те, щоб дитячі голоси звучали ненапружено. Отже, першочергове завдання вчителя – добитися співу легким, м'яким звуком. Виробити ці навички допомагають перш за все пісні з програми учнів молодших класів, а також різноманітні вправи, які треба співати на різні склади, слова.
а) ля-ля-ля, ля-ля-ля, ля-ля-ля, ля-ля-ля...
б) лег - кий ві - те - рець, лег - кий ві - те - рець...
Щоб уникнути “плоского”, “відкритого” звуку можна співати вправи на склади «ду», «до», «ту».
в)ду - ду - ду, до - до - до, ту - ту - ту.
Щоб виробити однакове звучання голосних слід співати вправи на одній висоті, на склади:
Ді, де, да, до, ду;
Мі, ме, ма, мо, му;
Грі, гре, гра, гро, гру;
Е, лі, о, но, фа.
Подолати сипле звучання голосу теж допомагають спеціальні вправи: наслідування дзвіночка, сопілки, скрипки, балалайки. Такі вправи діти сприймають як цікаву гру і це дає позитивні наслідки. Так вчитель пропонує дітям пригадати як дзвенить дзвіночок, спочатку діти тренуються на одній висоті, потім співають звукоряд квінти вверх і вниз і, нарешті, арпедисто на склад «дінь».
Увага малюків нестійка, щоб діти не стомлювались від однієї вправи, треба співати інші. Наприклад, діти з задоволенням будуть наслідувати гру сопілки: притуливши дві руки до рота, учні уявляють собі, що грають на сопілці, і на склад «ду-ду» відтворюють пропоновані вчителем звуки. Таким самим способом можна відтворювати гру балалайки на склади «тринь-бринь», гру скрипаля – «тілі-тілі». Елемент гри, внесений у навчання добре активізує учнів на уроці. Красу звука ще придає тембр, тому в піснях різних за характером слід придавати різну окрасу звуку.
Дикція.
Важливе значення на уроках музики має дикція.
Дикція – це виразне вимовляння слів, складів і окремих звуків. Мелодія пісні нерозривно пов'язана з текстом. Між тим дуже часто у хоровому співі, виконанні пісні майже неможливо розібрати слів, не можна зрозуміти, про що співається у пісні, хоч хор може співати гарно, хорошим звуком. Отже, хороша дикція в хорі залежить від гнучкості і рухливості артикуляційних апаратів співаків.
Артикуляція – це робота органів мови, необхідна для відтворення того чи іншого звуків мови. До артикуляційного апарату входить: нижня щелепа, губи, язик, м'яке піднебіння і голосові зв'язки. Всі частини артикуляційного апарату повинні бути ненапруженими., і в той же час активними. Вирішальне значення для утворення голосних і приголосних звуків має язик і губи, які повинні бути дуже рухливі, вільно і активно набувати потрібного положення, нижня щелепа повинна вільно опускатися вниз.
Щоб домогтися чіткої вимови тексту, треба навчити дітей співати ненаголошені голосні, чітко вимовляти приголосні. Отже, приголосні звуки повинні вимовлятися швидко, активно, енергійно. При млявій роботі артикуляційного апарату приголосні звучать «розмазано», погіршують якість звуку. Особливо треба звернути увагу на швидку, коротку вимову свистячих звуків – «з» і «с», шиплячих – «ж», «ч», «ш», «щ», які при відсутності чіткої дикції створюють в хорі неприємний свист і шипіння. Дуже швидко і чітко треба вимовляти послідовності кількох приголосних, наприклад, в словах «безстрашний», «безсмертний», «скромний». Таким чином основу співу складають голосні звуки. Це не говорить про те, що приголосні звуки не мають ніякого значення. Навпаки, без чіткої вимови приголосних не може бути чіткого співу. В співі приголосні звуки вимовляються, як уже згадувалося, зібрано, коротко, енергійно. Така вимова приголосних допомагає чіткому і повному звучанню голосних, що йдуть за ними, тобто всі приголосні звуки слід відносити до наступного голосного і вимовляти разом з ним. Така вимова сприяє протяжності звучання, безперервності музичної фрази і вокальної лінії в цілому. Деякі приголосні, наприклад «р» і «б» треба нерідко ніби подвоювати. («Льодолом» М. Д. Леонтовича).
Велика увага приділяється чіткій дикції дітям, які шепелявлять, часто перекручують окремі слова.
Вчитель повинен слідкувати за цим, виправляти помилки, допущені у співі, так як це відповідає не тільки завданню музичного виховання, але й більш широкому педагогічному завданню навчанню вірної літературної мови. Отже, правильна вимова слів повинна бути наслідком доброго розуміння, відчуття, знання тексту, а також наслідником відповідної систематичної технічної роботи. Керівник хору повинен неухильно дбати про розвиток гнучкості і рухливості артикуляційного апарату співаків, домагаючись активності, легкості і свободи у роботі окремих його частин (язика, губ, щелеп) без чого не може бути доброго, виразного вимовляння слів тексту. В процесі роботи над піснею корисно проспівати її або прочитати текст, підкреслено чітко вимовляючи приголосні звуки. Це добре розвиває артикуляційний апарат, а підкреслену чіткість під час співу легко усунути. Таку роботу корисно проводити на тихому звуці, а при перечитуванні тексту – навіть, пошепки, при цьому всі дикційні недоліки виявляються більш чітко. Диригент має виховати в хорі свідоме ставлення до словесного тексту виученого твору та його художнього змісту і до оволодіння всіма засобами виразного його відтворення. Добре вироблена дикція полегшить диригентові здійснення цієї найважливішої мети. Отже, основою вокального виховання є організація взаємодії всіх частин співацького апарату: дихання, дикції, звукоутворення.