Смекни!
smekni.com

Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті (стр. 20 из 27)

1698 р. Петро Великий дізнався зі звіту тобольського дячка Андрія Віліуса про албазинців і їхню церкву. Як видно з письма Петра Віліусу, цар зацікавився інформацією. Він почав діяти дуже обережно, маючи надію в майбутньому заснувати російську місію в Китаї. Тільки через два роки, в указі від 18 липня 1700 р., присвяченому, власне кажучи, іншому питанню, Петро повернувся до можливості створення місії в Китаї.9 Невдовзі Тобольський митрополит Філофей Лещинський у листі, розісланому по сибірських монастирях, наказав підготувати монахів-місіонерів для Китаю.10 Та лише після кончини священика Максима (1711-го чи 1712-го), отримання прохання албазинців і згоди китайського уряду руських кліриків послали в Пекін.11 Так було створено першу російську місію в Китаї.

У Китаї, що межував із Росією, місія з самого початку підтримувалась і заохочувалася через дипломатичну й політичну зацікавленість, вона була першою зовнішньою російською місією, створеною Петром Великим, котрий поставив перед нею державне-політичне завдання.

6.2 Українські місіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит

Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін.

Першу українську зовнішню місію в Китаї очолив українець архімандрит Іларіон Лежайський десь наприкінці 1712 р. З волі імператора Петра І й за розпорядженням Тобольського митрополита Іоана Максимовича 1714 р. з Тобольська в Пекін вирушили Архімандрит Іларіон Лежайський, ієромонах Лаврентій, ієродиякон Филимон, сім псаломщиків і слуги. Ця перша повна місія прибула в Пекін між 1715 і 1716 роками. Імператор зустрів її з великими почестями, наказав дати членам місії пристойні приміщення й підтримав грошима та продуктами. Відзначив архімандрита мандарином 5-го, а священика й диякона 7-го ступеня; решту членів місії було прийнято до числа китайських воїнів — тобто до шляхетних.1

Про життя й діяльність першої місії відомо дуже мало. Спочатку їй було дозволено обслуговувати тільки албазинців. Богослужіння, як і раніше, правилися в Успенській церкві. Досягненням цієї місії було те, що за Архімандрита Антонія, наступника архімандрита Іларіона, у Пекіні було понад 50 душ китайців-манджурів, котрі сповідували християнство, не враховуючи китаянок — дружин представників російської сотні, серед яких було багато християнок.2

Коли начальник місії архімандрит Іларіон 1718 р. упокоївся, то призначення нового голови місії стало зайвим, бона той час п’ятеро її членів через хвороби чи з інших причин залишили Пекін.3 Треба було посилати іншу місію, але для підвищення її авторитету Святійший Синод вирішив доручити керівництво нею вже єпископу. Це Архієрео-схимонах Феодор Лещинський запропонував Петру І через князя Гагаріна затвердити в самому Пекіні перебування православного архієрея. Вибір зупинився на соборному ієромонахові Олександроневської Лаври Інокентії Кульчицькому.4

Оскільки вирішили призначити ієромонаха Інокентія в Пекін, Святійший Синод 14 лютого 1721 р. доповідав Петру І: «призначеного в Хінську державу ієромонаха Інокентія Кульчицького посвятити архієреєм Іркутським і Керчинським, для близькості до тієї держави, чи для зручності обходження від Сибірської єпархії (Тобольської) відділити?» Імператор відповів: «в архієреї посвятити, але краще без титулу міст, оскільки ці міста на кордоні з Хіною, і щоб єзуїти не правильно не витлумачили, й не наробили лиха».5

19 квітня 1721 р. єпископ Інокентій виїхав із Петербурга в супроводі двох ієромонахів, п’яти хористів і трьох прислужників. У Тобольську зустрівся з архімандритом Антонієм Платковським. У березні наступного 1722 р. прибув в Іркутськ, звідки вирушив за Байкал, і мав залишатися в Селенгінську, очікуючи розпоряджень із Пекіну.

Російський уряд надіслав у Пекінський трибунал грамоту такого змісту: «Оскільки 1719 р. отримали тут від Синату Його Ханової величності лист, написаний Сибірському губернаторові, в якому він оголошує, що архімандрит Іларіон у Пекіні помер, і що дається від Його Ханової величності дозвіл у державі Його Величності, замість спочилого, прислати з держави Його Царської Величності іншого Архімандрита, через те, Його Царська Величність розсудила за потрібне відправити сюди, в Пекін, на місце згаданого померлого Архімандрита, для відправлення там Божественної служби й усіх там належних до закону нашого духовних справ, духовну особу Господина Інокентія Кульчицького, і з ним двох ієромонахів і двох дияконів і кількох прислужників, котрих при ньому розпис прикладено». Далі в листі висловлено прохання, щоб святителю Інокентію та іншим членам місії «дозволено було не тільки в Пекіні вільно пробувати, і Божественну службу за звичаями нашими відправляти, а й в інші місця держави Його Ханської Величності, де є люди нашого закону, для відвідин яких не було заборони їхати, особливо, Його Ханська Величність, маючи дружбу з Його Царською Величністю, щоб зволила утримувати нашого закону церкву, і згаданого господина Кульчицького, з усіма служителями й іншими нашої християнської віри людьми, у своїй протекції та милості; за що взаємно в державі Його Царської Величності, якщо Його хановій величності буде щось потрібно, то на задоволення Його все з задоволенням виконано буде».6

Цю грамоту китайська влада прочитала й надіслала Монгольському Тушету Хана Очироя Бату до Селенгинського начальника 24 вересня 1722 р. з такими поясненнями, що за указом Богдеханським Г. Інокентія Кульчицького в Пекін пропускати не дозволено, бо від Сибірського Губернатора ніякого листа про нього та знаку печаті не дано. За листом діло не стало; Тобольський Губернатор надіслав і від себе лист. Але китайці знову знайшли причину ухилитися від прийняття Єпископа Інокентія, позаяк у Губернаторському листі його названо Великим Господином. Пекінський трибунал відповідав, що в них Великим Господином називається Кутухта, тому інша така превелика особа, як Інокентій Кульчицький, Богдохану невгодна».

Як бачимо, попри дуже інтенсивні дипломатичні зв’язки між росіянами й китайцями, які врешті-решт привели до Кяхтинської угоди 1728 р., дозволу на в’їзд єпископа Інокентія до Китаю не було. Заборона, певне, була пов’язана зі зміною на китайському троні.7 Миколай Адоратський говорить про інтриги єзуїтів у Пекіні. Вони нашіптували під вухо Пекінського Міністерства, і двір Пекінський хитрував проти північного сусіди.8 До того ж, 28 січня 1725 р. помер Петро Великий. Єпископ Інокентій одержав повеління виїхати з-за Байкалу в Іркутськ і залишатися там до розпоряджень у Вознесенському монастирі.

Ще до укладання Кяхтинської угоди російський уряд вирішив послати нову місію, бо не було жодної надії на те, що китайці дозволять єпископу Інокентію Кульчицькому в’їзд у Китай. Отже, при імператриці Катерині І наказано було послати в Пекін начальником російської місії архімандрита Іркутського Вознесенського монастиря українця Антонія Платковського з одним священиком, дияконом (з ченців), трьома учнями з монгольської Іркутської школи та трьома вихованцями Санкт-петербурзької духовної академії, в обов’язки яких входили заняття наукою і, особливо, вивчення мови та традицій китайців.9 Місія прибула в Пекін 1726 р.

Кяхтинська угода, з якої почалася доба нормальних дипломатичних і економічних відносин між Росією і Китаєм, мала значення і для майбутньої російської місії. У четвертому пункті цієї угоди сказано, що члени російської місії мешкатимуть при посольському дворі, де китайський уряд влаштує їм пристойне житло й домову церкву. П’ятий пункт угоди говорив, що китайський уряд дозволяв росіянам збудувати будинок у Пекіні: «У сьому будинку буде жити один лама (тобто священик)», який нині перебуває в Пекіні*, і додадуться інші три лами, котрі прибудуть, як вирішено.10 Таким чином, росіяни дістали право мати в Пекіні чотирьох священиків і шістьох учнів, котрі знали російську й латинську мови. Китайський уряд зобов’язався підтримувати їх фінансово. У принципі, присутність духовенства при місії було врегульовано, однак нічого не говорилося про албазинців і їхній храм у буддійському святилищі.11

Отже, російська місія під керівництвом архімандрита Антонія Платковського, яка прибула в Пекін після 1728 р., оселилася в посольському російському дворі, де було влаштовано домову церкву Стрітення Господнього. Відтоді в Китай, приблизно через кожні 10 років, регулярно посилалися місії у складі архімандрита, двох ієромонахів і двох причетників. Архімандрита там сприймали як старшого ламу (священика), ієромонахів — як молодших лам, причетників — як помічників. Крім цього, як уже згадувалося, посилалося кілька учнів для вивчення китайської та манжуро-татарської мов.12

1731 р. Антоній Платковський сповістив Петербург про хрещення 25 китайців і підготовку ще восьми хрещень.13 Та російський уряд розглядав місію в Пекіні не як духовно-просвітницький захід, а радше як частину дипломатичної діяльності, тож поклав па неї надзвичайно складні завдання, з якими архімандрит Антоній не зміг справитися. 1736 р. через наполягання китайського уряду, його довелося відкликати.14

Набагато невдалішою була третя місія на чолі з «великоросом» архімандритом Турсовим, котрий не мав навіть шкільної освіти. Новій місії дали інструкцію, в якій підтверджувалося, що її послано з дипломатичною метою. Тільки одна стаття інструкції трактувала просвітницькі завдання, а інші пояснювали, як зміцнювати дружні зв’язки з китайською владою.

Не допомогла новим членам місії ні інструкція, ні вказівки про помилки попередників, ні погрози покарання. До визначення складу цієї місії у Святійшому Синоді поставилися формально, тож і керівник, і члени її мало підходили до поставлених перед ними завдань. Більшість із них вважали своє перебування в Пекіні, куди вони прибули 1736 р., покаранням. Життя в Китаї, люди та звичаї були для них чужими, мова незрозумілою, а власне життя здавалось убогим і пустим. Поганий клімат шкідливо впливав на здоров’я, дуже часто люди в місіях помирали. Незайнятість і нудьга призводили до частих суперечок і сварок. Зрозуміло, що ця місія не справилася зі своїми обов’язками, а її керівник архімандрит Іларіон Турсов спився й помер 1741 р.15