Смекни!
smekni.com

Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті (стр. 5 из 27)

За Катерини II церковна реформа Петра І стабілізувалась у формі сталої системи державної церковності. Серйозною перешкодою на шляху остаточної побудови цієї системи спочатку стала справа митрополита Арсенія Мацієвича (1763)*, але перепону цю Катерина хитро усунула, вдавшись до фальшивих звинувачень. Після цього церковне управління опинилося повністю в руках імператриці. Тепер, після своєї перемоги, вона вже не боялася Церкви, сили якої підірвала церковна реформа Петра І, а надто постійний тиск на неї з боку світської влади при Анні Іванівні. За словами сучасників, страху перед можливою боротьбою «двох влад» уже не було.23

2.2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської

діяльності у XVIII столітті

Місію серед нехристиянського населення Росії у ХVІІІ столітті не можна розглядати як чисто церковну ініціативу. Значною мірою вона скеровувалася державою і, зокрема, російськими імператорами, котрі ставили перед Церквою конкретні завдання в рамках своєї внутрішньої політики. Особливо це стосується Петра І. Задумавши збудувати могутню імперію, цар потребував великої кількості вчених людей для виконання різноманітних функцій, зокрема для місіонерської справи. Таких людей у Росії практично не було ні серед цивільного населення, ні серед духовенства. Московське духовенство до приєднання Української Церкви 1686 р. не тільки жило часами початку поширення християнства на сході Європи, а й користувалося здебільшого християнською літературою ще ХІІ століття.1

В «Истории Русской Церкви под управлением Святейшего Синода» про освіту «великоруського» духовенства цього періоду сказано так: «Зі священиків не багато було таких, котрі могли б напам’ять проповідувати догмати й закони Святого Письма. За освітою священики стояли не на більш високому рівні ніж паства. І пастирі, і паства навчалися в одних школах, які були при церквах, де єдиним учителем був дяк, уся освіта котрого обмежувалася вмінням грамоти. Вільне читання було достатнім цензом для отримання священицького сану. Хто вмів читати й писати, від того не вимагалося вже подальшого навчання».2 Не дуже відрізнялись у цьому від духовенства й архієреї.

Такий рівень освіти був непридатним для корінної перебудови всього суспільства. Цар Петро І досить швидко зрозумів значення України, як багатого джерела культурних сил і засобів, яке і перед тим, його батько та брат використовували у справі долучення відсталої Московщини до європейської освіти й ученості. Тому Петро І широко залучив українців собі на допомогу, головним чином із духовного стану, не тому, що надавав великого значення Церкві й побожності в житті держави та громадянства, а з тієї простої причини, що духовні верстви за тих часів продовжували бути головними репрезентантами освіти й культури.3

Київська Академія та інші навчальні заклади України* в першій половині ХVІІІ століття випускають велику кількість освічених людей і забезпечують Росію висококваліфікованими діячами на духовно-просвітницькій ниві. Випускники займають місця вчителів і наставників духовних шкіл, обіймають різні церковно-ієрархічні посади в Росії. Наскільки заангажованими були представники «київської науки» не лише в культурно-релігійному, а й у політичному житті Московської держави в той період, можна бачити вже хоча б із того, що «всі найважливіші переклади зі стародавніх мов, усі визначні трактати про догмати віри, усі проповіді, більша частина поетичних творів на прославлення перемог і знатних, театральні п’єси — усе це писалося вченими малоросами або під їх безпосереднім наглядом».4

До цього можна додати, що й уся місіонерська справа, принаймні 3/4 ХVІІІ століття, велася «вченими малоросами або під їхнім безпосереднім наглядом».

Серед усіх вінценосних осіб Росії ХVІІІ століття найбільшої уваги місіонерській справі надав Петро І. Ще 1696 р. цар, обговорюючи з патріархом організацію шкіл для духовенства, особливо підкреслив, що духовенство московське малограмотне, що немає кому просвітити татар, мордву, черемисів і людей інших племен, які не знають Господа Творця.5 Отже, Петро І цим підкреслив необхідність підготовки місіонерів для просвіти нехристиянського населення Росії. Переконавшись у неспроможності Російської церкви надати необхідних йому людей, він 1700 р. спеціальним указом звелів Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) знайти з учених ченців на Тобольську митрополичу кафедру когось для ведення місіонерської діяльності.6 Починаючи з цього указу, протягом найперших років ХVІІІ століття цар робив настільки часті виклики київських вчених монахів, зокрема й наставників Академії, що вона почала відчувати неабиякі труднощі стосовно заміщення посад. Тодішній головний начальник Академії — київський митрополит Варлаам Ясинський* у колі близьких йому людей не приховував своїх побоювань щодо Київської Академії, яка мусила відпускати від себе найбільш обдарованих і необхідних для неї самої вихованців.7

Попри війну зі шведами, Петро І не забував і про справу місіонерства. З одного боку, він продовжував московську традицію винагороди за хрещення, а з іншого — згідно зі своїм характером, намагався форсувати християнізацію окраїн. 1706-го й 1710 року він видає укази Тобольському митрополиту Філофею Лещинському, якими зобов’язував його силовими методами хрестити туземців.8 Указом від 3 листопада 1713 р. Петро І в ультимативній формі сповіщає татарських мурз (поміщиків) колишнього Казанського царства про те, що дає їм півроку для переходу в православ’я, погрожуючи інакше конфіскувати маєтки. Певне, цей указ не було виконано й Петро 1715 р. видає ще один подібний указ.9 1720 р. видано указ про звільнення новохрещених від подушного податку мінімум на 3 роки, а також про зниження інших податків.10

По смерті Петра І, у неспокійний період «временщиків» (1725—1741) занепадає місіонерська справа. Відзначити можна хіба що відправлення при імператриці Катерині І нової духовної місії в Пекін 1726 р. і маніфест імператриці Анни Іва-

нівни від 17 березня 1730 р., який вимагав від Святійшого Синоду посилити місіонерську діяльність серед старовірів й інородців-язичників, але без насильства.11

Імператриця Єлизавета після сходження на престіл узяла активну участь у поширенні християнства. Вона підтвердила указ Петра І від 2 листопада 1722 р., не брати рекрутів з новонаверених. Втішена наверненням багатьох магометан і язичників у Казанській і Нижньогородській губерніях, маніфестом від 1743 р. Єлизавета оголосила свою волю такими словами: «Усі, хто прийняв і збирається прийняти хрещення, звільняються від мурз-панів своїх; усім тим, хто проживає в кріпацтві в позикодавців в оплату буде зараховано службу позикодавцю з оцінкою кожного року по 5 рублів. Там, де живуть християни разом із мусульманами, щоб зберегти чистоту віри в новохрещених і не піддавати їх гіркій участі переселення в інші місця, заселені християнами, наказано було зламати усі мечеті».12

Політика віротерпимості Катерини ІІ викликала великі зміни в місіонерській праці. Вже її перше розпорядження у цій сфері окреслило тенденції пізнішіх документів. 23 січня 1763 р. імператриця була присутня на засіданні сенату, де розбиралися скарги новохрещених на зловживання рекрутчини. 20 лютого 1764 р. Катерина дала Сенатові таке розпорядження:

1) Скасувати Контору новохрещенських справ;

2) Зберегти школи для новохрещених за умови, що дітей прийматимуть туди тільки з волі батьків і без примусу;

3) Підпорядкувати місії винятково керівництву відповідних єпархіальних архієреїв, котрі повинні мати всього 13 місіонерів...

Цих місіонерів було розподілено так: у Казані — 3, у Тобольську, Іркутську, Тамбові — по 2, у Нижньому Новгороді, В’ятці, Рязані й Астрахані — по одному13.

В «Наказе» 1767 р. вона забороняє впливати на іновірних шляхом тиску чи винагород: «У такій великій державі... було б дуже шкідливим для спокою та безпеки громадян забороняти чи не дозволяти різні віри. Гоніння людські уми дратує, а дозвіл вірити, згідно свого закону, пом’якшує найтвердіші серця й відводить від закоренілої впертості, гасить суперечки, супротивні спокою держави, єдності громадян».14

Усі наступні укази Катерини ІІ, пов’язані з іновірцями, були в такому ж дусі. На скаргу Казанського митрополита в сенат, що татари-магометани збудували дві мечеті неподалік православного храму, Катерина написала генеральному прокуророві Сенату: «Як Всевишній Бог на землі терпить усі віри, народи та сповідування, то і Її Величність за тими ж правилами, подібно до Його святої волі, й усім чинити наказує, бажаючи тільки, щоб між підданими завжди любов і злагода царствували». Крім цього імператриця підкреслювала, що церковні ієрархи не повинні протидіяти цивільній владі, компетенція якої простягається й на іновірців.15

Уся фальшивість Катерини ІІ, як доброї цариці й матушки-Росії проявились у справах митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича й Тобольського митрополита Павла Конюшкевича.

2.3 Напрями місіонерської діяльності РПЦ

Протягом ХVІ—ХVIII століть Росія перетворилася на багатоконфесійну імперію, де в остаточному результаті православне населення вже не було в абсолютній більшості.

Розростання державної території відбувалося, беручи розташування Московської держави ХVІІ століття як початкове, у трьох напрямках: на захід, на південь і на схід. Рух на кожному з цих напрямків ставив перед церквою нові завдання. Тільки просування на північ вже завершилось у ХV столітті на берегах Білого моря (див. Місіонерство в XIII—ХVІ століть). Особливо гостро постала проблема місіонерства в нових єпархіях Поволжя й Сибіру, які разом з православними російськими громадами включали й території з іновірним населенням. У ХVІІІ столітті, розміри багатьох єпархій були обернено пропорційними до кількості їхньої православної пастви.1 Нові території з їх етнічним, мовним та релігійно-змішаним населенням спонукали Церкву до необхідності місіонерської діяльності серед язичників і мусульман. Опорними пунктами для такої роботи на цьому величезному просторі могли служити тільки маленькі, далекі одне від одного поселення православного люду.2 Всупереч бажанню уряду, навернення в православ’я, яке, особливо з ХVІІІ століття, мало служити державно-політичним цілям, відбувалося повільно. Що далі Російська держава розширювалася на схід, за Урал, і на південний схід, то складнішими ставали етнічні й релігійні умови для місіонерства серед багатонаціонального населення, яке сповідувало шаманізм, іслам, буддизм-ламаїзм.