Смекни!
smekni.com

Православна церква України в XVI ст. (стр. 4 из 16)

Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Після Берестейської унії православна церква була поставлена на коліна, проте за визнання нової української православної ієрархії велася тривала боротьба з королівською владою та потужною партією католицького духовенства й шляхти, яка домінувала тоді в органах представницької та судової влади. Православний єпископат та всю церкву було легалізовано лише протягом 1632-1633 рр., вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я. Легалізацію вдалося здійснити завдяки рішучим домаганням козацтва й православної шляхти і лише тоді, коли новим митрополитом Київським, архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила, який не будучи українцем, всією душею перейнявся долею українського народу [77, 23].

1.3Оновленські процеси в православ’ї

Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичногоповороту в долі українського народу, зв'язанного з національно-визвольнимрухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних тапросвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цьогослова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (все ж таки митрополит),Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один іззасобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представниклегального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвиткунаціонально-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усісвої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для оліпшення доліукраїнського народу. Це була складна діпломатична гра, багато комунезрозуміла, можливо, й зараз.Після наставлення митрополитом Петро Могила розгорнувсподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій,книгодрукування та ін. [77, 25-27]Насамперед після повернення до Києва він звернув увагу на вилучення вуніатів й упорядкування давньої руської святині – Софійського собору. Після“хозяйнування” уніатів ця велична будова перетворилася на пусткуйпоступово руйнувалася. Першим ділом митрополита було надати церкві св.Софії величавого виду і посвятити її для богослужіння; він називав її

“одинокою окрасою православного народу, головою і матір'ю всіх церков”.[55, 34-36]

Петро Могила намагався відновити давню святиню Києва і разом з тим оживитив народі споминку старовини. Таким чином, він відновив церкву св.Василя; зруїн Десятинної церкви поставив нову камінну церкву, а підчас тих робітнайшов у землі домовину св.Володимира і переніс її до печерськогомонастиря, щоб люди могли її поклонитися, відновив також стару церкву Спасана Берестові.Петро Могила звернув увагу на те, що в церковні богослужебні книги,якими тоді користувалися в південній та західній Руси, вкралисянеправильності й суперечності. Це було тоді тим гірше, що противникиправослав'я вказували на цю обставину, як на слабу сторону й стверджували,що в православномубогослуженні нема одностайності: в одній книзі про ордені сам предмет можуть бути одні вислови, а в другій – зовсім інші, і коженсвященник може вживати того або іншого способу. Цим противники намагалисядоказати, що церква, не маючи одного голови, не зможе дотриматисяправильності в своїх богослужебних книгах, а тим самим звертали наконечність підчинитися папі, як єдиному голові.Могила постановив, щоб умайбутньому богослужебні книги не давалися в печать без перегляду йпорівняння з грецькими першотворами і без його благословення. Він займавсяїх переглядом сам особисто.[55, 43]Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православному богослужінні, щоб священники якслід виконували свої обов'язки, та щобпоправити їх моральність. Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Києвіі на цей собор закликав не тільки духовних, а й світських людей, записанихв братствах; після його погляду на склад Церкви, світські люди мали правоголоса у церковних справах. “Наша церква, - писав Могила в свойомуокружному посланні, - лишилася недоторканою в догмах віри, але дуже попсована що дообичаїв, молитв і благочестивого життя. Багато православних, ходячи набогослужіння іноверців і слухаючи їх науки, заразилися єресю, так що важкорозпізнати: чи вони справжні православні, чи тільки так називаються? Іншіж, не тільки світські, але й духовні, просто покинули православ'я іперейшли до різних безбожних сект. Духовний і чернечий стан попав у нелад;недбалі настоятелі не стараються що до ладу і зовсім ухилились від прикладудавніх отців Церкви. В братствах покинули ревність і звичаї предківські;кожен робить, що хоче.”[77, 132-134]Могила заявляв, що він бажає повернути українську церкву до давнього благочестя, і думав, що цього можна досягти собором духовних і світських людей. Дії того собору не дійшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання “Требника” в 1646 р. Цей “Требник” – подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою “Требника Петра Могили”. В “Требнику” Могила не обмежився тільки викладом молитв і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей “Требник” служив не тільки провsдною книжкою для відправи служб, але щей мав значення научної книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: “Книга ця печатається не тільки для того, щоб священники в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять” [77, 136]. Цей катихізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катихізисів пізніших часів. Він виложений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після членів, в другій – молитва Господня, в третій – заповіді.

Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впрорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. Петро Могила створив у Києві колегію на кшталт західноєвропейських високих шкіл з викладанням грецькою, латинською та слов’янською мовами.

Уся свідома діяльність митрополита Петра Могили була спрямована на духовне об'єднання усіх станів, конфесій та етнічних груп, на формування єдиного культурного простору України на підвалинах українського православ'я. Розв'язання цього важливого завдання стало передумовою політичної консолідації, здійсненої Богданом Хмельницьким, він мріяв зробити Україну сильною державою, в якій пріоритетним були б право і закон у поєднанні з православною вірою.

Саме за Петра Могили — енергійного адміністратора, видатного богослова та просвітителя — Київська митрополія була найбільш самостійною та авторитетною за всю історію свого існування. Йому судилося не тільки зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної із церквою.

У 1996 р. православною церквою за визначні заслуги перед Україною Петра Могилу було канонізовано — визнано святим.

1.4 Українська православна церква в умовах панування імперської влади

Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, й там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопити. Завдяки козакам і Петрові Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви. Козацькі повстання відбуваються під гаслом православ’я. Зборівська умова 1649 р. вимагає, щоб у землях, підвладних гетьманові козацькому, зовсім не було унії. Гадяцький трактат Виговського з Річчю Посполитою (1658) теж не визнає церковної унії. Пізніше козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії. Для прикладу можна вказати на депутацію гетьмана Петра Дорошенка, на Острозьку комісію 1670 р.; в наказі тій депутації гетьман домагається рішучих заходів проти унії.[9, 362-365]Навіть в XVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію. Те саме робили й гайдамаки. Тільки з кінця XVII в., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, — тоді православна церква, зоставшися без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ’ю те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647 — 1657), Діонисій Балабан (І657 — 1663) і Йосиф Нелюбович-Тукальський (1664 — 1675) не співчували Москві, й коли та розпочала заходи підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який висвятив на київського митрополита колишнього православного луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського. З другого боку, завдяки своїй перемозі над Польсько-Литовською державою Москва придбала собі правну підставу втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої й керувати тут церковними справами її православних обивателів. [9, 369-375]У 1686 р. в Москві між Польщею й Москвою було вироблено умову, т. зв. мир Гржимультовського (або «вічний мир»), яка підтверджувала Андрусівську умову 1667 р. Дев’ятий пункт цього миру давав право царському урядові в цілях оборони православних від утисків з боку уніатів втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Хоча сейм затвердив умову 1686 р. тільки в 1710 р., проте Москва одразу ж почала використовувати своє право. Приклади такого втручання її в інтересах польсько-литовських православних бачимо часто на протязі XVIII ст., тим більше що трактатами 1768 р. та 1775 р. це право Росії значно поширювалося й зміцнювалося. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, до 1720 р. підлягав московському патріарху та місцеблюстителеві патріаршого престолу, а потім російському Св. Синодові. В межах Польщі зоставалася тільки одна православна єпархія — Білоруська, єпископи якої призначалися з Петербурга, за згодою, правда, польського короля. Всі ж інші православні монастирі та церкви, що лежали поза межами Білоруської єпархії, підлягали київському митрополитові, а той значну частину їх передав у завідування своєму коад’юторові — переяславському єпископові, що з 1733 р. став самостійним архієреєм. [9, 378]Церковна залежність польських громадян од чужоземної ієрархії викликала різні незручності для самих же православних в Польщі й була зовсім неприпустимим явищем з погляду інтересів держави. Проте на протязі довгого часу польський уряд нічого не робив для того, щоб покласти кінець такій ненормальності. Лише Чотирилітній сейм (1788 — 1792) звернув на неї свою увагу. Широкий лібералізм та дух релігійної терпимості разом із глибоким патріотичним почуттям, що панували серед сеймових послів, викликали корінну зміну в положенні православ’я В Речі Посполитій. Православ’я користується рівними правами з католицтвом і унією, звільняється від залежності російської церкви, має свою власну ієрархію й творить автокефальну церкву. Православна людність повинна була сама виробити собі організацію церковно-релігійного життя, й для того в червні 1791 р. було скликано в Пінську спеціальний з’їзд православного духовенства та мирян. Це т. зв. «Пінська конгрегація», що й виробила план радикальних змін у становищі православної церкви.[9, 381]