Внаслідок діяльності Києво-Могилянського колегіуму в Україні зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл, "мандрованих спудеїв"-учителів. Сирієць Павло Алеппський, який проїздив у 1654 і 1657 рр. через Україну, зазначав у своїх подорожніх записах, що тут чимало чоловіків і навіть жінок були письменними. За його словами, "у країні козаків всі діти вміють читати, навіть сироти". Це, безумовно, перебільшення, але воно засвідчує, що кількість письменних людей в Україні була помітно більшою, ніж у інших відвіданих Павлом країнах [78, 34-36].
Як вже згадувалося, вихідці з України здавна виїжджали для продовження освіти у Краків, у протестантські університети Гейдельберга, Кенігсберга, Лейпцига та в Італію — у Падую та інші міста. Студенти з України бували також в Римі, Парижі (Сорбонні), Відні. Деякі з них здобували за кордоном наукові ступені. Навчання в Києво-Могилянському колегіумі давало добру підготовку для продовження освіти в європейських університетах, в тому числі і в найкращих з них. Таким чином, Києво-Могилянський колегіум включався в загальноєвропейську освітню систему, сприяв інтеграції України в культуру регіону і всієї Європи.
Значення Київської братської школи та Києво-Могилянського колегіуму виходило за межі України. Так, за зразком Київської була реорганізована школа Могильовського братства у Білорусі. 1640 р. вихованець Київської братської школи, а пізніше викладач і ректор колегіуму Софоній Почаський був посланий до столиці Молдавського князівства Ясс для організації там школи за київським зразком. Професура з Київського колегіуму взяла участь також у налагодженні освіти й перекладанні богословських творів у Москві. Подібного наукового центру тут не було, Московщина впродовж багатьох років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри. Могутній вплив мали на рівень піднесення культури в Москві мали і українські книжки. Тому роль цього наукового осередку на розвиток культури в Україні та сусідніх країнах переоцінити важко.
2.3 Братства та їхні школи
Одним із істотних чинників українського релігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані ними школи та друкарні.
Перші надійні документи про легально оформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів — статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542р. братства Благовіщенської парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівському Підзамчі. З 1544р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше — про "руських старшин", які діють від імені "співбратів і сусідів" — патронів церкви, з 1573 р. — про "старшин братства Богородиці" [17, 12-22]
На кінець 1585р. українські міщани центральної частини Львова виробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно стало називатися також Ставропігійським (патріаршою Ставропігією) на знак підпорядкування безпосередньо східним патріархам. Братство з самого початку вважало одним з основних завдань піднесення освітнього рівня населення. Першими його керівниками і визначними організаторами братського руху на терені Львова були міщани з Руської вулиці Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа, Хома Бабич. Більшість їх — представники гуманістичної культури, яскраві творчі індивідуальності, люди, беззастережно віддані спільній справі. Найбільшим авторитетом користувався Юрій Рогатинець, славнозвісний по всій Речі Посполитій і за кордоном ремісник, винахідник (разом з братом Іваном) "нового виду сідлярського мистецтва", а водночас "патріарх і доктор" для львів’ян, громадський діяч, талановитий публіцист. Його помічник і однодумець — крамар Іван Красовський — не шкодував зусиль для налагодження братської друкарні, писав вірші і відозви, очолював боротьбу за права українських міщан [60, 31].
З міського середовища вийшли і визначні церковні та освітні діячі, які співпрацювали з братствами. Так, львів’янином був засновник Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький, із західноукраїнського містечка Потелича, яке було одним з осередків гончарства, походили славетні письменники й науковці брати Стефан і Лаврентій Куколі (Зизанії), Касіян Сакович.
Авторитет львівського Успенського братства визнавали не лише братства, що діяли на передмістях Львова, а й аналогічні організації, що виникали в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVIIст. братства організовувалися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. Так, 1589р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, 1591р. у Бересті та Городку, 1592р. у Комарні. 1594р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців. 1594р. згадане як здавна існуюче братство при парафії св. Миколая в Буську. Серед почесних членів братства були відомі релігійні і освітні діячі: волинський чашник Лаврентій Древинський, Ігнатій з Острога, Васько з Гологір. На початку XVIIст. відзначилися активною діяльністю братства в Галичі, Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах; виникають братства також; в окремих селах. Близько 1615р. стало діяти Богоявленське братство в Києві, а близько 1617р. — Чеснохрестське братство в Луцьку. Виникають братства і в окремих містах Лівобережної України, але там їхні функції залишалися обрядово-побутовими. Утриманням шкіл і шпиталів, виборами духовенства на Лівобережжі займалися не братства, а міські й сільські громади[60, 46].
Соціальний склад різних братств не був однаковим і з часом мінявся. Львівське Успенське братство часу найбільшої своєї активності (кінець XVI — початок XVIIст.) об’єднувало переважно представників середніх верств міського населення — насамперед ремісників і крамарів. У другій чверті XVIIст. керівні позиції у львівській Ставропігії належали вже найзаможнішим українським та грецьким купцям, які своїм багатством не поступалися католицьким патриціям. На відміну від кількох найвпливовіших братств, ті братства, що були в малих містах і на передмістях великих міст, були демократичнішими за складом. Нерідко їхніми членами вважали всіх дорослих чоловіків, що мешкали на території тієї чи іншої парафії. Більшість братств не допускали до своїх рядів духовних осіб. Винятки становили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були православні ченці та шляхтичі. Зокрема, Київське братство змогло розпочати діяльність завдяки пожертві українською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною свого двору на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан. [21, 52]
Львівське братство і ті братства, які його наслідували, часто діяли всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелям парафій, якщо ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст. тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном Балабаном. Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона залишалася привілеєм елітарних верств, насамперед духівництва. Однак, користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії, активні діячі братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитів та східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні наприкінці 1585 — на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV Доу, а 1589 р. Константинопольського патріарха Єремії II Траноса, львівські українці домоглися від обох них грамот, що підтверджували статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за діяльністю єпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні Львівського братства "не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха" [46, 97-98].
Скликувані братствами збори сучасники порівнювали із зібраннями протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявляли і в догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як "ідолопоклонських". Самі члени братств протестували, коли їх називали "лютрами", а союз з протестантами вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію, коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів братств і доктриною протестантів.
Наявність у діяльності братств реформаційних елементів була породжена не механічним наслідуванням Заходу, як твердили деякі історики, а випливала насамперед з місцевих умов.
І якщо у подальшій діяльності братств ці елементи Реформації не знайшли розвитку, то програма братств аж ніяк не обмежувалася ними. Це була лише одна із складових частин багатогранної участі братств у громадсько-політичному та культурному житті України. Міські братства великих міст активно виступали на захист громадянських прав православних, а після проголошення Берестейської унії повели боротьбу проти неї. В інтересах консолідації православного табору Львівське братство пішло навіть на компроміс з православними єпископами — Гедеоном Балабаном та його наступниками.[21, 55]
Братства налагоджували взаємодопомогу своїх членів, у разі потреби надавали їм позики, для працездатних відкривали "шпиталі" (притулки). Все це допомагало згуртувати навколо братств широкі кола населення.
Статути багатьох братств передбачали, що виборна братська старшина має судити членів братств, і категорично забороняли звертатися до світських судів. Таким чином, братства, принаймні найактивніші з-поміж них, зробили якийсь крок до створення місцевих самоврядних органів, протиставляючи їх органам державної влади тодішньої Польщі[21, 43-49].