Скориставшись тим, що з середини XIV ст. золотоординська держава вступила в період феодальної роздрібненості, на південноруські (українські) землі розпочали наступ литовські феодали.
Оволодівши Київщиною, литовські феодали почали захоплювати українські міста і села.
Так, наближений до київського князя Володимира Ольгердовича Юрій Іванович Половець одержує у свої володіння Сквиру, Ягнятин.
В XV столітті Туреччина і Кримське ханство посилюють військовий тиск на Велике Князівство Литовське.
Стривожені загрозою, що нависла над ними, українські феодали переходили на службу до київських князів Олександра Володимировича та Семена Олександровича (1455-1470). Внаслідок цього влада останніх поширилася на північно-східну окраїну Волині (Звяголь і частину Мозирщини, а також на східне Поділля (Брацлавщину).
В цей період продовжується роздавання земель боярам. Військовослужбове землеволодіння в ті часи було досить розвинуте. Крім роздавання земель боярам-землянам, в інтересах колонізації і воєнної оборони розвивається закладення громад військовослужбових, селянських на землях, які зоставалися у безпосередньому розпорядженні князя.
Український історик М. Грушевський зазначає: "Звісний нам опис Київщини, описаний по смерті Семена Олельковича, і перед татарськими погромами, кидає цікаве світло і на організацію сеї селянської військово-службової колонізації ї на тутешнє господарство... Значна частина імен сих осад зникла, і їхнє місце не можна означити".
Далі М. Грушевський наводить, документ, яким він користувався. "Фрагмент розпочинається селом Терпсеєвим "на Рси" (пізніше не звісне). Далі маємо с. Антонів нелодалік від Росі (над Березянкою), кілька сіл над Роставицею: Щербів (тепер Ружин), Вчорайше, може Радостів. Потім Почуйкове на Кам'янці, Сокольча на Унаві, Ходорків і Скочищів на Ірпені, Водотиїн у верхів'ї Здвижу... Осади сі й інші з ними названі, яких місця не можемо ближче означити (таких є сім) - зазначає історик - всі мають згадку про практику Вітовтових часів. Се показує, що маємо тут діло з осадами старими, не молодшими, а може й старшими від часів Вітовта (часи правління короля Вітовта 1392-1430).М. Грушевський далі описує життя цих осадів, чим займалися люди, які там проживали. "Саму вїйськовослужбову організацію їх можемо вважати з певною вірогідністю дійсно справою Вітовта та його намісників, слабкість привілейованої військовослужбової верстви зовсім природно могла спонукати його до організації кадрів військовослужбового селянства, з елементів заможніших, економічно сильніших. Вони мають технічну назву "слуг". Їхній головний обов'язок - військова служба.
Поруч військовослужбових у невеличкім числі стрічаємо таких, що сиділи на "вроці", медовій або куничній данині, а також "свобідних", які ще не висиділи волі, не запомоглись, через те не несуть ніяких повинностей. Загалом ці 18 сіл, описаних у нашому фрагменті, посилали на війну близько 150 кінних Вояків".
Таким чином, з наведених даних можна зробити висновок, що Щербів як такий існував уже в XIV ст. і служив свого роду сторожовою заставою на шляху різним нападникам. Заняття людей, що населяли його, з року в рік видозмінювалося, на їх плечі почав лягати гніт великих феодалів. Самі ж вони зазнавали постійних нападів із боку кримських татар.
У 1399 році Ружинщину було дощенту спалено кримським ханом Тімур-Кутлуком, а в 1416 її землі спустошує правитель Золотої Орди Едигей.
У 1482 році кримський хан Менглі-Прей напав на Київ і київські землі. Щербов під час цього нападу був зруйнований так, що в документах згадується як "пустиня Щербов".
З написів документів 1482 року встановлюється, що у Щербові жив один отаман та 13 його слуг (воїнів). Половина з них були убогі, які виконували чорну замкову роботу. Вони охороняли замок і разом з підлеглими людьми працювали на панській землі. Ті жителі, які мали хату з комином, платили чушне.
Крім того, отаман вимагав грошового та натурального податків. Усі вони повинні були брати участь в толоках, робити виїзди кіньми в ліс, ремонтувати дорогу.
Щербів на той час був невеликим містом-замком, він нараховував десь 52-56 хат, в яких жили отаман з ратними людьми, ремісники.
В останній чверті XV ст. прискорився процес державного об’єднання Польщі і Литви. Намагаючись створити на Україні надійну опору для свого панування, великі князі литовські дають місцевим феодалам, своїм наближеним земельні з державного фонду.
Литовський король Олександр на початку XVI ст. наділяє Щербів братам Левкові та Кіндрату Тивоповичам. В кінці к VI ст. Щербів належав князям Стрижевським.
Три столiття до 1917 року.
В 1569 році Ружинщина (Поросся) була приєднана до Польського королівства.
На території Поросся посилюється феодальний лад, поглиблюється експлуатація трудового народу. Продовжується напад на наш край кримських татар та турок. Пограбування людей відбувалося через кожних 10-15 років. В XVI ст. населення Поросся чотирнадцять разів відбивало навалу чужинців.
За військової справи польський король Стефан Баторій в 1581 році наділяє Поросся своїм військовим людям.12 червня 1591 року польський король Сігізмунд III видає Київському воєводі князю Миколі Ружинському землі Поросся, а його брат Кирило Ружинський одержує містечко Щербів над Роставицею, перейменувавши його в 1591 році в Ружин. Роман Ружинський з дружиною Софією одержує Карабчиїв, а Адам Ружинський - в нагороду містечко Паволоч. Князі Ружинські нещадно визискували населення. На початку XVII ст. селяни працювали на хазяїна 4-5 днів на тиждень.
В історичних архівах сказано, що в маєтності Ружина при 12 грошах чинш і різних дрібних натуріях роблять чотири дні на тиждень ("а рано вставати"), а при "тінній роботі" - п'ять днів, п'ять толок і підвода. Крім того, отаман вимагав грошового та натурального податку.
Жорстока експлуатація, національний гніт змушували населення Поросся і Волині підніматися на боротьбу.
В 1591-93 роках під проводом К. Косинського, а в 1637 році під керівництвом Шавлюка і К. Скидана на території Правобережної України спалахнули селянсько-козацькі повстання, в яких активну участь беруть і жителі містечка Ружина та його околиць.
В 1642 році Ружин, сотенне містечко Паволоцького полку, мав сорок два двори і знаходився в руках запорізьких козаків, і людям жилося краще. Очевидець пише, що приїхавши в Ружин, зустріли повно хліба і пасік, саме м. Ружин повне збіжжя та іншої поживи, пива і меду.
В середині XVII ст. у Паволочі та Ружині (в районі Карачунової гори) стояли війська Богдана Хмельницького. В цей час у Ружині було 42 будинки.
Містечко Ружин в 1663 році зруйновується польськими магнатами за виступ проти польської шляхти. Літописець описує, що місто Ружин та села Війтовці, Баламутівка, Слободка та інші пусті і немає ні одної людини, ні лачуги (хата).
Але й після цього населення Поросся не припиняло національно-визвольної боротьби.
Новим проявом народного гніту проти польської шляхти була участь жителів Ружина у повстанні під проводом фастівського козацького полковника Семена Палія.
Між самими панами Ружинщини не було злагоди. Князь Корецький і його дружина Ганна поскаржилися на князя Романа Ружинського і його дружину Софію за те, що вони, об'єднавшись з іншими панами, зібравши шеститисячне, військо, напали і пограбували маєток Корецьких. Вони убили багатьох жителів, взявши маєток штурмом в 1609 році.
Після великих повстань проти польської шляхти в 1711 році польські магнати Потоцькі, Каліновські, Ружинські, повернувшись на Поросся, сконцентрували в своїх руках величезні земельні наділи. Шукаючи кращої долі, значна частина селян і козаків Правобережної України переселилися на Дунай та Дон.
Національно-визвольна боротьба не припинялася і в XVIII ст. Жителі містечка Ружин і його околиць беруть активну участь у гайдамацькому русі в 1734 та 1750 роках, Коліївщині в 1768 році.
Приєднання Правобережної України до Росії в 1793 році давало можливості для економічного, політичного і культурного розвитку. Припинилися набіги на наш край кримських татар та турок.
У 1796 році на Правобережній Україні було утворено три губернії. Ружин відносився до Київської. Хазяї землі багатіли, а становище трудового народу залишалося тяжким.
Основні масиви землі, лісів, вод, природні багатства знаходилися в руках великих феодалів-князів Острозьких, Браніцьких, Потоцьких, Каліновських, Корецьких та Ружинських. Князю Любомирському належало 20 міст, і містечок, 738 сіл, в тому числі і Ружин.
Жителів на той час в містечку Ружині нараховувалося 750 чоловік.
В 1727 році в Ружині була побудована перша дерев'яна православна церква, служителі якої збирали податки із ста дворів у Ружині та з шістдесяти дворів на Баламутівці. Церкві належала земля і хутір з лісом під селом Крилівкою. Усього церква на той час мала сто вісім десятин землі.
Біля церкви, в склепах, хоронили покійників. Масове громадське кладовище було відкрите в кінці XVII-на початку XVIII століття на пагорбі через поперечну вулицю Бурди.
Після придушення селянсько-козацьких повстань на Україні польські магнати посилили експлуатацію народу. Хоч кількість населення поступово зростала, але чисельність слобожан та вільних людей зменшувалась.
Жорстока експлуатація викликала незадоволення народу що призвело до виступу проти панського свавілля. Виступі селян-кріпаків жорстоко каралися. Так, 1-4 червня 1839 р. селяни-кріпаки Богуш, Панасюк, Крохмалюк та Корніець були биті різками по голому тілу за те, що не вийшли на панщину.
У поміщицькому маєтку Челіщевих (територія нинішнього правління колгоспу ім. Леніна) за невихід на роботу встановлювалася кара від шести до тридцяти ударів.
Гордій Черниченко був битий різками за те, що не з'явився на панщину, хоч цього дня хоронив дитину. Антон Крохмалюк - за те, що брав участь у скарзі на посесора Бовсунівського паном Челіщевим був відданий в солдати.