Оскільки духовенство могло одержувати землі, розташовані далеко від місця їхнього постійного проживання, то відправляти суд у своїх маєтках звичайно доручали своїм намісникам і управителям. При відправленні суду церковні доменіальні суди керувалися світським правом.
Власники церковних земель духовного сану відповідали за відправлення суду над своїми підданими і за з’явлення їх до державного суду у випадках, передбачених законом. Якщо священики нехтували своїми обов’язками карати винних підданих, потерпілі могли вимагати правосуддя на копному суді, а в разі відмови і копному суду – звертатись до гродського (замкового) суду. 5 січня 1566 р. зем’янка Ганна Остик скаржилась у замковий суд про вбивство і пограбування її слуги Доросинськими монастирськими селянами і про їх відмову з’явитися на копу, яка збиралася на межі маєтків – її і монастирського, – для розслідування справи про це вбивство. Суд направив вижа, який склав звіт про огляд вбитого і про свою поїздку до Красносельського ігумена, на чиїх землях мешкали вказані селяни, з вимогою суду над винними: “… чинили купу на границы… з людми сел обаполных, яко ж дей по тыхъ людей Доросинских колкокрот посылали, абы на купу, водле стародавнего звычаю, шли, а они дей жадным обычаем не копу быти не хотели и небыли, на чом дей еси и паметное зложили; то ся дей явно оказало, иж они его забили… А потом пан Михайло Гулялницкий, врядник Любецкий, посылал за мною вижом врядовым … з листом своим до пана Богдана Шишка, игумена Спаского, жалуючи на подданых его Доросынских и просячи о справедливост; …самого … игумена … в монастыри не застал, одно тивона его знашодчи, дал ему лист от пана Михайла Гулялницкого, абы пан богдан Шашко на тых подданых своих Доросинъских рок правду зложил и справедливост слушную вчинил” [204, c. 99]. 4 січня 1562 р. Луцький гродський суд розглядав справу за скаргою зем’янина Томила Ворони на Новоставських селян пріора Луцького Северина про крадіжку худоби і про неодноразову відмову пріора вчинити суд над винними. Гродський суд виніс вирок, який зобов’язував пріора вчинити правосуддя [204, с. 34–35].
Якщо ж правосуддя не відбувалось за поважних причин, священик мав заявити про це в державний суд (земський або гродський). 9 червня 1566 р. владика Володимирський Феодосій заявив у замковий суд, що він не зміг вчинити в своєму маєтку Біскупичах суду над своїм підданим поповичем Денисом, якого звинувачувала княгиня Ганна Збаразька у пораненні її слуги: “… одно ж дей я на тот рок зложоный там [в маєтку] для того права быти немог, за пилными справами земскими того повету Володимерского, будучи соймиком поветовым з их милостю князи и паны шляхтою забавен, на который дей есми соймик за листом и розсказанем господарским и некоторых панов тут, до Володимера, приехал…” [204, с. 119].
За часів Київської Русі світській владі категорично заборонялося втручатись в церковні суди під загрозою смертної кари [151, с. 192]. У Великому князівстві Литовському протягом XIV – на початку XV ст. така заборона зберігалась. В уже згадуваній дарчій грамоті соборній церкві Івана Богослова в Луцьку від 8 грудня 1322 р. князь Любарт Гедимінович зазначив: “… мирским не просчено от закона Божыя доступоваться в тые [церковні] рады. Аще ли хто … сия предания отческая и повеления княжения нашего преступить дерзнет, десять тисячей рублей на нас и на епископа да казнится и от Бога проклят будет” [171, с. 22]. Отже, в XIV cт. світська влада ще не насмілювалась втручатись у духовні суди. Але вже у І пол. XV ст. бачимо численні випадки порушень Уставу. Одну з причин цього вбачаємо в тому, що в XV – на початку XVI ст. надання церкві права доменіального суду, як і для світських феодалів, означало її право стягувати судову платню із сторін, які змагаються. “Судить ему [архимандриту] и рядить тые люди самому, а … тые дани и дачи и пошлины имать на них…”, – читаємо в грамоті князя Юрія Мстиславського (онука Ольгерда) Онуфрієвському монастирю від 1443 р. [204, с. 13]. Право суду і відповідного стягування судової платні могло надаватись як разом із наданням землі, так і безпосередньо. Іншою причиною можливості втручання світської влади в церковні суди, на наш погляд, можна вважати певну демократизацію суспільства, зниження ролі й значення церкви в державі.
Отже, бачимо, що у Великому князівстві Литовському доменіальні суди церкви стали абсолютно подібними до світських. В Литовсько-Руській державі формується суспільство світського, громадянського типу. Церква не відіграє тут такої ролі, як, наприклад, у Московській державі. Тому еволюція духовних церковних судів також іде шляхом обмеження судових прав церкви. З-під церковної юрисдикції вилучується ряд справ і передається світським судам. Земський привілей великого князя Олександра від 1492 р. проголосив, що світський суд не змішується з духовним. Сейм 1565 р. вирішив світські справи передати в світські суди, а церкві залишити тільки суди із справ релігійних. Це правило було закріплене в Статуті 1566 року: “Теж уставуем, иж бискупове и вси прелаты стану духовного и их справцы княжат панов и всее шляхты рыцерства, мещан и всих подданных наших яко и шляхецких не мають никого ку собе до духовного права о свецкие речы вызывати; … нижли што духовному праву належить и прислухать будеть, то в духовном праве справовано и сужоно быти маеть” (розд. ІІІ, арт. 26). Спеціальні Правила 1511 р. і 1585 р. визначили взаємовідносини між церковними та світськими судами. Духовні суди мали розглядати справи про порушення догматів християнської віри, недотримання церковних обрядів, справи про розірвання шлюбу, перелюбство, майнові спори подружжя, справи про спадщину та деякі інші.
Судові функції в церковних духовних судах виконували протопопи, єпископи, владики монастирів.
Джерелами канонічного права для православної церкви у Великому князівстві Литовському, як і в Київській Русі, були запозичені візантійські кодекси – “Номоканони”, збірки рецепованих законів – “Кормчія Книги”, “Книги законныя”, “Мерила праведныя”, церковні Устави князів Володимира і Ярослава. Але все частіше духовні суди вирішують справи, керуючись джерелами світського права, особливо тими з них, які регулюють стосунки між церквою і державою.
Загальна постанова 1499 р. спеціально підкреслила, що влада митрополита та єпископа судити духовних осіб не повинна зустрічати протидії ні з боку великокнязівських чиновників, ні з боку католицького духовенства, світських панів і органів місцевого самоврядування. Але нерідко траплялись випадки суду панів над сільськими священиками, які мешкали на панських землях. В 1544 р. митрополит Макарій скаржився великому князеві, що княгиня Слуцька наказує своїм служебникам втручатись у духовні справи, судити священиків, ув’язнювати їх і навіть розлучати чоловіків із жінками. Митрополит повідомляв великому князю, що заборонив правити службу Божу слуцькому архимандриту Никандру за те, що той двічі не з’являвся до суду; але ж Никандр навіть не схотів читати грамоти митрополита, а служку, який приніс її, власноруч побив. Архимандрит насмілився вчинити таке, оскільки його покровителькою була пані княгиня Слуцька [157, с. 109]. Отже, в Литовсько-Руській державі судова влада церкви не розглядалась як непорушна і недоторканна.
Апеляційною інстанцією для духовних церковних судів був суд великого князя. В судових актах періоду, що розглядається, знаходимо вказівки на випадки доручення вирішення спору між духовними особами світським судом. В 1516 р. воєвода Київський Андрій Немирович розглядав спір між ігуменом і “старцями” Пустинського Нікольського монастиря й Софійським намісником митрополита. Розгляд справи відбувався у присутності світських осіб [118, с. 121]. Апеляційною інстанцією для доменіальних церковних судів були суди воєвод і старост, а пізніше – гродські суди. 12 квітня 1561 р. Хорлупський врядник Луцького владики Марка Жоравницького приніс скаргу до Луцького гродського суду з приводу побиття його слуг врядником Жидичинського архимандрита Іони. Причиною звернення до гродського суду стала відмова архимандрита Іони вчинити суд над винним [204, с. 27].
Таким чином, церковний суд на українських землях у складі Великого князівства Литовського зазнав певної еволюції порівняно з періодом Київської Русі. Було значно обмежене коло справ, підсудних духовному суду. Звузилось коло осіб, що визнавались “церковними людьми”. Духовні суди при розгляді справ все частіше звертаються до джерел світського права. Держава чітко визначає межі судової компетенції церкви. Доменіальний суд церкви зазнає значного впливу світського доменіального суду і стає цілком подібним до нього. Світська влада в державі вважається вищою за духовну.
Такий характер еволюції церковних судів у Литовсько-Руській державі свідчить про формування в князівстві громадянського суспільства європейського типу із яскраво вираженим пріоритетом світських цінностей.
3.4 Третейські і мирові (полюбовні) суди
Перші документи, які фіксують діяльність третейських судів на українських землях Великого князівства Литовського, відносяться до XV ст. [4, с. 32, 47; 39, с. 18] Але вважаємо слушною точку зору Ф. Леонтовича, який зазначив, що “в литовсько-руському праві ніколи не зникав один із докорінних поглядів давньоруського права про посередницький характер суду і наряду як князя, так і інших органів суспільної влади” [108, с. 190]. Ці погляди, на думку Ф. Леонтовича, виявились у широкому розвиткові, з одного боку, інституту полюбовних і приятельських судів, а з іншого – системи “приказань”, або доручень, які давались у кожному конкретному випадку великим князем як Пани-Раді, так і будь-кому зі своїх намісників, старост і воєвод здійснити третейський суд з різних питань і зі справ адміністративних і судових. Отже, інститут третейських судів не був привнесеним ззовні, а виник як результат органічного розвитку державного і правового життя князівства.