В цивільних справах пануючим доказом були письмові документи. В XV – XVI ст. майже кожна цивільна угода укладалася в письмовому вигляді й затверджувалася підписами і печатями сторін, свідків або підписами посадових осіб. Серед письмових документів доби, що розглядається, в судових актах згадуються заповіти (“духівниці”, “достаменти”, або “тестаменти”), листи купчі, роздільні, мирові, записні, заставні, визнані, доручні, боргові, вінові. Вони являють собою приклади тодішніх юридичних актів і в разі потреби мали пред’являтись у суді. Письмові документи як судові докази нерідко в актах називають істотами: “мел ли бы на тую сеножать которые истоты” [1, с. 45], “мы пытали Захарьяша: естлибы на что от того жида истоту мел” [31, с. 40].
Для представлення документів до суду призначався певний термін, “рок”. “Ино маютъ Острозкие тот запис дядка его Енков на имение и дядиное его запис положити перед государем, великим князем, на Матки Божее день последнее; а естли на тот рок они тых записов не положат, тогды тым права утратят,” – читаємо в судовому акті великокнязівського суду від 9 квітня 1494 р. [4, с. 41]. Згідно з рішенням великокнязівського суду від 15 липня 1494 р. позивач Михайло В’яжевич одержав маєток, оскільки відповідач не пред’явив документів, що вимагалися [4, с. 49]. 30 березня 1495 р. великокнязівський суд присудив маєток Галушичі позивачці, яка пред’явила на нього заповіт свого чоловіка. Відповідачка заявила, що має купчу на вказаний маєток, але не при собі. Великий князь Олександр призначив їй “рок” для пред’явлення купчої та представлення свідків купівлі. Оскільки відповідачка не з’явилася в призначений термін на суд, великий князь вирішив, “ижъ пани Мартиновая [відповідачка] на то листов и твердостей никоторыхъ не мает. И присудили есьмо тое имене истице” [4, с. 65].
Пред’явлені документи повинні були відповідати певним вимогам. Для визнання істинним документ мав бути укладеним у присутності свідків і підписаним ними, а також затвердженим їхніми печатками. Особи, які належали до магнатсько-шляхетського стану, а також заможна верхівка міщанства мали свої персональні печатки. Після смерті особи возний, звичайно під час оголошення заповіту (а саме тоді збиралися всі родичі померлого), у присутності родичів і свідків молотком сплющував печатку небіжчика так, щоб знищити зображення на ній. Метою було запобігти можливим підробкам, “фалшуванню” документів [101, с. 126].
Наявність печатки на документі була обов’язковою. “Тот Пашко ку тому листу своему печати не приложыл, только местце а воск на печать Пашкову есть згола оставлен”, – так обгрунтовує суддя недійсність документу. В таких випадках суддя міг вимагати представлення свідків, що були присутніми при складанні документу, і їх особистого свідчення: “Он того листу своего зъеднального кимъ подпирати хотел?.. Он того листу своего никим не подпер и доводу никоторого не чинил, для которых причин ся того Пашка печати в том листе не было” [31, с. 44].
Іноді виникали судові справи з приводу оспорювання істинності документів. Великий князь Олександр розглядав справу між маршалком Литавором і Войтехом Нарибутовичем щодо визнання істиності купчої на маєток, який Литавор придбав у боярина Талька. “И как п. Литавор положил лист Тальков записный на тое имене пан Войтех Нарибутович тому листу приганил и рек на п. Литавора: сам еси розсказывал тот лист писати, и печать тую рыл булатник твой, а ты ему розсказывал робити. И мы Талька о том упытали, о лист тот и о печать, а он мовил перед нами: не мел есмы в тот час печати, я розсказывал булатнику печать тую вырыти; и к листу знал ся, иж он розсказывал писати. И мы пана Литавора оставили при его чти” [4, с. 58].
В судових актах центрального державного суду зустрічаються вказівки на випадки доведення істиності пред’явлених документів присягою, якщо живих свідків не було.
Отже, вирішальним доказом для підтвердження істинності письмових документів були показання свідків, у чиїй присутності складався документ, або, у виняткових випадках, присяга.
До свідоцьких показань вдавались і тоді, коли не було письмових доказів.
Слід зазначити, що в судовому процесі XIV–XVI ст.ст. свідки виступали не тільки як судовий доказ. У ряді випадків вони брали участь у тих досудових процесуальних діях, які здійснював потерпілий без участі державних органів (“гоніння сліду”, обшук відбувались за участю “людей сторонніх”). Свідками могли бути лише християни, “люди добрі, віри гідні”, які користувались доброю славою у повіті. “Слуги невільні” не могли бути свідками ні за, ні проти своїх панів. Київський привілей визначає, що “холоп” або “раба”, які дали свідчення (“сочили”) проти свого пана, видаються останньому “головою” в його повне розпорядження, а їхнім свідченням “віри немає” [206, с. 190]. Також у свідки не допускали божевільних. Звинувачені по одній справі не могли бути свідками один за одного.
Сторони могли посилатись кожна на своїх свідків. Крім того, свідчити за чи проти могли всі присутні особи, яким випадково було відомо про обставини справи, навіть коли сторони не мали наміру “ставити” дану особу свідком у суд.. Кількість свідків не обмежувалась, але діяв принцип якості свідка. Суддя враховував, чи “гідні віри” представлені свідки. Перевага надавалася свідченням тих свідків, які були вищими за соціальним положенням. “И мы, тых судей речей выслухавши и тых списков, што з обу сторон светки светчили, … порозумели есмо, иж панов Юревичом светки суть лепшіи”, – читаємо у вироку великого князя від 13 червня 1499 р. [5, с. 29].
Цивільна справа могла вирішуватись і на підставі свідчень одного свідка, якщо він мав репутацію “віри гідного, статечного”. Але в кримінальних справах свідчення одного або двох свідків вважалося недостатнім доказом. В земельних справах свідків мало бути не менше 18. З них обирались 6 для приведення їх до присяги.
У судовому акті від 24 червня 1495 р. зазначено, що великий князь Олександр доручив наміснику Дорогицькому Якубу Довойновичу та судді Більському Рачку Пучицькому виїхати на місце земельного спору зем’ян Водинського та Погорільського для вирішення справи. Великий князь наказав позивачеві Погорільському представити 50 свідків, з яких відповідач Водинський мав обрати 18, “кого бы он меж ними хотелъ… А тыи мели светки присягнувши светчити.” Комісарам було наказано “слушати присяги тых светков и конец тому помежи них [сторін] вчинити и на чомъ бы тыи светки присягнули, то мели и завести и потоля им границы положити” [4, с. 74].
Отже, можна погодитись з В. Демченком, який вважав, що свідки були разом з тим і суддями, оскільки їхні свідчення відігравали вирішальну роль у процесі, роль власне судді зводилася виключно до винесення рішення згідно зі свідоцькими показаннями [48, с.1].
Якби хоча б один з визначеної кількості свідків відмовлявся присягати, сторона, яка представила вказаного свідка, тратила справу. “…иншіе светки чотыри присягнули, а пятый светок от них одступил и не хотел присягати…”, – читаємо в судовому акті від 20 травня 1498 р. Великий князь вирішив, що вказана сторона “право тратить” [4, с. 157].
З представлених стороною свідків інша сторона могла обрати (“злюбити”) одного або декількох, а інших мала право “отставити“. В справі про спадщину між удовою Сороки Гапидовича і його сином від першого шлюбу із трьох, поіменно вказаних, свідків позивачка обрала одного [32, с. 32]. Як правило, підставою для “отставлення” були споріднені відносини між свідком і стороною. В такому разі суддя визнавав таких свідків “неслушними” і погоджувався на їх усунення від процесу. Але показання “злюблених” свідків вже вважалися безсумнівними, і справа вирішувалась згідно з їхнім свідченням. За Статутом 1529 р., при невизнанні відповідачем свідків позивача, останній міг представляти інших, всього до 18 осіб. Якщо відповідач не визнавав жодного свідка з 18, представлених позивачем, відповідачу надавалося право відстоювати своїх свідків, а свідкам – доводити свою неупередженість. Якщо суд переконувався в тому, що відповідач, аби не програти справи, безпідставно звинуватив свідків, на нього покладався обов’язок сплатити кожному такому свідку компенсацію як за поранення згідно з соціальним становищем свідка (див.: Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 15).