3.6 Суди для інородців
У попередньому розділі ми вказували, що німецьке населення Литовсько-Руської держави користувалося магдебурзьким правом, яке передбачало й існування спеціальної підсудності. В регіонах, де превалювало німецьке і волоське населення, існували села на німецькому і волоському праві, мешканці яких, хоча і підлягали державній юрисдикції, але могли вимагати від суддів розгляду справ згідно зі своїм національним правом.
Щодо надання судових пільг представникам нехристиянської віри, зазначимо, що, очевидно, воно практикувалося у Великому князівстві Литовському з кінця XV – початку XVI ст. разом із поширенням в державі ідей Ренесансу та Реформації. Вказівок на надання цій категорії населення судових пільг в більш ранній період нами не виявлено.
Найчисленнішими етнічними групами, які мешкали в князівстві, окрім німців, були євреї, вірмени і татари.
Влада Великого князівства Литовського толерантно ставилася до євреїв, очевидно, усвідомлюючи їхню роль у розвиткові торгівлі в державі. Першим документом, який регулював юридичний статус євреїв у князівстві, був привілей великого князя Вітовта від 1388 р.
У деяких містах євреї створювали свої общини. Вже наприкінці XIV – на початку XV ст. в Литовсько-Руській державі існувало 5 єврейських общин: у Троках, Бересті, Гродно, Луцьку і Володимирі. В другій пол. XV ст. єврейська община виникла у Києві. Євреям було надане право створювати свої суди, які мали судити згідно з національним правом. За єврейським звичаєвим правом, ці суди були одноступеневими, виборними, діяли на засадах колегіальності. Суддями обиралися представники кагалу (звідси назва суддів – “кагальні судді”, або “старші судді єврейські”, “школьники”), на чолі колегії стояв рабин, затверджений місцевим гродським урядом або війтом. Суд відбувався за єврейським звичаєвим правом або за Талмудом [103, c. 39].
До компетенції колегії відносився розгляд судових справ між євреями по релігійних питаннях, а також по цивільних і дрібних кримінальних справах. По тяжких кримінальних справах (“старостинських артикулах”) євреї мали звертатися до державного суду – великокнязівського або суду місцевого старости або підстарости (“жидівського судді”) [242, с. 107].
По всіх справах, що не стосувались релігії, євреї могли звертатись до воєводи, старости або великокнязівського намісника (залежно від того, хто знаходився в місті), обминаючи свої суди; а в разі виникнення серйозних кримінальних справ вони мали право звертатись безпосередньо до суду великого князя. При виникненні справ, які стосувалися релігійних питань, апеляції подавали до “старших докторів королівських міст” [37, с. 312].
Аналіз судових актів XVI ст. дає змогу стверджувати, що національні меншини охоче звертались в українські суди при виникненні справ на ярмарках, під час подорожей тощо, тобто за таких обставин, коли не було змоги звернутися до свого національного суду. Так, 1 липня 1445 р. Львівський суд розглядав справу купців-євреїв Іллі з Грубешова і Сахна зі Львову про боргові конфлікти, які виникли під час торгової подорожі сторін до Києва і перебування і Луцьку [170, с. 26–28]. Важаємо, що такі випадки звернення до християнського суду в обмин національних свідчать, з одного боку, про довіру національних меншин до влади, з іншого – про досить високу толерантність уряду до “іновірців”.
Прикладом національної політики державного уряду щодо вказаних народів можуть служити справи володимирських євреїв, яких в 1564 і 1566 рр. звинувачували в ритуальних вбивствах християнських дітей. Оскільки звинувачення грунтувались на плітках та чутках, а свідків “віри гідних” не було, Сигізмунд ІІ Август проголосив звинувачених невинними і додав, що надалі справи з таких звинувачень мають бути порушені тільки за наявності трьох свідків-євреїв і чотирьох християн. Король заявив, що такі наклепи викликані прагненням “некоторых подданых его милости господарских, аби моглы жидов з мест выкоренити”, а справедливість потребує, щоб “им, яко иным народом и иноверцам, в панствах его милости господарских волно перемешкиваючим, поживення слушного вживати”. Тому Сигізмунд-Август проголосив, що такі справи “нигде инде не маем судити, одно на вальном сойме, где будем з зуполною радою нашою седети…” і нагадав про “тот артикул з статуту прав земских, абы таковые помовцы на бачности мели, иж кто на кого ведет, а не доведет, тым самым мает быти каран.” З прохання володимирських євреїв великий князь наказав “то на рынку у Володимери в торгу обволати” [38, с. 93–102].
Вище ми вказували, що відкупники великокняжих мит, корчом та інших статей господарського прибутку не підлягали юрисдикції місцевих державних судів, а могли звертатись безпосередньо до центрального державного суду. Щоправда, вказане вилучення відбувалося не за національною ознакою, але об’єктивно склалося так, що названі посади звичайно займали євреї. І хоча судові пільги для відкупників були значно вужчими, ніж для магнатів, сам факт наявності таких пільг свідчить про досить високу національну і релігійну толерантність уряду.
Крім єврейських, на українських землях в XIV – XVI ст. існували вірменські общини, найкрупнішими з яких були Львівська та Кам’янець-Подільська. Перші привілеї вірменським общинам Литовсько-Руської держави були надані ще подільськими князями Коріятовичами (між 1374 і 1393 рр. Поділля входило до складу Великого князівства Литовського на правах васального князівства [236, с. 147–148]). У 1434 р. Кам’янець-Подільський відійшов до Польщі, але привілей вірменам залишався діючим. Як повідомляє люстрація 1565 р., в Кам’янці вірмени мали не тільки свої національні суди, а й обирали власного війта [209, с. 28].
Вірмени мали свої одноступеневі суди, влаштовані за вірменським правом. Судова практика базувалася на вірменському Судебнику ХІІ ст., складеному Мхітаром Гошем, але норми Судебника зазнали певної правової аккультурації під впливом українського права.
Вірменські суди розглядали справи не тільки вірмен, до них звертались з позовами на останніх і представники інших національностей (поляки, німці, євреї, татари). Суд діяв, за вірменським звичаєвим правом, на основі колегіальності. Допускалося представництво сторін (для жінок воно було обов’язковим, оскільки за звичаєвим правом Вірменії, жінка мала обмежену дієздатність). Судові акти свідчать, що до вірменських судів населення зверталося як по цивільних, здебільшого торгових, справах, так і по дрібних кримінальних [58, с. 34, 87, 154].
Оскільки, як вже зазначалося, вірменські суди за звичаєвим правом були одноступеневими, то апеляція на їхні рішення була заборонена. Однак під впливом українського права формується інша практика і вірмени допускають апеляції у місцеві державні суди. Згодом, вже в Речі Посполитій, в 1574 р., офіційною апеляційною інстанцією для вірменських судів стає асесорський суд [210, с. 37].
Значною за кількістю етнічною групою, що мешкала на українських землях в XIV – XVI ст.ст., були татари. Зауважимо, що у стосовно них влада була значно більш упередженою, ніж до представників інших національностей, що цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги тодішні зовнішньополітичні обставини, коли з 80‑х рр. XV ст. регулярними стають навали Кримських татар на Велике князівство Литовське.
Однак, незважаючи на певні привілеї, загалом і євреї, і татари, як особи, що не сповідали християнську віру, були обмеженими у правоздатності. За Статутами 1529 і 1566 рр., вони не мали права виступати свідками в судах по справах християн (див.: Статут 1529 року, розд. VIII, арт. 5; Статут 1566 року, розд. ІХ, арт. 3). Вказане обмеження щодо татарської шляхти було скасовано привілеєм Сигізмунда ІІ Августа від 20 червня 1568 р.; Статут 1588 року закріпив право свідчити в суді для татар, які знаходилися на державній службі у Великому князівстві Литовському (див.: Статут 1588 року, розд. IV, арт. 76). Також Статут 1588 року надав право татарській шляхті доводити свою невинуватість присягою (Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 33). Свідки-татари, які належали до нижчих верств, вважалися менш надійними, ніж християни, особливо в тих випадках, коли останні звинувачували татар у розбійних нападах.
Отже, аналіз підсудності національних меншин на українських землях у XIV – XVI ст.ст. дає підстави стверджувати, що влада ставилася до некорінного населення порівняно толерантно. Звичайно, це було зумовлено перш за все економічними чинниками, а не демократичними переконаннями уряду, але на тлі розгулу інквізиції та переслідувань іновірців у Західній Європі такі тенденції вирішення міжетнічних відносин на українських землях можна розцінювати як найдемократичніші для свого часу.
Висновки до розділу
Таким чином, на українських землях Великого князівства Литовського поруч з державними судами діяли недержавні. Копні і церковні суди були спадщиною часів Київської Русі; державна влада Великого князівства Литовського не тільки залишає недержавні суди, а й розширює їхнє коло і санкціонує їхню діяльність: у Великому князівстві Литовському в XV ст. виникають суди третейські, доменіальні, вкорінюються суди в містах з магдебурзьким правом і суди для іновірців. Цей закономірний і об’єктивний процес набуває інтенсифікації в XV ст., в період трансформації в державі монархії ранньофеодальної у монархію станово-представницьку. Характерна для ранньофеодальної монархії невідділеність суду від адміністрації поступається місцем існуванню недержавних судів, у яких правосуддя здійснюється суддями, обраними або населенням, або навіть самими сторонами. Щоправда, влада залишає за собою право втручання в діяльність недержавних судів: певна категорія справ вилучена з-під їхньої юрисдикції, а також державні суди є апеляційною інстанцією для деяких недержавних судів.