З Конвенції також випливає, що виконання рішення може бути скасовано або призупинено виконанням компетентною владою країни, де воно було постановлене або країни, закон якої застосовується. Останнє положення потребує аналізу на предмет доцільності, оскільки застосування законодавства не можна вважати достатньою підставою для призупинення або скасування рішення, оскільки така країна не може вважатись зацікавленою у цих діях. Заінтересованими можна вважати такі країни, під юрисдикцією яких перебувають: позивач, стягувач, суд, що постановив рішення. Інтереси таких країн, на наш погляд , зумовлюються захистом прав та інтересів їх суб’єктів, у тому числі й „репутації” суду, що постановив рішення. Зокрема, на державних інтересах акцентує свою увагу й Траспов Р.А. Так, вирішуючи питання про застосування застереження про публічний порядок, суд неминуче зіштовхується з проблемою досягнення балансу між декількома конкуруючими інтересами: внутрішніми та міжнародними. З одного боку, державний суд не повинен дозволяти виконання арбітражного рішення, визнання або виконання якого суперечить принципам, що формують публічний порядок власної країни. З іншого боку, державний суд не повинен допускати такий стандарт застосування застереження про публічний порядок, який би порушував принцип остаточності іноземного арбітражного рішення[66].
Таким чином, автор вважає необхідним розглядати більш широко питання відносно взаємодії судів різних держав, а саме: від виконання окремого доручення до наступного визнання та приведення до виконання рішення. Такий підхід має дозволити вирішувати міжнародні питання комплексно, виробити загальні і конкретні умови міжнародної співпраці, а також нормативно їх закріпити. Це положення зумовлено тим, що будь-яке доручення, звернене до суду іноземної країни – це рішення (хоча воно й визначається як ухвала) про надання правової допомоги, без якої неможливе вирішення спірної ситуації у суді.
Зокрема, відповідно до міжнародних угод про правову допомогу, учасницею яких є Україна, і у яких передбачено компетенцію державних судів давати згоду на виконання іноземних судових рішень, підставою для відмови у виконанні рішення можуть бути наступні умови:
- порушення права сторони на захист у ході судового процесу;
- винесення рішення некомпетентним судом;
- сплив трирічного строку позовної давності для пред'явлення рішення до примусового виконання;
- рішення за законодавством держави, на території якого воно винесено, не набуло законної сили;
- наявність рішення суду, що вступило в законну силу, винесеного по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, чи наявність у провадженні суду справи між тими ж сторонами, з тих же підстав до порушення справи в іноземному суді.
Заслуговує на окрему увагу й Луганська конвенція 1988 року, яка спрямована на створення умов для вільного руху судових рішень по цивільних і торгових справах у Європі. Хоча багатьма вченими говориться про те, що на її підставі рішення підлягають автоматичному визнанню та приведенню до виконання, але в цій Конвенції встановлені також умови й для визнання рішень. Зокрема, автоматичне визнання рішень - це основний принцип, який полягає в тому, що судове рішення, винесене в одній з Договірних Держав визнається в другій Договірній Державі без проходження особливої процедури. У визнанні може бути відмовлено на підставах, спеціально обумовлених у Конвенції.
У визнанні рішення може бути відмовлене на підставах, передбачених у статтях 27 і 28. Ці підстави рівною мірою застосовні до приведення рішення до виконання (ст. 34.2.). Суд, в який подане клопотання про визнання, не вправі переглядати справу по суті (ст. ст. 29 і 34.3.). Також, не може ставитися під сумнів юрисдикція рішення суду за винятком випадків, коли застосовна ст. 28. У відповідності зі ст. 28 у визнанні може бути відмовлено, якщо рішення суперечить положенням Конвенції про юрисдикцію по справах, що відноситься до страхування, по договорах зі споживачами чи положенням про виняткову юрисдикцію.
У статті 27 Конвенції приведені наступні причини для відмови у визнанні судового рішення:
1) якщо таке визнання суперечить основним принципам правопорядку у державі, в якій заявлене клопотання про визнання (ця підстава може використовуватися тільки у виняткових випадках);
2) коли воно винесено під час відсутності відповідача, якому не був належним чином вручений документ про призначення судового розгляду чи рівноцінний йому документ, що надає відповідачу достатньо часу, щоб підготуватися до захисту;
3) якщо воно несумісне з рішенням, винесеним по спору між тими ж сторонами у державі, в якій заявлене клопотання про визнання;
4) якщо суд держави, що запитує, перед прийняттям свого рішення розв'язав попереднє питання, що стосується цивільного стану чи право- і дієздатності фізичних осіб, майнових прав, що виникають зі шлюбних відносин, заповітів чи спадкування, у протиріччі з нормою міжнародного приватного права держави, в якій заявлене клопотання про визнання, якщо тільки застосування норм міжнародного приватного права цієї держави не дало б той же результат;
5) якщо рішення несумісне з рішенням, винесеним раніше в іншій державі, що не є учасником Конвенції, у справі з тієї ж підстави і між тими ж сторонами, за умови, що це рішення відповідає вимогам, необхідним для його визнання в запитуваній державі.
На національному рівні підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного судового рішення регламентуються ст.396 ЦПК України, де мова йде про те, що у задоволенні клопотання може бути відмовлено:
1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;
2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;
3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;
4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;
5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;
6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;
7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;
8) в інших випадках, встановлених законами України.
Отже, умови визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів за законодавством України регламентовані в основному у відповідності до Нью-Йоркської Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.). З аналізу законодавства України можна встановити, що це питання регламентоване виходячи з двох аспектів:
1. Зі ст. 3 Конвенції випливає, до визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, до яких застосовується дійсна Конвенція, не повинні застосовуватися істотно більш обтяжливі чи умови більш високі мита чи збори, чим ті, котрі існують для визнання і приведення до виконання внутрішніх арбітражних рішень. Таким чином, це положення зумовлює необхідність приведення до рівня міжнародної юридичної практики вимоги до визнання та приведення до виконання рішень „внутрішніх арбітражів”, що відтворено в Законі „Про міжнародний комерційний арбітраж”.
2. Оскільки в Конвенції визначені загальні і конкретні умови визнання та приведення до виконання рішень іноземних арбітражів, то потребують чіткого формулювання й загальні умови, які є необхідними для визнання та приведення до виконання таких рішень.
Виходячи ж з того, що визнання та виконання рішень іноземних судів, здійснюється судами України, які є самостійною гілкою державної влади, то вплив на діяльність суду інших гілок державної влади унеможливлюється. Тому має існувати офіційний перелік тих країн, в яких права суб’єктів України були порушені і не знайшли свого захисту в таких країнах. Оскільки суди України підпорядковують свою діяльність законодавству, то такий перелік має існувати на рівні законодавчих норм. В той же час неможливо вважати, що погіршення взаємовідносин з окремими країнами буде мати тривалий характер, то закріплення такого переліку в законодавстві недоцільне. В той же час передача доручень та рішень для наступного визнання та виконання здійснюється через Міністерство юстиції, діяльність якого підпорядкована не тільки законодавчим актам, а й іншим нормативним актам. Останнє положення дозволяє врегульовувати питання відмови у визнанні та приведенні до виконання рішення не передаючи рішення або доручення до суду за принципом взаємності. Така пропозиція дозволить адекватно реагувати на „негативні” рішення іноземних судів по відношенню до рішень, постановлених в інтересах суб’єктів України.