Стосовно дієздатності іноземних громадян, то за ст. 566-1 ЦК цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Тому для встановлення дієздатності іноземного громадянина у виконавчому провадженні, (тобто для встановлення можливості особи брати безпосередню участь у виконавчому провадженні, а не через представника) державний виконавець має з΄ясувати це питання у тих органів, які прийняли рішення, що підлягає виконанню, або через керівництво відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласне, Київське та Севастопольське міське управління юстиції до консульського відділу Міністерства закордонних справ України. Особливо це є доцільним, коли вік іноземного громадянина до 21 року. Якщо ж цю обставину не встановлювати, то вчинені державним виконавцем дії будуть неправомірними, якщо іноземний громадянин не володіє повною дієздатністю і не зможе користуватись наданими йому законодавством правами.
Це положення також стосується й осіб без громадянства, правовий статус яких регламентований Законами України «Про громадянство України» від 08.10.1991 р. і «Про правовий статус іноземців» від 04.02.1994 р. та біженців. Хоча у ст. 83 Закону „Про виконавче провадження” не встановлено такий статус як біженець, але на таку категорію осіб можуть поширюватись загальні правила виконавчого провадження, а тому в цій ситуації необхідно керуватись законами України „Про біженців” та „Про виконавче провадження”.
Крім того, Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, учасницею якої є Україна, у статті 5 однією із основних консульських функцій, поряд із захистом фізичних та юридичних осіб, визначає представництво або забезпечення належного представництва громадян (фізичних та юридичних осіб) акредитованої держави в судових органах країни перебування. Тому при розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, уповноважений суд має повідомляти консульство держави, про розгляд справи відносно прав та обов’язків громадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієї держави.
Крім того, відносно участі консулів спочатку у розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, та у виконавчому провадженні слід розрізняти такі випадки:
1. коли іноземний громадянин бере участь як стягувач, а боржником виступає громадянин України, то ніяких особливостей, крім зазначених раніше не буде;
2. коли ж іноземний громадянин виступатиме у виконавчому провадженні як боржник, то необхідно враховувати такі особливості:
· у відповідності до Віденської конвенції та інших міжнародних договорів встановлюються різні імунітети відносно майна, що знаходиться на території консульського або дипломатичного представництва. Зокрема, ст. 43 Віденської конвенції встановлено, що консульські посадові особи і консульські службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебування у відношенні дій, здійснених ними при виконанні консульських функцій. Однак, положення цієї статті не застосовуються у відношенні цивільного позову: а) що випливає з договору, укладеного консульською посадовою особою або консульським службовцем, за яким вони прямо чи побічно не прийняли на себе обов’язків в якості агента держави, що представляє або b) третьої сторони за шкоду, спричинену нещасним випадком в державі перебування, що викликано дорожньо транспортним засобом, судном або літаком;
· майно іноземця може знаходитись як на території України, так і за її межами, а тому в першу чергу звертатиметься стягнення на майно, що знаходиться на території України, а у разі його недостатності державний виконавець має ініціювати виконання рішення на території країни, громадянином якої є іноземний громадянин. Стосовно можливості ініціювати розшук майна в третіх країнах, що є доцільним в сучасних умовах широкої міграції не тільки громадян, а й капіталів, то це питання ускладнено банківською таємницею. В міжнародній практиці поширені й випадки подвійного громадянства, а тому процес виконання рішення може стосуватись двох країн, громадянином яких є боржник. Але виконання рішення на територіях інших країн є можливим лише в тих випадках, коли вони є учасниками ратифікованих дво- або багатосторонніх угод, учасницею яких є й Україна.
Значний вплив на правильне сприйняття виконання рішень іноземних судів і арбітражів має Постанова Пленуму Верховного Суду України N 12 від 24.12.1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України». Деякі положення цієї постанови стосуються діяльності як Державної виконавчої служби, так й повноважень судів, які приводять рішення до виконання. Так, якщо рішення іноземного суду (арбітражу), на виконання якого в Україні було дано дозвіл компетентним судом, не повністю виконано і повернено стягувачу (через вибуття боржника за межі України тощо), у разі звернення стягувача за продовженням його виконання останнє провадиться згідно з раніше даним дозволом. У тому ж разі, коли рішення іноземного суду (арбітражу) постановлено щодо кількох боржників, частина яких не проживає (не перебуває) в Україні і не має на її території майна, суд розглядає питання про визнання й виконання цього рішення лише щодо боржників, які проживають (перебувають) на території України або мають там майно.
Безоплатно для заявника і боржника провадиться лише розгляд компетентним судом України клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду та арбітражу. При наданні таким судом дозволу на примусове виконання рішення на території України воно здійснюється за відповідними правилами Закону "Про виконавче провадження", у тому числі щодо відшкодування судових витрат на проведення виконавчих дій.
Але деякі положення Закону України „Про виконавче провадження” потребують тлумачення не тільки науковців, а й конкретизації в законодавстві. Так, буквальний аналіз ст. 84 Закону свідчить про набрання «відповідним рішенням законної сили», але відповідне рішення може надсилатись до виконання на території України лише після набрання ним законної сили. Аналогічним є й положення ст. 391 нового ЦПК за якою рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, що перевищує три роки, яке може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Але ці нормативні акти встановлюють різні стадії виконання рішень, а саме: суди України розглядають питання стосовно визнання таких рішень, а тому вони й надають цим рішенням законної сили на території України; Державна виконавча служба займається виконанням рішення, але лише після його визнання. При цьому строк розгляду питання про визнання рішення може бути тривалим, але він має вважатись об΄єктивною підставою для поновлення строку виконання рішення, якщо він буде пропущений.
Тому в цій ситуації має окремо регламентуватись строк звернення до суду за визнанням рішення, а також має конкретизуватись поняття „законна сила рішення”, оскільки державний виконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з того моменту, коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не буде оскарженим. Про те, що процедура визнання рішення іноземного суду не формальність свідчать ті рішення і ухвали судів України, якими відмовлено у визнанні рішень іноземних судів[70].
Оскільки поняття „законна сила рішення” не конкретизована в Законі державний виконавець може рахувати строк таким чином, щоб не зменшувати строк дії рішення і не порушувати прав стягувача. При цьому, питання підвідомчості рішень судам України не перевіряється державним виконавцем, оскільки для нього кожне судове рішення, що набрало законної сили, володіє загальнообов΄язковістю[71].
3.3 Проблеми, що виникають під час розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів
Проблема визнання і виконання рішень іноземних судів, зокрема, й іноземних недержавних установ, до яких відносяться арбітражні та третейські суди, існує давно, але вона розглядалась в основному науковцями лише крізь призму виконання міжнародних угод. Автор не заперечує належність цього питання до міжнародного права, зокрема, до міжнародного цивільного процесу, але пропонує розглядати й новий підхід до вирішення цієї проблеми, а саме з урахуванням функції судової влади в державі, структури судових органів та аналізу юридичної практики.