Зрозуміло, що кожна незалежна держава вправі створювати різні за правовим статусом суди, але питання про правовий статус їх рішень може стосуватись прав громадян іншої договірної сторони, а тому третій варіант вирішення цієї ситуації – це додаткова угода або повідомлення повноважних органів держави, в якому має кваліфікуватись статус рішення такого органу.
Отже, на нашу думку , питання визнання і виконання рішень іноземних судів на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин аналізуються лише на предмет загального визнання або виконання рішень, без врахування статусу органу, що його постановив. Якщо ж прийняти запропоновану автором концепцію, то доцільно також відрізняти ті органи, які вправі вирішувати питання про визнання та виконання рішення на території України залежно від статусу органу, що постановив рішення та враховувати, ті правові аспекти, яких стосується рішення. Наприклад, рішення суду переглядалось касаційною інстанцією в тій країні, де воно постановлене і залишено в силі, тобто була здійснена його перевірка на відповідність закону вищою судовою інстанцією країни, тому виходить, що таке рішення має наділятись особливим статусом, а не вважатись таким, що прийняте судом першої інстанції.
Повертаючись до міжнародних аспектів, в даному випадку можна стверджувати, що таке рішення вправі перевіряти на відповідність нормам міжнародного права Європейський Суд з прав людини, а в наступному Конституційний Суд України, тобто необхідно брати до уваги відповідну ієрархію судів як у самій країні, так і за її межами, але ми таким чином не беремо до уваги, що в Україні існує Верховний Суд, який може вважатись «рівним» лише вищому суду іншої держави. Тому автор вважає, що Верховний Суд України вправі здійснювати перегляд рішень вищого суду іноземної держави на предмет відповідності його рішення законодавству України, але лише у тому випадку, коли справа стосується прав та інтересів громадянина України, а не іноземної особи, яка знаходиться під юрисдикцією країни, суд якої постановив рішення.
При цьому, вважаємо, що питання стабільності рішень іноземних судів та міжнародний характер розглядуваного питання зумовлює необхідність з певною повагою відноситись до рішень іноземних судів, особливо прийнятих вищими судами іноземних держав. Однак, необхідно брати також до уваги, що Україна як правова держава має дбати, в першу чергу, про права власних громадян (ст. 3 Конституції), тому вважається, що можливим і доцільним є запровадити особливу процедуру перевірки таких рішень на відповідність їх Конституції України, тобто їх визнання Україною та можливість їх виконання на її території. Автор вважає, що у разі порушення прав громадян України рішенням іноземного суду перегляд такого рішення перед примусовим виконанням можливий лише у тому випадку, коли при прийнятті рішення були застосовані закони або процедури не сумісні з Конституцією України або міжнародними договорами.
При цьому, громадяни України не повинні володіти будь-якими перевагами по відношенню до іноземних громадян, але для держави й права громадян України не повинні бути другорядними по відношенню до міжнародних зобов’язань.
Рішення ж іноземних конституційних судів не можуть виконуватись на території України і аналогічне положення стосується Конституційного Суду України, оскільки виконувані ними функції не поширюються на міжнародні відносини.
Таким чином, автором пропонується така класифікація рішень в залежності від статусу органу, що його постановив, і які надаватимуться з урахуванням юридичної сили таких рішень:
1.Рішення, постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніх договорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини;
2. Рішення, постановлені державними судами, з урахуванням їх «ієрархічної» структури судової влади:
- вищих судових органів держави;
- апеляційних інстанцій;
- районних судів;
- мирових суддів;
3. Рішення арбітражних (третейських) судів іноземних країн.
При застосуванні наведеної класифікації на практиці пропонується керуватись такими критеріями і визначати відповіді на такі питання: чи належить рішення до компетенції міжнародної організації, чи рішення постановлене судом, який відноситься до недержавних форм врегулювання спорів при цьому керуватись слід не назвою, а правовими основами діяльності суду – міждержавна угода, визнанням його рішень окремими країнами тощо, а також за складом суддів, наприклад, для вирішення спору між юридичною особою України та іноземною юридичною особою мають запрошуватись судді із третіх країн, про що мають існувати певні домовленості, та за іншими критеріями у тому числі за законодавством, яке застосовується при врегулюванні спорів тощо. Зокрема, Закон України „Про міжнародний комерційний арбітраж” не може вважатись коректним, оскільки Україною не може поширюватись юрисдикція створеного нею суду на міжнародні питання, якщо інші країни його офіційно не визнають. А тому необхідно на рівні міждержавних угод ставити питання про взаємне визнання і виконання рішень недержавних органів. Це зумовлено тим, що рішення можуть стосуватись не тільки суб’єктів, які знаходяться під юрисдикцією України, а вони можуть виконуватись поза межами України. Тому необхідно визначити що існують: міжнародні арбітражні суди, які засновуються на міждержавному рівні і які не знаходяться під юрисдикцією окремої країни (наприклад, Міжнародний третейський суд, Економічний суд СНД та ін.) та ті, які створюються в певній країні і не можуть за належністю вважатись міжнародними, оскільки вони створені і знаходяться під юрисдикцією певної країни (МКАС при ТПП України). Для того, щоб такі суди за статусом можна було вважати міжнародними, юрисдикцію таких судів мають офіційно визнавати інші держави.
В ідеалі сторони, добровільно прийнявши на себе зобов'язання вирішувати свої спори в недержавному арбітражному порядку, також погоджуються добровільно підкоритися арбітражному рішенню. Така традиція, помітимо - цілком правильна, відбиває суть і принципи арбітражу. Однак реалії (особливо в Росії, як це не сумно) такі, що головною задачею сторони, якій відмовлено у задоволені позову, бачиться дотримання своїх майнових інтересів, відхід від стягнення (наприклад, затягування процесу, відмова від добровільного виконання арбітражного рішення, ін.), а не збереження свого обличчя перед партнером. Спеціально для таких випадків держава надає іноземним арбітражним рішенням примусової сили, для чого існує процедура їхнього визнання і приведення до виконання.
Таким чином, виходячи з того, що здійснення правосуддя є актом державного суверенітету, національний суд позбавляється юрисдикційних повноважень за межами своєї країни і не може здійснювати які б то не було судові процедури за кордоном[7].
1.2 Міжнародно-правове регулювання інституту визнання та виконання іноземних судових рішень
Як вважає Х. Шак, у середньовіччя іноземні судові рішення визнавались само собою, якщо тільки вони могли бути доведеними. І лише з утворенням територіальних держав уявлення про суверенітет опинилося на висоті. Ніхто більше не хотів визнавати акти чужого верховенства – іноземні судові рішення. І тільки починаючи з 19-го ст. визнання судових рішень стало предметом переговорів при укладенні міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав не бажають випускати з рук.
З точки зору регулювання інститу визнання та виконання іноземного судового рішення цікавими є:
1. Брюсельська конвенція крїн-членів ЄС про підсудність, визнання та виконання судових рішень у цивільних та торгових справах від 27.09.1968 року[8].
2. Конвенція про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних та торгових справах від 16.09.1988 року[9], яка була підписана в Лугано і повторює положення Брюсельської конвенції в цілях регулювання відповідних відносин країн-учасниць Європейської асоціаціїї вільної торгівлі (ЄАВТ). Обидва документа характеризуються не тільки аналогічним духом і однаковими принципами, але й практично ідентичним текстом, що дозволило спеціалістам говорити про паралельність конвенцій, підписаних в Брюселі та Лугано. Основна відмінність останньої від Брюсельської конвенції є положення, відповідно до якого вона відкрита до приєднання будь-якій державі, що не є учасницею ЄАВТ. За ними визнання рішень, що винесені в іншій державі-учасниці, здійснюється автоматично, навіть без перевірки наявності міжнародгої підсудності.
Оскільки Україна не є учасницею цих конвенцій, для неї найбільш важливими у цьому питанні залишаються міжнародні угоди, укладені в рамках СНД, а саме:
3. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року ( далі – Мінська Конвенція)[10].
Згідно зі ст. 51 Конвенції кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує рішення, винесені на території інших договірних Сторін:
а) рішення установ юстиції у цивільних і сімейних справах, включаючи затверджені судом мирові угоди по таких справах і нотаріальні акти стосовно грошових зобов’язань;