У Східній Галичині ця проблема особливо загострилася. Тут малоземелля було ще масовішим, поміщики так само володіли великими земельними угіддями [14].
У селянському землекористуванні були й інші залишки феодалізму: черезсмужжя і вузькосмужжя, сервітути, поширеним видом яких було право селян за певну повинність випасати худобу й заготовляти для себе паливо в лісах поміщика. Практикували різні форми експлуатації, що базувалися на відробітках і кабалі. Все це служило наглядною ілюстрацією недосконалої аграрної структури.
Шляхи розв’язання наболілих аграрних проблем знайшли відображення в програмах політичних партій різних ідеологічних орієнтацій. Зокрема, у програмі партії націонал-демократів було передбачено: парцеляцію (поділ на дрібні ділянки – парцели), насамперед земель, що перейшли у власність держави, нерентабельних маєтків; спрямування реформи на заохочування продажу земель на парцеляцію і колонізацію; ліквідацію малоземелля та малоземелля польського селянства шляхом колонізації східногалицьких і західноволинських земель та збільшення тут польського населення – «польського стану посідання» [15].
У програмі ППС, ухваленій в травні 1920 р. на XVII конгресі, були виписані положення щодо земельної реформи. Йшлося про відчужування великої земельної власності з наступним забезпеченням нею малоземельного селянства.
Селянська партія «П’яст» на чолі з В. Вітосом домагалася проведення реформи з відчуженням поміщицької землі шляхом викупу за ціною, яку повинен був встановити сенат [16].
Інша селянська партія – «Визволєнє» висунула вимогу примусової парцеляції поміщицьких маєтків без відшкодування, сподіваючись цим шляхом ліквідувати земельний голод польського селянства [16].
У червні 1919 р. уряд І. Падеревського вніс на розгляд сейму проект земельної реформи. Цей правовий акт передбачав створення такого аграрного устрою, який повинен опиратися передовсім на сильні, здорові й здатні до інтенсивного ведення господарства і базуватися на приватній власності різного типу і величини [17].
Сеймова ухвала передбачала створення нових господарств шляхом колонізації, збільшення карликових господарств до нормальних.
Постанова сейму від 10 липня 1919 р. не мала сили закону і навіть не була опублікована у «Щоденнику законів», що, зрозуміло, нікого не зобов’язувало до виконання.
І тільки 15 липня 1920 р. польський сейм ухвалив новий аграрний закон – виконавчі правила до «Основ земельної реформи 10 липня 1919 р.»
Цим актом було передбачено щорічне парцелювання урядом 200 тис. га державних земель, занедбаних маєтків, земель військових спекулянтів і лише в останню чергу поміщицьких господарств, для яких визначено вищу норму землекористування до 60 га в промислових та приміських зонах, 180 га в сільськогосподарських; для західних і східних воєводств – українських і білоруських – до 400 га [18]. Земля понад норму підлягала викупу і була призначена на парцеляцію та осадництво.
17 грудня 1920 року, польський сейм прийняв закон про забезпечення землею солдатів польського війська і поселення військових колоністів у деяких повітах на території Віленського, Білостоцького, Новогрудського, Поліського і Волинського воєводств.
Земельна реформа, яку здійснював польський уряд, принесла мало користі українському селянству, позаяк більшість парцельованих земель відходила до польських селян та до новоприбулих цивільних і військових колоністів. Особливість проведення земельної реформи у Східній Галичині й Західній Волині полягала в тому, що польські політичні кола розглядали її як національно-політичну проблему, в процесі розв’язання якої розраховували перетворити польську національну меншість на переважну більшість і підготувати сприятливий ґрунт для досягнення своїх політичних цілей – асиміляції та полонізації українського населення.
Враховуючи те, що велика земельна власність у Західній Україні належала головним чином польським землевласникам, польський уряд намагався зробити все для того, щоб ця земля потрапила в польські ж руки. Відразу ж після закінчення польсько-радянської війни газета «Monitor Polski» опублікувала статтю Ю. Пілсудського, в якій він звернувся до уряду з вимогою, щоб частина здобутої землі перейшла в руки тих, хто зробив її польською [19].
Лідер селянської партії «П’яст» В. Вітос вважав, що уряд повинен проводити земельну реформу насамперед в інтересах держави, пропонуючи, щоб уся земля, яка підлягає відчуженню у Східній Галичині та Західній Волині понад встановлену норму згідно із законом, відійшла до рук цивільних та військових польських поселенців – завойовників і захисників цієї території.
Східна Малопольща, – говорив В. Вітос, – одна з основ нашої держави, тому вона повинна належати тим, хто її для Польщі здобув, і «чинимо ми так, бо віримо – скільки землі, стільки і вітчизни» [20]. Іншими словами, В. Вітос був на боці тих, хто пропагував і прагнув створити у Західній Україні як цивільні осадництва, так і військові поселення колоністів для «зміцнення національного елементу, оскільки це відповідає життєвим інтересам теперішніх і прийдешніх поколінь» [21].
Програма колонізації українських земель серед перших політичних заходів викликала особливе невдоволення українського населення. Вона ще більше загострила соціальні й національні відносини в Східній Галичині і була однією з головних причин наростання національно-визвольної боротьби українського народу проти польського окупаційного режиму. «Невідповідальна земельна політика супроти українського селянства», – писав «Громадський голос» – причиняється до поглиблення національної ненависті. Український селянин бачить, що польський колоніст стає одразу ж незалежним господарем. Він дістає не менше 15 моргів доброї двірської землі, він забезпечений у кредиті на закупку сільськогосподарських машин і приладів, одержує готовий будівельний матеріял на постановку хати і господарських забудовань».
Велику надію покладали на колонізацію ідеологи націонал-демократів. У 1922 році С. Грабський пропонував шляхом створення осадницьких господарств змінити етнодемографічну ситуацію у Східній Галичині й Західній Волині на користь польської меншості. Був переконаний, що наплив сюди польських емігрантів служитиме асиміляційним чинником і в перспективі знівелює різницю між українським краєм і національною польською територією; рекомендував направити на схід заможних селян, умілих господарів, які «хочуть добитися великого маєтку» [22].
Однак, зважаючи на світову громадську думку, Польща неодноразово оголошувала про готовність поважати права національних меншин у своїй державі. Фактично це було задекларовано в польській Конституції від 17 грудня 1921 р., де Друга Річ Посполита гарантувала всім, незалежно від походження, національності, мови чи віросповідання, захист їхнього майна, прав і свобод [23]. Втім, практичні кроки були діаметрально протилежними.
Весна 1923 року, стала знаковим етапом в історії Польщі. Березнева ухвала Ради Амбасадорів про передачу Східної Галичини до складу останньої остаточно перетворила українське питання на внутрішню проблему Другої Речі Посполитої. Першу, хоч і не зовсім чітко окреслену, програму політики щодо українства в історії відродженої Польщі висунув прем’єр-міністр польського уряду В. Сікорський. Зокрема, прагнучи залучити на свій бік українських послів під час голосування в сеймі щодо бюджету, обіцяв їм, що при виконанні закону про земельну реформу інтереси українського селянства не будуть ущемлені, якщо посли підтримають бюджет [24]. Однак прем’єр не дотримав слова. Це призвело до відставки голови української парламентської репрезентації А. Васильчука. УПР остаточно перейшла в опозицію. В. Сікорський вважав українську громадськість Волині національно і політично незрілою, заанґажованою головним чином соціально-економічними проблемами і пропонував обпертися в реалізації політичних заходів на угодовські елементи з числа титульної нації [25].
Державна політика в українському питанні Польської держави отримала подальший розвиток у так званому «пакті Лянцкоронського», укладеному в травні 1623 р. між правими партіями, які утворили блок під назваю Християнська спілка Національної єдності, з одного боку, і партією «П’яст» (згодом іронічно прозваною Хієною) – з іншого [26].
Стосовно західноукраїнських земель засади співпраці польських політичних партій, які підписали цей пакт, передбачали зміцнення тут позицій поляків, зокрема підтримку осадництва (при колонізації особливу увагу рекомендували звертати на регіони, важливі з точки зору воєнної стратегії), польської промисловості, торгівлі, костьолів, польських шкіл тощо. Із 1923 р. щорічний парцеляційний контингент повинен був становити 400 моргів[*] на потреби цивільної та військової колонізації, забезпечення малоземельного і безземельного селянства. Блок орієнтувався на обмеження місцевого самоврядування і зміцнення державної адміністрації, побудованої на принципах польської державності й національності [27].
Після підписання пакту В. Вітос, який став прем’єр-міністром, визнавав, що умови цієї угоди передбачають утримання згаданих земель у польських руках і заселення цих земель польським елементом [28].
Уряд В. Вітоса, як, зрештою, і наступні, – В. Грабського, О. Скжинського, доклав чимало зусиль для перетворення осадницьких поселень на важливі асиміляційні чинники. Націонал-демократи звинувачували Ю. Пілсудського та його соратників у недостатній економічній підтримці осадництва і передачі новостворених польських поселень до існуючих ґмін, оскільки осадники в такому випадку розчинялися серед українського населення, у зв’язку з чим виникало побоювання, що вони не зможуть виконувати асиміляційну роль. Зокрема, в посланні до уряду від 19 квітня 1923 р. Станіславівський воєвода пропонував створити на основі осадницьких поселень самостійні адміністративні ґміни і так зміцнити польський елемент на східних кресах. Рекомендації Станіславівського воєводи передбачали посилення економічної допомоги польським осадникам, будівництво культурно-освітніх закладів, костьолів [29].