Земельна реформа, основи якої затвердив сейм, передбачала створення такого аграрного устрою, який би спирався «в першу чергу на сильні, здорові й здатні до інтенсивного виробництва селянські господарства, що ґрунтуються на приватній власності різного типу і величини» [4]. Згідно з «Основами земельної реформи» правом придбати землю могла скористатись особа, яка була спроможна організувати самостійне господарство, тобто мала засоби для його створення. Таким чином, земельна реформа відкривала можливість насамперед заможним господарям або тим, хто мав кошти на заведення господарства.
Проведення земельної реформи і перебудова селянського землекористування в Західній Україні були тісно пов’язані з польською осадницькою колонізацією.
Земельними наділами цивільних і військових колоністів під час парцеляції (поділ відчуженої землі на дрібні ділянки-парцели) забезпечували на підставі закону про земельну реформу й закону про безплатне наділення землею офіцерів та жовнірів польського війська, які звільнялися зі служби. Польський уряд не зважав на проблеми українського села і практично спрямував парцеляційний процес у русло колонізації українських земель – забезпечував землею насамперед прибуваючий елемент та місцевих польських селян. І хоча тоді Польща вважалася тимчасовим окупантом українських земель, проте закон про земельну реформу був ухвалений з виразною тенденцією колонізації. Нехтуючи правами і потребами місцевого населення, «варшавська влада розпочала в ім’я девізи Вінцентого Вітоса, який бажав плугом польського хлопа означити східні межі Польщі, колонізацію Східної Польщі» [5].
Українські політичні кола засуджували такий характер парцеляції та земельної реформи взагалі, вважаючи, що Галичина «є тільки під тимчасовою окупацією Польщі, й галицькі українці мають право на самовизначення» і «тому Польща не має права переводити в Галичині ні бранки, ні виборів, ні ніяких інших більшої ваги справ…» [6]. Очевидно, що від самого початку польська колонізація посилювала «конфлікт між інтересами місцевого населення і інтересами польського панування» [7].
До прийняття у 1920 р. нового аграрного закону – виконавчих правил до «Основ земельної реформи» державну парцеляцію проводили у незначних розмірах. У фонд держави протягом 1919 – 1920 рр. було передано 576,5 тис. га безгосподарних та інших земель, а розпарцельовано і продано селянам Польщі лише 50 тис. га [8].
З остаточним прийняттям закону про земельну реформу вся державна машина від сейму й уряду до повітових властей із повною силою запрацювали на здійснення сільськогосподарської колонізації Східної Галичини і Західної Волині. Сеймова ухвала передбачала створення Державного парцеляційного фонду, що перебував у розпорядженні Головного земельного управління. Справами колонізації займався відділ, створений при Міністерстві рільництва. З 1923 р. загальне керівництво і контроль за виконанням земельної реформи здійснювало Міністерство аграрної реформи, а на місцях – окружні та повітові земельні управління і комісії [9].
Кредитуванням земельної реформи займався створений у 1919 р. Державний сільськогосподарський банк, через який переказували кошти, відпущені польським урядом. Банк теж мав право самостійно проводити парцеляцію, скуповуючи розпарцельовані приватні маєтки. Однак цей аспект його діяльності не мав суттєвого значення, оскільки землевласники вважали вигіднішим для себе парцелювати і збувати землю без посередництва банку. У зв’язку зі значною різницею цін у Східній Галичині й на заході Польщі (продавши на заході 1 – 2 морги, осадник міг набути 3 – 4 морги у Галичині) бажаючих придбати земельні ділянки було багато.
Під прикриттям парцеляційних товариств відбувалася шалена спекуляція землею. У спекулятивних операціях брали участь не тільки поміщики, а й керівники політичних партій, депутати сейму. Так, у Ковельському повіті маєток Ружин площею 2 тис. га придбали п’ять депутатів з «П’ясту», які за спекулятивною ціною розпарцелювали його між польськими селянами. Лідер цієї партії В. Вітос купив маєток у Тарнавському повіті площею 392 га орної землі та лісу. Родичі В. Вітоса за безцінь придбали у Тернопільському воєводстві 840 га землі, яку потім продали українським селянам по триста дол. за морг [10].
Спекуляцією та хабарництвом займались і численні чиновники земельних управлінь. Про це депутати сеймового клубу від Польського строніцтва народового (ПСЛ) у запиті до міністра аграрної реформи 22 жовтня 1923 р. писали, що ще навесні цього року Головному земельному управлінню були передані документи, котрі свідчили про хабарництво у Східній Галичині. Але й ці звинувачення не були вивчені, хоча випливають дедалі нові факти, що проливають світло на нездорові відносини, які продовжують панувати у згаданому управлінні [11].
Великі землевласники парцелювали найгірші землі, щоб отримати кошти для налагодження у своїх господарствах прибуткового виробництва. Саме в 1921 – 1924 рр., коли відбудовували сільське господарство, поміщики Східної Галичини продали дрібними парцелами найбільше своїх земель. Протягом наступних років у парцеляційний обіг надходило дедалі менше землі, внаслідок чого ціни на неї невпинно зростали, забезпечуючи землевласникам великі прибутки. Власне, земельний голод значної частини селянства та потурання уряду зловживанням і спекуляціям навколо парцеляції створили земельним магнатам та парцеляційним товариствам сприятливі умови для підвищення цін на землю, які у східних воєводствах зросли з 17 дол. за га в 1920 р. до 140 дол. у 1928.
Приватну парцеляцію в Західній Україні проводили самі землевласники або парцеляційні спілки та банки під наглядом земельних управлінь. У Східній Галичині парцеляцією і продажем земельних ділянок займалися парцеляційне товариство «Земля»; Галицький поміщицький кредитний банк, який створив у Львові «Відділ парцеляційний»; Аграрно-осадницьке товариство, котре заснувало у Кракові бюро для вербування польських колоністів із центральних воєводств Польщі до Східної Галичини і Західної Волині; Польське бюро парцеляційне; Подільська спілка поміщиків; Дисконтний банк; товариство «Польська Глеба», осадницько-парцеляційна спілка «Парцеля», Акційне товариство в Ланцуті з філіями у Львові та м. Копичинцях Тернопільського воєводства; Народна парцеляційна спілка; Бюро обробітку землі та ін. [12].
Найінтенсивніше парцелювання безгосподарних та поміщицьких земель припало на 1920 – 1925 рр. Протягом цього періоду в Польщі було розпарцельовано 690 тис. га (5 відсотків площі великих землевласників), з них менше третини припадало на державну парцеляцію. Натомість землевласники за цей же час продали 472 тис. га шляхом приватної парцеляції [13].
20 серпня 1925 р. польський сейм прийняв новий аграрний закон «Про виконання земельної реформи». Відповідно до цього документа уряд повинен був протягом найближчих десяти років щорічно виділяти на здійснення земельної реформи до 200 тис. га державних і приватновласницьких земель, з яких земельні управління на місцях мали право виділяти земельну площу на окремі господарства до 60 га, а в Західній Україні – до 75 га для створення зразкових господарств фермерського типу. Площа селянських господарств могла збільшуватися до 20 га, а в східних воєводствах – до 55 га. Закон вимагав, щоб ці господарства були здатними до прибуткового виробництва. Загалом за 1919 – 1935 рр. у Польщі було розпарцельовано 2 млн. 325991, 4 га. З них на державну парцеляцію припадало 566309 га, на державний сільськогосподарський банк – 73606, шляхом приватної парцеляції було збуто 1 млн. 533992,5 га [14].
Щодо західноукраїнських земель, то парцеляція тут була відверто осадницькою, особливо в 1920 – 1924 рр. Її здійснювали насамперед з метою забезпечення землею польських осадників та селян, і лише в останню чергу частину землі використовували для забезпечення потреб місцевого українського селянства.
У Східній Галичині найвищий пік парцелювання спостерігався у 1922 і 1923 рр., коли було розпарцельовано відповідно 35368 га і 53287,6 га. У другій половині 1920-х рр. найбільше було розпарцельовано у 1927 і 1928 рр. – 24 тис. га. Але вже у першій половині 1930-х рр. кількість парцельованих земель дедалі зменшувалася. Так, якщо у 1932 р. цей показник становив 17315,9 га, то вже у 1935 р. – 7840 га [15].
У Волинському воєводстві приватну парцеляцію найактивніше проводили протягом трьох перших років після прийняття закону про військову колонізацію від 17 грудня 1920 р. Зокрема, у 1921 р. було розпарцельовано 16965 га, у 1922 – 22902, у 1923 – 21181 га. Протягом наступного періоду лише у 1928 р., напередодні економічної кризи, спостерігалась активна парцеляція – 22509 га [16]. Відтак, у першій половині 1930-х рр. під парцеляцію потрапляло дедалі менше землі.
Всього у Західній Україні з 1919 до 1935 р. було розпарцельвано 624 тис. га землі, з яких на Східну Галичину припадало 315,6 тис. га, на Волинське воєводство – 308,4 тис., що становило 23 відсотки загальної площі земельних володінь, котрі мали більше норми [17].
У Львівському воєводстві з 1919 до 1935 р. держава розпарцелювала і продала 358,3 га, сільськогосподарський банк – 456,4 і приватні особи – 103502,7 га. У Тернопільському воєводстві держава взагалі не браала участі в парцеляції, а через посередництво сільськогосподарського банку було продано 504,1 га, приватним шляхом – 159363,7 га [18]. У Станіславівському воєводстві із загальної кількості 51381 га держава розпарцелювала і продала 476,6 га, сільськогосподарський банк – 85,9 га, і приватно – 505818,7 га [19]. Подібна ситуація спостерігалась і у Волинському воєводстві. Із 308,4 тис га держава розпарцелювала і продала 46627 га, сільськогосподарський банк – 15967,8 га і безпосередньо землевласники через товариства та спілки – 192192,1 га [20].
Із парцеляційного обігу в 1919 – 1935 рр. у Східній Галичині на створення самостійних господарств польських колоністів і місцевого населення було використано 108244 га, що становило 34,3 відсотка загальної площі розпарцельованої землі. На ній організовано 21689 господарств, кожне з яких придбало в середньому 5 га [21]. Середня площа самостійного господарства, створеного внаслідок парцеляції на Волині, була вдвічі більшою, ніж у Східній Галичині, й становила 9,8 га на двір [22]. Якщо за кількістю придбаної землі судити про економічну силу селян, то вже з цих середніх даних можна дійти до висновку, що серед новоселів у Східній Галичині переважали господарства дрібних селян (здебільшого польських колоністів), а на Волині – міцних середняків. У числі «самостійних господарств» виникало і багато нових заможних самодостатніх господарств.