Аграрне осадництво у Західній Україні (стр. 9 из 21)
Військові колоністи були найбільш привілейованими і найнадійнішими кадрами польської колонізації. Вони зверхньо ставилися до корінного українського населення, вважаючи себе представниками «вищої культури». Землі, які надавали таким колоністам, часто були громадськими, про що свідчать численні скарги селян. Так, лише у селах Запілля і Городне Любомльського повіту в місцевих селян забрали 169 га землі на користь військових осадників [52].
Незважаючи на земельний голод і аграрне перенаселення польські власті протягом перших трьох років після прийняття закону проводили військову колонізацію особливо активно. Із 100 тис. претендентів серед військових і звільнених у запас Міністерство військових справ Польщі до 1923 р. відібрало на безкоштовне придбання земельних ділянок у східних воєводствах 29597 офіцерів і солдатів [53].
До січня 1922 р. для 8732 військових осадників було виділено 111835 га земель, однак на постійне проживання залишалося тільки 5557 сімей, інші або відреклись осадів, або здали їх в оренду. На ділянках, що належали польським колоністам, поселилися російські білоемігранти та офіцери [54].
У гміні Тучинській Рівненського повіту було організовано ряд осад для старшого, молодшого і рядового складу полків війська Польського, розквартированого в казармах Шубківського полігону. Кандидати на отримання земельних ділянок проходили в дивізії спеціальну кваліфікаційну комісію на здатність працювати на землі. Тих, хто отримав підтвердження від комісії, остаточно затверджував відділ осад при Міністерстві військових справ. Величина земельного наділу становила в середньому по 20 га на двір. Кандидатури на так звані повні наділи, які сягали 45 га, затверджувала спеціальна комісія у Варшаві [55].
На фото: державна сільськогосподарсько-хмелярська школа
у Шубкові.
Уже в квітні 1921 р. в гміні Тучинській Рівненського повіту було створено три осади військових колоністів. Перша колонія із 46 осадників, виділена з 13-ї дивізії Галлєра, отримала землі в районі Шубків – Рівне під керівництвом поручика О. Швірського. Друга колонія, яка нараховувала 59 осадників, виділена з 14-го полку уланів Язловецьких на чолі з ротмістром Ф. Петрашевським, зайняла південно-східну частину села Гориньгруд. У 1922 році з осади Галлєрової утворилась нова колонія під назвою Баянівка. Дещо пізніше з колонії Язловецької вийшли 18 осадників, утворивши нову осаду Залісся. Всього у цьому районі було створено п’ять осад для 248 колоністів, які володіли 3154 га землі, де в середньому на одного осадника припадало 12,7 га [56].
У гміні Тучинській поселяли і цивільних осадників. На початку 1920-х рр. тут виділили для 71 осадника земельні наділи, розмір яких не перевищував 5 га на двір [57].
У 1922 р. воєводське земельне управління у дев’яти повітах Волинського воєводства планувало поселення 2130 військових колоністів, зокрема у Рівненському повіті – 650, Дубнівському і Кременецькому – по 400, у Луцькому – 150 [58].
Враховуючи антипольський настрій українського населення, що підсилювався польською колонізацією, із середини 1920-х рр. польський уряд дещо обмежив насадження військових колоністів у східних воєводствах, хоча не припинив колонізацію. Про це свідчать протоколи засідань Костопільського повітового комітету щодо наділення землею військових осадників. Так, з 1923 до 1926 р. в повіті було організовано 31 осадницьке господарство за рахунок відчуження фільваркових, церковних і безгосподарських земель. У другій половині 1920-х рр. польські власті продовжували виділяти землю для військових колоністів. На кінець 1927 р. в цьому ж Костопільському повіті було видано ще 39 актів військовим осадникам на володіння земельними ділянками. Польська адміністрація на місцях виділила колоністам земельні наділи від 10 до 20 га на двір. І тільки деякі з осадників, так звані зразкові, володіли 45 га. На квітень 1930 р. тут нараховувалося 102 господарства військових колоністів, у володінні яких було 1892 га [59].
Але найбільше господарств військових колоністів у Волинському воєводстві зосередилось у Кременецькому, Дубнівському, Рівненському, Горохівському та Володимирському повітах (див. табл. 1).
Із 1919 до 1935 р. в Польщі у п’яти воєводствах було організовано 7848 господарств військових колоністів, зокрема в Білостоцькому – 675, Віленському – 720, Новогрудському – 1768, Поліському – 1116. На Волинське воєводство припадала майже половина – 3569 [60].
Таблиця 1. Військове осадництво на Волині за станом на 1 лютого 1934 р.
| Повіт | Кількість господарств | Кількість га у володінні |
| Дубнівський | 492 | 7776 |
| Горохівський | 324 | 4286 |
| Костопільський | 108 | 2057 |
| Ковельський | 178 | 3841 |
| Кременецький | 695 | 9095 |
| Любомлський | 106 | 2692 |
| Луцький | 349 | 6336 |
| Рівненський | 551 | 7201 |
| Сарненський | 182 | 4230 |
| Володимирський | 326 | 4915 |
| Здолбунівський | 241 | 3412 |
| Разом | 3552 | 55841 |
Загальна кількість військових та цивільних осадників на Волині досягла 8336 і залишалося ще до видачі 217 актів на поселення. Серед військових колоністів римо-католики становили 99 відсотків [61].
На Волині виникло чимало однонаціональних сільськогосподарських поселень. Наприклад, у Рівненському повіті – 12 військових і 12 цивільних осад, у Кременецькому – 29 чисто польських військових колоній, у Дубнівському – 7. Військові осади мали переважно «політичні» назви: Воля Пілсудського, Вітусовка, Пілсудчина, Воля Стрілецька, Бельведер, Галлєрово і т. д. [62].
Цивільне осадництво у Волинському воєводстві, як і у Східній Галичині, в економічному відношенні залишалося на такому ж самому рівні, йому були притаманні ці самі риси: недостатність інвестицій на влаштування своїх господарств, велика заборгованість, проблеми легалізації набутих господарств. Через це і тут, починаючи з другої половини 1920-х рр., цивільні осадники змушені були у своїй більшості продавати власні земельні наділи. Староста Дубнівського повіту в донесенні до голови Волинського земельного управління повідомляв, що «останній, 1925 р., приніс значні втрати в цивільному осадництві…» Продали земельні ділянки місцевим селянам і виїхали на захід 25 осадників. Беручи до уваги той факт, що часто траплялися випадки продажу землі нелегально, за спекулятивними цінами, староста допускав: число таких осадників досягло 40. Покупцями були, як правило, українські селяни. Стривоженість тим, що цивільні колоністи продають землю, висловлював і земельний комісар Кременецького повіту, який у донесені до окружного земельного управління 23 березня 1926 р. зазначав, що в гміні Заруддя з 30 осадників половина продала осади, а ще половина має намір це зробити. Аналогічні приклади наводив староста Володимирського повіту в листі до окружного земського управління: тільки в кінці 1926 р 14 осадників продали земельні наділи – всього 202 морги. Більше половини реалізували з метою спекуляції: продати дорожче і знову дешевше купити у іншому місці [63].
Разом з тим, однією з причин, що зумовлювала зворотний відплив цивільних осадників з повітів Волинського воєводства, стало збільшення землі на продаж у центральних воєводствах Польщі і дешевша вартість (на Волині 1 га коштував 1200 – 2000 злотих, на заході – 600 – 700 злотих). Стимулювали розпродаж землі колоністами і такі фактори: збільшення попиту на землю в місцевостях, де існували осадницькі господарства; можливість вигідно продати землю місцевим селянам; вороже ставлення українських селян до осадників; помилки державної осадницької політики, в основі якої були не економічні мотиви, а насамперед політична мета – колонізація українських земель. Заполітизований польський осадник в українському оточенні приходив до висновку, що на його батьківщині йому легше буде господарювати, кращі умови побуту тощо [64].
За даними Волинської воєводської адміністрації, на початку 1930-х рр. на терені воєводства нараховувалося 3159 господарств цивільних осадників. Їх розселення відображає таблиця 2 [65].
Таблиця 2 ивільне осадництво на Волині
| № п/п | Повіт | Кількість осадників |
| 1 | Володимирський | 714 |
| 2 | Дубнівський | 678 |
| 3 | Луцький | 503 |
| 4 | Ковельський | 404 |
| 5 | Горохівський | 345 |
| 6 | Костопільський | 141 |
| 7 | Сарненський | 84 |
| 8 | Кременецький | 81 |
| 9 | Рівненський | 116 |
| 10 | Любомльський | 47 |
| 11 | Здолбунівський | 10 |
| Разом | 3159 |
У 1930-х рр. активність осадницької політики спала. Це було зумовлено, з одного боку, гострою аграрною кризою, викликаною економічною депресією, а з іншого – загостренням соціально-економічних і національно-політичних протиріч між українським населенням та пануючим польським режимом.
Із середини 1930-х рр. польський уряд припинив переселення з центральних воєводств Польщі незаможних селян. Всіляко намагаючись зміцнити осадництво як економічно, так і політично, уряд заохочував колонізацію українських земель заможнішими елементами. Міністерство землеробства і аграрної реформи розробило спеціальну інструкцію про осадництво, згідно з якою польським безземельним селянам дозволяли переселятися на східні креси у виняткових випадках, зокрема при об’єднанні дрібних спадкових господарств. Від претендентів в осадники вимагали доброї господарської кваліфікації і наявності відповідних матеріальних засобів. Кожен кандидат у колоністи повинен був мати не менше 3 тис. злотих для придбання землі та забудування [66].