Смекни!
smekni.com

Особливості поетики ранньої прози М. О. Некрасова (стр. 2 из 13)

Оповідання засновано на значущому епізоді, що розкриває важливі аспекти приватного і суспільного життя. Ядром некрасівського оповідання стала зустріч двох письменників. Один з них – Наум Авраамович – тяжіє до реального відображення дійсності, інший – піїта Грибовніков – не порвав ще зі старою риторикою, і творчість цього епігону Некрасов розглядає і оцінює через пародіювання романтичних образів. Із романтичними чудернацьки поєднуються комічно забарвлені елементи поетики класицизму (об’єктом уваги стають твори Сумарокова і Тредіаковського).

Перу молодого Некрасова належать дві ультраромантичні повісті. Це «Певица» (1840) та «В Сардинии» (1842). В них немає поєднання елементів різних художніх методів, їх стиль однорідний, що змушує досліджувати вже не проблему еклектики, а особливу форму літературного запозичення.

«Співачка» близька до італійських повістей А. В. Тимофєєва і М. В. Кукольника, в ній використовуються романтичні образи, що стали шаблонними: герої не знають компромісу, впадають у крайнощі, їх характери та почуття буйні, як екзотична південна природа.

І все ж «Певицу» не можна назвати пародійним твором: у нереальних, казкових, театрально-штучних ситуаціях простежуються істинні переживання і душевне напруження героїв. Відсутність «незв’язки обох планів, зсуву їх» [66, с. 201] дозволяє побачити у «Співачці» стилізацію («слідування за стилем», за словами Ю. Тинянова), а не пародію.

В повісті «У Сардинії» автор зробив той крок, що відділяє стилізацію від пародії. Остання спрямована на популярну в ті часи «іспанську» повість (або драму). Пародіювання «іспанських» мотивів, комічне зниження трагічних ситуацій можна трактувати і як знак вичерпаності жанру, і як знак завершення певного етапу учнівства самого автора.

Одним з популярних жанрів XVIII – XIX ст. у Росії була авантюрна повість. Некрасов здійснив спробу опанувати цю літературну форму, і у 1841 р. було надруковано «Несчастливец в любви, или Чудные любовные похождения русского Грациозо». Сам автор назвав цей твір повістю, що відповідає сучасним нормам жанрології. У повісті задача оповідача та героїв – підтвердити назву «Несчастливец в любви…», на цьому засновано дії та характер героя. Ланцюг однотипних, витягнутих у лінію подій міг би нарощуватися безкінечно, однак жодна з подій не завершиться благополучно.

Як і у будь-якій повісті, в даному творі образи часу та простору не вирізняються об’ємністю, всі персонажі беруть участь у пригодах головного героя, що взагалі не було б обов’язковим у романі з його розгалуженою сюжетно-композиційною системою, котра дозволяє другорядним особам розвивати власні лінії.

«Несчастливец в любви…», як і всі малі прозові твори Некрасова, вирізняється стрункістю форми: сюжетно-композиційні лінії виважені, симетрично розташовані деталі нагадують читачеві про минулі події, що урівноважує та стабілізує оповідь.

Некрасов старанно працює над стилем повісті, досягаючи пародійного ефекту не лише в значних епізодах, де безпомилково вгадується другий план, але і в деталях. Комічні ситуації, до яких потрапляє Граціозо, доводять відомі авантюрні моделі до повної деструкції. Мова героя сповнена метафорами, їх компоненти рухаються від романтичного підвищення до реалістичного приземлення, котра руйнує підкреслено старанно побудовану конструкцію тропів.

Багато ранніх творів Некрасова несуть у собі ознаки драми: вони розпочинаються з конфлікту, зав’язка якого – «джерело» [30, с. 15] для подальшого розвитку подій. Фінали також нерідко будуються за законами драми: «напруга різко зростає і швидко отримує вирішення» [30, с. 16].

До творів, що мають у своїй структурі елементи драми, належить і повість «Двадцать пять рублей» (1841). Вона складається з однотипних епізодів (сцен), кожен з яких міг би стати самостійним нарисом характерів.

У вказаній повісті проявляються художні ознаки натуральної школи у поєднанні з елементами поетики романтизму. Таке поєднання показує авторський усміх по відношенню до обох естетичних рядів, створює комічний аналог романтичного двосвіту. Ця художня ситуація надзвичайно показова для стилю молодого Некрасова. Особливість цього стилю полягає у тому, що «романтико-історичний двосвіт сам став об’єктом іронії» [15, с. 107].

Жоден дослідник, що аналізував повість «Двадцать пять рублей», не обійшов увагою гофманівську ремінісценцію – кохання головного героя до ляльки, яку сприйняв за чарівну дівчину. У «Пісочній людині» Е. Т. А. Гофмана захоплення Натаніеля лялькою – домінуючий мотив, що підкреслює зникнення з життя «живих людських почуттів та природних реакцій» [10, с. 62].

Образ ляльки-автомату був дуже популярним, і до Некрасова до нього зверталися такі відомі письменники, як О. Погорєльський та В. Ф. Одоєвський. Ситуацію, що безліч разів використовувалась у романтичних творах, позбавлено в повісті Некрасова фантастичного забарвлення, письменник «навмисно створює парадоксальні сутички двох стильових рядів, опускаючи романтичну іронію до побутового гротеску» [15, с. 107]. Некрасівська красуня виявилася «бездушною фігурою», що стояла на вікні перукарні. Над нею не працювали чарівники, вона ніколи не була живою дівчиною, герой закохався в «бездушную вывеску парикмахера, хладный кусок картонной бумаги, болвана, на котором мосье Гелио расправляет свои произведения» [59, т. 7, с. 114].

Якщо створюючи повість «Двадцать пять рублей», Некрасов вчився у Гофмана, то оповідання «Ростовщик» (1841) написане під впливом роману Діккенса «Життя та пригоди Ніколаса Нікльбі» (російський переклад з’явився у 1840 р.). Ч. Діккенс був популярним у Росії не менше за Гофмана, і Некрасов неодноразово згадує ім’я англійського письменника у критичних статтях та використовує його сюжетні моделі.

У оповіданні «Ростовщик» центральну колізію обумовило бездушне ставлення лихваря до своєї дружини та єдиного сина. Пізнє покаяння приводить лихваря Корчинського до безумства, його син вмирає, що нагадує дікенсівську трагічну розв’язку.

Стиль оповідання «Ростовщик», як і всієї ранньої малої прози Некрасова, неоднорідний. Деякі фрагменти мають яскраво виражене романтичне забарвлення, а багато деталей виконано в дусі поетики натуральної школи. Некрасов і його сучасники створювали твори у епоху напружених пошуків нових літературних шляхів і внаслідок цього часто в межах одного тексту виконували «протилежні художні завдання» [19, с. 76].

Молодий Некрасов часто експериментував у пошуках свого стилю і нового жанру. Наприклад, в опублікованій в 1841 р. «Кареті» поєднуються ознаки оповідання та щоденника. У результаті дієва сторона виявилася послабленою, і на перший план вийшла емоційна сповідь героя. Підзаголовок «Передсмертні записки дурня» також зближує «Карету» із щоденником та ріднить її зі знаменитими «Записками сумасшедшего» (1835) М. В. Гоголя.

1841 рік виявився для Некрасова-прозаїка дуже плідним: письменник написав ряд творів у різних жанрах. Повість «Життя Олександри Іванівни» витримано переважно в естетиці натуральної школи, у ній зображено людину, вписану у жорсткі соціальні рамки, і ніщо не може завадити її трагедії – смерті від голоду, нудьги та непосильної праці.

Жанр повісті не передбачає відходів від чітко визначеної лінії: сюжет рухається від благополуччя героїні (на початку) до злиднів та загибелі (у розв’язці). Поетика натуральної школи має не увазі зображення безпомічності людини та жорстокості світу. Олександра Іванівна переходить із затишної карети до коляски, потім до дрожок, а потім до похоронних дрог – «загального екіпажу людства» [59, т. 7, с. 194]. У повісті відчувається вплив сентименталістської та романтичної естетики, що знову свідчить про еклектичність некрасівської прози.

Взаємодія натуралістично загострених подробиць побуту та портрету, сентиментальної мови серця, романтичної сили характерів готувала літературу до реалізму. Повість Некрасова «Опытная женщина» (1841) написано вже в реалістичному ключі, про романтизм нагадують лише штампи любовних зізнань та алюзії на роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831). Читач не мав можливості засумніватися, що описуються справжні поміщики, реальні старі діви, нудьгуючі вдови, невигадані холостяки, котрі хворіють на пристрасть свататися та пиячити. На цьому природному фоні особливо помітні психологічні збої у змалюванні характерів головних героїв, у мотивації вчинків, від яких залежить розвиток сюжету повісті.

Один з найбільш значних творів молодого Некрасова – неопублікована за життя автора «Повесть о бедном Климе», створена не пізніше 1843 р. Як справжній романтичний герой, Клим не схильний до компромісу, послідовність переконань веде його до трагічного фіналу. Світ, що оточує героя, зображено в іншій тональності і протиставлено ідеальному персонажу від самого початку.

Обравши жанр повісті, Некрасов вкотре розміщує поряд романтичні та реалістичні художні форми. Цілеспрямованість динамічного сюжету романтичної повісті змушувала героя за усіх обставин залишатися ображеним долею бідняком, у той час як фон «Повести о бедном Климе», створений у рамках нравоописової літератури, сповнював твір конкретикою сучасного побуту.

Некрасов, що творив на межі двох могутніх художніх методів, активно шукав шляхи перевтілення реальних подій в умовні художні образи, намагався виробити манеру, адекватну літературній ситуації, що склалася.

У 1844-1846 рр. і на початку 1850‑х рр. Некрасов написав велику кількість прозових творів, що друкуються під заголовком «Фельетоны», серед яких мають місце численні жанрові варіації фельєтонів: хроніки, листи, статті, сатиричні мініатюри, рецензії, замітки, стилізації під щоденникові записи.

Фельєтони Некрасова створено за законами поетики натуральної школи з її спрямованістю до факту, до опису характерів, цікавістю до звичок людей, побуту. Жанр фельєтону близький до нарису з його композиційною свободою, обумовленою асоціативним характером авторської думки, не зв’язаною жорсткою логікою сюжету. До некрасівських фельєтонів моделі подій нерідко переходили з більш ранніх оповідань та повістей, а з фельєтонів – до більш пізніх романів, що свідчить про складні міжжанрові зв’язки у творчості письменника.