Смекни!
smekni.com

Особливості поетики ранньої прози М. О. Некрасова (стр. 9 из 13)

У главах роману, присвячених історії Мертвого озера, тему смерті розвинуто у романтичному дусі. «С незапамятных времен было тут предание, что озеро и лес, его окружающий, населены злыми духами <…> Ни разу не возвращались домой без новых подтверждений о страшных слухах, ходивших об озере. Пропавшие у мужика корова, лошадь – все приписывалось озеру» [59, т. 10, кн. І, с. 380]. Наповнюючи оповідь історіями про злодіяння, які відбувалися на березі страшного озера, оповідач визначає долю героїні, що виросла на його березі: вона – дочка циганки та пана, що звикла до волі, і суспільство, куди вона раптово потрапляє завдяки Твардовському, вбиває дівчину. Мертве озеро, що забрало до своїх вод багатьох мешканців тих місць, не відпускає і героїню.

По відношенню до теми смерті Некрасов переживав еволюцію. Характер її втілення у поезії з самого початку було пов’язано з народнопоетичною традицією. Риси цієї традиції проявляються і в прозових творах, однак провідними у них стають принципи натуральної школи. Письменник зосереджувався на описі однієї сторони людського життя, що надавало йому можливість спостереження явища під конкретним кутом зору. Некрасов використовував, з одного боку, сухий, безпристрасний опис предметного, а не духовного світу, а з іншого – співчутливу інтонацію. У художньому освоєнні теми смерті Некрасов залишався на послідовно демократичних позиціях: сарказм та іронія використані для опису смерті та поховання тих, що мають владу, а співчуття автора-оповідача проявляється до знедолених. Усвідомлюючи соціальну приналежність важливим естетичним фактором, у людині з народу Некрасов відшукує риси істинної особистості. У ситуації смерті його герої з соціальних низів змальовуються вищими, моральнішими, природнішими та чистішими, ніж представники вищого світу. У романі «Мертвое озеро» тему смерті втілено за допомогою романтичних кліше та переходів від умовно-казкового до іронічного способу зображення.

Аналіз наукової літератури про творчість Некрасова дає основи говорити про те, що тема грошей у його спадщині спеціально практично ніколи не розглядалася. Виключенням можна вважати статтю К. Чуковського «Тема грошей у творчості Некрасова» [69, с. 305‑340], написану на початку 20‑х рр., у якій перший та єдиний раз у російському літературознавстві здійснено спробу цілісного аналізу цієї великої та цікавої проблеми.

Некрасов згадував про гроші у зв’язку з будь-якою, навіть далекою від грошей подією. «И искры черных глаз / Сверкают, как червончики», - говориться про циганські очі. «Закон про друк, начебто скасовуючий цензуру, <…> було переведено на копійки та гривеники: «На восемь гривен подметок / Меньше износится в год» [69, с. 306]. «Часто тема грошей виникає у Некрасова там, де ніяк не очікуєш. Заарештовано велику групу революційних борців і внаслідок цього <…> у тюремному районі підвищується ціна на квартири. Це пояснюється так: на побачення до заарештованих приїжджають їх матері і тому всі квартири, що поближче до тюрми, нарозхват: <…> И берут лачужки бедные / По неслыханным ценам» [69, с. 307].

У прозі відчувається наступність у осмисленні Некрасовим теми грошей. Тут гроші виступають і спонукальним мотивом поведінки персонажів, і причиною їх страждань, і нагородою за їх чесну працю і високу моральність. У ранніх незавершених «Повести о бедном Климе» і романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» Некрасов викриває накопичувачів, його персонажів обурює майнова нерівність та вимірювання гідності людини розмірами її капіталу. Однак вже у романі «Три страны света», у якому за зауваженням К. Чуковського, надано «цілу енциклопедію наживи» і «перераховано різноманітні способи набуття капіталу» [69, с. 311], з’являються нові персонажі, зокрема підприємці з дворян, наділені здатністю нажити капітал, і до яких автор відчуває симпатію та повагу.

Мову про зміни у поглядах Некрасова варто розпочати зі слів К. І. Чуковського, який писав: «Який поет у ліричних віршах насмілився б так відверто заявити, що прагне багатства, тому що багатство забезпечить владу над людьми <…> І хоча через декілька місяців Некрасов знову пише засуджуючі слова про грошолюбство, скоро цим роздумам настане кінець: поет <…> відрікається від свого ворожого ставлення до цієї пристрасті і виступає її гарячим захисником» [69, с. 326]. Цей період співпадає з роботою Некрасова над романом «Три страны света».

Саме прагнення грошей змушує палкого юнака, змальованого спочатку у романтичному дусі, вирушити до Сибіру і на Аляску, до Архангельська і Астрахані, і, привезені у туго набитому гаманці, гроші склали щастя закоханих.

К. І. Чуковський пов’язує такий настрій Некрасова з думкою про можливість подолання кріпосного права умінням самостійно працювати на самого себе. За словами дослідника, Некрасов побачив можливі зміни у суспільному житті, якщо буде сформовано клас нових власників, і у своєму творі відобразив його становлення. З цим висловлюванням можна погодитися лише частково.

Наведемо один з фрагментів роману «Три страны света»: «Когда прошел первый порыв радости, Каютин достал в своей груди полновесный бумажник и так же молча передал его Полиньке <…>

- Пересчитай, Полинька! – были первые слова, которые произнес Каютин. – Для них переплыл я моря, исходил три стороны света, для них тысячу раз подвергал я жизнь опасности, и много кровавого пота выжали они из твоего друга!

Полинька принялась считать. Давно уже насчитала она пятьдесят тысяч, а денег все еще было много; вот и еще пятьдесят тысяч отсчитала она, а еще надо считать.

Полинька вопросительно взглянула на Каютина.

- Все лишнее за то, что я пробыл больше трех лет, - сказал он.

Наконец все было сочтено, и они снова бросились друг другу в объятия.

Счастливы были они своим свиданием. Счастливы были они, что любили, что были молоды <…> но еще больше были они счастливы, что имели деньги, без которых непрочно было бы их счастье!» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 290].

Звернемо увагу на останні слова: «<…> но еще больше были они счастливы, что имели деньги, без которых непрочно было бы их счастье!». Тут, на наш погляд, криється ключ до розуміння почуттів автора.

До теми грошей Некрасов не мав стійкого інтересу, як, скажімо, до теми щастя чи теми смерті. Він писав про гроші як людина, яка знає їм ціну і тяжко їх заробляє. Причиною цього, на нашу думку, був його власний гіркий досвід. Він ставився до грошей пристрасно, гостро переживаючи неможливість збагатитися. Не випадково, мабуть, сучасники так багато говорили про підвищену цікавість письменника до грошей, відмічали його прагнення володіти та розпоряджатися ними.

Активно пов'язаний з темою грошей мотив гри, що є одним із наскрізних у прозі Некрасова. Так само, як і інші компоненти творів, він має велике значення і «активно співпрацює з темою та концепцією твору» [67, с. 301‑302]. Він проявляється у творах Некрасова в різноманітних формах.

У романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» зображено соціальні низи, заражені картярською грою. Причому в ході цієї гри зав’язуються відносини, вирішуються дрібні побутові проблеми, а також починаються суперечки, відбуваються бійки. Скажімо, Тростнікова запрошено до будинку Матильди: «После чая, к которому куплен был полуштоф французской водки, мы сели играть в вист. Мне досталось место против Матильды; сначала мы сидели довольно спокойно, вдруг нога Матильды случайно коснулась моей ноги; я весь вспыхнул и спешил отодвинуться назад, устремив на Матильду взор, умоляющий о пощаде за невольную дерзость <…> В бедной комнате, тускло освещенной сальным огарком, озарявшим картину подгулявшей бедности, - старые карты, полуштоф с зеленой печатью и пестрой виньеткой, закапанной сургучом, четверть фунта икры и кусок хлеба на лоскутке грязной бумаги, щипцы, из которых поминутно дымилось смрадное испарение свечного нагара, да испещренную мухами рюмку с выбитым краем, - среди жалкой и бледной действительности, окружавшей меня, я был счастлив <…>» [59, т. 8, с. 83‑84].

У романі «Мертвое озеро» мотив гри використано для характеристики епохи. Некрасов вводить одного із його улюблених персонажів, Івана Софронича, у складну для нього ситуацію картярської гри спочатку наодинці з Брусиловим, а потім у світському товаристві. «<…>Тавровский любил играть с Брусиловым, и действительно, с ним было приятно играть: ни тени торжества и радости при выигрыше – судорожной радости, которую так отвратительно иногда бывает видеть… ни малейшего упадка духа при перемене счастья, - напротив, чем значительнее проигрыш, тем приятнее улыбка, тем вежливее слово, тем веселее шутка играющего! Отчаянье, выкрикиванье, рванье волос и карт – такие явления были совершенно вне характера Брусилова <…> Тавровскому не было счастья. Иван Софроныч сидел как обваренный кипятком» [59, т. 10, кн. І, с. 461].

Некрасов використав у своїх романах мотив гри, що є доволі поширеним у європейській літературі. Як зазначають коментатори роману, «Іван Софронич виграє величезну суму, не потребуючи грошей, але наступні спроби, коли гроші були необхідні, закінчуються програшем. У схожій ситуації опинився молодий Реньо, герой роману «Син таємниці» (1846) французького письменника Феваля» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 266]. Однак неможливо не бачити, що у спадщині Некрасова цей доволі популярний у європейській літературі мотив наповнюється індивідуальним авторським змістом. Некрасов, що висміює картярське суспільство, іронізує над стражданнями тих, що програли майно, своє співчуття віддає бідній і чесній людині, яка знає справжні страждання, переживає справжнє горе.