Однак елементи романтичної поетики «Жизни и похождений Тихона Тростникова» співвідносяться не лише з образами «несамовитих», сам оповідач вказує на більш широкі зв’язки свого твору із зазначеним художнім методом. Роман Некрасова розпочинається зізнанням Тихона у тому, що у нього в ранній юності була пристрасть складати романтичні вірші, які наведено тут же:
Где заковав в горячие объятья,
Тебя, о дева неги, буду лобызать я [59, т. 8, с. 61].
Герой сміється зі своїх юнацьких віршів, так само іронізував з приводу свого першого поетичного збірника і сам Некрасов.
Якщо в першій частині роману дає про себе знати авторська іронія, пародія, насмішка над своїм юнацьким світовідчуттям, то в третій частині романтичний текст більш широкий, йому приділено серйозну увагу, герой дійсно відчужений від світу і вступає у боротьбу з перешкодами неподоланними, чим нагадує Клима із ранньої «Повести о бедном Климе». Однак романтична егоцентричність головного героя роману не заважає автору поряд зображати соціально детерміновані образи мешканців кутів. Усі персонажі живуть в одній квартирі, спілкуються один з одним, стикаються з одними й тими ж труднощами, хоча перебувають у естетично різних світах.
Як бачимо, авторська художня свідомість розвивається у різних естетичних системах. Завдяки цьому створюється різнобарвна і не завжди гармонійна картина, яка була б неповно освітлена без згадки про те, що у некрасівському романі, як і в інших творах натуральної школи, відчутний подих сентименталізму. Розкидані по всьому тексту історії бідних та ображених долею людей (Параші, Агаші, Матильди), емоційна підвищеність стилю, що стверджує культ чуттєвості, і підказки самого автора вказують на сентименталістський слід, який давно знайшли літературознавці.
На одній зі сторінок рукопису (в третій частині роману) можна побачити авторську замітку: «Прочесть. Страдания Вертера» [59, т. 8, с. 546]. Некрасов зробив цей напис напроти фрагмента, де засуджується байдужість до злиденних, що страждають від голоду та холоду. Некрасівський фрагмент співвідноситься з вертеровськими роздумами про загрозу голодної смерті, що спонукає людей до крадіжок, і пов'язаний з сентименталістськи забарвленою темою співчуття простій людині.
Звертаючись то до одного, то до іншого художнього методу, кардинально змінюючи стиль, Некрасов, як і багато інших письменників натуральної школи, підходив до нового цілісного сприйняття світу.
У процесі створення «Жизни и похождений Тихона Тростникова» Некрасов проходив пришвидшений курс навчання, засвоюючи багатолітній і навіть багатовіковий літературний досвід. Незавершений твір – цінний матеріал для вивчення особливостей творчості Некрасова і всієї російської літератури у перехідний період 1840‑х років. Поєднання елементів поетики класицизму, сентименталізму, романтизму, натуральної школи та реалізму в межах одного роману майбутнього видатного лірика окреслює шляхи розвитку мистецтва, показує, як взаємодіють різні мови культури в єдиному просторі тексту.
1.3. Жанрова специфіка прози Некрасова кінця 1840‑х – початку 1850‑х років
Вивчаючи жанрові особливості прози М. О. Некрасова кінця 1840‑х – початку 1850‑х років, звернемось до розгляду романів «Три страны света» (1848) та «Мертвое озеро» (1851), створених у співавторстві з А. Я. Панаєвою, як до творів масової белетристики.
Белетристика – невід’ємна частина естетичної системи, яка не може, на думку В. Г. Бєлінського, «скласти багатства літератури» [6, т. 8, с. 445], однак за визначеного розвитку мистецтва вона робить літературу «багатою та блискучою» [16, т. 8, с. 445], тиражуючи та популяризуючи досягнення великих талантів. Невисокий художній рівень «Трех стран света» та «Мертвого озера», їх комерційна орієнтованість, особливості вибору героїв та ситуацій в романах, композиційні прийоми, у сукупності спрямовані на цікавість, дозволяють виділити ці два твори до особливої області «легкого читання».
З урахуванням її неоднорідності, література другого ряду верхом своїм спрямована до високохудожніх творів, а низом – до масової продукції. Широкою читацькою аудиторією масова література сприймається як «культурно повноцінна і така, що має всі якості, необхідні для того, щоб виконувати цю функцію» [48, с. 382], тоді як освічені читачі і критики оцінюють такі твори надзвичайно низько. Ап. Григор’єв, що представляв ту частину суспільства, для якої подібна література ніби і «не існувала взагалі» [48, с. 382], на сторінках «Вітчизняних записок» (1850, №1, отд. V) висловився про те, що «Три страны света» можуть задовольняти грубу цікавість и не цікаві освіченим людям.
Розглядаючи «Три страны света» як твір масової белетристики, ми не можемо не відмітити, що роман містить нерівнозначні у художньому відношенні частини. Деякі з них видають руку гарного майстра (Некрасова та Панаєвої), написані живо, цікаво і відтворюють риси сучасного авторам життя. Велику цікавість для дослідників представляє і сама структура роману-фельєтона. Цей жанр імітує значну епічну форму і включає в себе різнобарвний тематичний матеріал.
На відміну від «Жизни и похождений Тихона Тростникова» у «Трех странах света» немає ані літературних цитат, ані згадок про якісь твори та їх авторів. Творці масового белетристичного роману, складеного з великої кількості літературних зразків, не прагнули вказати на використані ними джерела. Таку позицію обумовлено тим, що співавтори не ставили плід своєї праці до ряду серйозних художніх творів і не співвідносили його зі справжньою літературою.
Некрасов і Панаєва створювали «журнальний» роман «на французький смак» [63, с. 191], тому важливою була деяка домовленість з читачем, добре знайомим з популярною французькою белетристикою. Російський споживач розважального читання співвідносив петербурзькі глави роману і сюжетну лінію головної героїні Поліньки з «Паризькими таємницями» Е. Сю. «Паризькі таємниці» і «Три страны света» мають багато спільних рис, оскільки твори створювалися із комерційною метою у епоху, коли література стала прибутковою справою.
У Франції 1840‑х років одним з найбільш популярних мистецтв був театр, тому до белетристики перейшло багато прийомів популярних драматичних жанрів. «Паризькі таємниці» містять велику кількість коротких діалогів, ефектних картин, текст роману поділяється на яскраво виражені сцени і глави названо як театральні дії: «Мерф і Родольф», «Вовчиця та Співунья». У «Трех странах света» також постійно зустрічаються суто сценічні картини, які повинні представити читачеві ефектні епізоди із неприродно бурхливого життя героїв. Короткі репліки драматичних діалогів, переодягання персонажів, що змінює їх до неможливості упізнати, конфлікти, у яких стикаються жертви та злодюги, вказують на мелодраматичний слід у розважальному романі російських письменників.
Існує беззаперечна схожість між романом «Три страны света» та «Агасфером» Е. Сю. Герої французького роману-фельєтону мандрують по всьому світові. Слідуючи за Е. Сю, Некрасов і Панаєва вводять до свого твору мотив мандрів персонажів по широких просторах Росії.
Позитивні герої більшості розважальних романів, потрапляючи до незносно тяжких умов, залишаються добрими, тому Полінька, башмачник Карл Іванович, Каютін за будь-яких обставин благородні та сердечні. Так заявляє про себе найважливіша риса белетристики – прагнення дати читачеві «заспокійливо стійку» [53, с. 65] опору, не хвилювати його всерйоз. Передбачається повна довіра та взаєморозуміння між творцем та користувачем розважальної літератури. Автор розраховує на легковірність та добру душу свого читача, але взагалі не чекає від нього виявлень гарного смаку, високих вимог та освіченості. Читач же повинен бути впевненим, що його будуть розважати без усіляких несподіванок, не стомлювати ідейно-естетичними складнощами. Процес белетристичного споглядання та користування є доволі примітивним, прямолінійним і скоріше комунікативним, аніж естетичним.
Белетрист переказує банальні історії, тому загальна фабула твору розвивається за рахунок поєднання загальновідомих примітивних мотивів. Фабульні події, про які розповідається у природній хронологічній послідовності, у белетристичному творі, з одного боку, абстрагуються від життєвих ситуацій, а з іншого, орієнтуються на фабули відомих художніх творів, при цьому, звісно, максимально спрощуючись.
Література другого ряду, на відміну від високохудожньої, тяжіє до авторського і читацького уявлення про те, що «графічно закріплений текст – це і є весь твір» [48, с. 388]. У розважальному читанні практично відсутня відстань між фабулою та сюжетом, що позбавляє твір психологічної глибини та підтексту. Причинно-наслідкові зв’язки між подіями підкреслено явні і цілком підкорені владі оповідача. У масовій белетристиці немає художніх умов для складного розвитку мотивів, вчинки персонажів максимально прості, і автор лише контурно окреслює їх.
Твір масової белетристики, звичайно, не може створити діалектично складну романну цілісність, показати глибокі діалогічні відносини між особистістю та суспільством. Письменнику не під силу вилучити із долі героїв істинні закони людського буття. Він компенсує ці недоліки, розважаючи читача, дивуючи його, а для цього розширяються історії цікавих персонажів, вводяться яскраві деталі, екзотичні описи, картини розкошів, акцентуються пристрасті.
Поєднуючи численних епізодичних персонажів з головними дійовими особами, з великим трудом збираючи епізоди, що поєднують їх, творці «Трех стран света» прагнуть до зображення романної залежності усіх від усіх, імітуючи деяку спільність, яка тримається не стільки на природних зв’язках, як у художньо розроблених творах, скільки на фантазії письменника. Співавтори часто вдаються до імпровізацій, далеко не завжди психологічно обумовленим, фабульно чи сюжетно виправданим.