Смекни!
smekni.com

Суд присяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства (стр. 13 из 28)

Суспільне сприйняття суду присяжних постійно балансує на межі від схвальних відгуків до гострої критики, наслідком чого є або запровадження суду присяжних, або його скасування. Така неоднозначність у підході до діяльності даного інституту викликає ряд запитань, а отже, і необхідність дослідження таких процесів.

Суд присяжних став об’єктом недовіри і гострої критики внаслідок таких приписуваних йому недоліків, як інтелектуальна неспроможність пересічних громадян правильно оцінити докази і всі обставини по справі через відсутність юридичної освіти; використання маніпуляційних технологій з боку адвокатів, прокурорів і навіть суддів дозволяє схиляти присяжних засідателів до прийняття необхідного рішення;необ’єктивність присяжних, що зумовлена перерахованими вище недоліками, призводить до необґрунтованих вердиктів, в той час як незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону автоматично виключає можливість будь-якого впливу соціальних, політичних, економічних та інших чинників на прийняття суддею рішення. Також суд присяжних визнається небажаним інститутом внаслідок його неефективності, що проявляється у більших витратах часу на такий судовий процес, та високої вартості процесів за участю суду присяжних. Виходячи з вищезазначеного, вважаємо за доцільне самостійно проаналізувати всі ці аргументації, спираючись на досвід таких провідних держав світу, як Англія, США, Франція і РФ.

Деякі юристи ставлять під сумнів спроможність присяжних засідателів як пересічних громадян, що не володіють належною базою юридичних знань, розібратися у досить складних правових категоріях таких, як, наприклад, належність і допустимість доказів, питання кваліфікації вбивства – співучасть, сильне душевне хвилювання, необхідна оборона та перевищення її меж тощо, в яких часом важко розібратися навіть судді з великим стажем роботи. Однак питання, хто здатен більш правильно вирішувати кримінальні справи (професійні судді чи присяжні), на думку К. Міттермайєра, слід ставити наступним чином: чи має суд присяжних такі чесноти, які б слугували запорукою того, що при вирішенні питання про винуватість присяжні засідателі можуть дати більш відповідний вимогам матеріального права вирок, ніж колегія професійних суддів [71, с. 505].

Вважається, що питання факту і права досить сильно взаємопов’язані. Критики суду присяжних роблять із даного положення висновок про те, що така взаємопов’язаність породжує певні труднощі, оскільки для вирішення цих питань недостатньо одного життєвого досвіду, потрібні правові знання, які може мати лише юрист-професіонал. Дана проблема ускладнюється, на їх думку, також складністю українського законодавства і недосконалістю юридичної техніки, внаслідок чого положення закону потребують численних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України і науково-практичних коментарів, які широко використовуються суддями-професіоналами [65, с. 6].

Складність розмежування питань права і факту визнають також і прихильники судочинства за участю суду присяжних, але розглядають її дещо в іншому аспекті. Вважається, що присяжні засідателі беруть, хоча й опосередковано, активну участь у вирішенні питань права: щоб суддя міг визначити міру покарання, спершу слід визначити юридичний характер діяння, тобто, чи дійсно воно відповідає ознакам вказаного у законні злочину [16, с. 220]. Так само і професійний суддя вирішує, на думку деяких дослідників, не лише питання права, але і факту – чи є допустимими ті чи інші докази. Як показує сучасна практика судочинства США, у деяких штатах присяжні мають право вирішувати не тільки питання факту, але і права. Внаслідок певних труднощів при вирішенні правових питань допоміжним засобом для присяжних є методика інструктажу, що затверджується верховним судом відповідного штату. Більше того, з метою визначення спроможності присяжних виносити правильні вердикти у 1966 р. у США провели дослідження, згідно яким мали встановити наскільки рішення присяжних відрізняються від рішень суддів по тим же справам. При вирішенні кримінальних справ думки професійних суддів і присяжних засідателів співпадали на 78 %, однак 19 % становили справи, де присяжні виправдали, а судді професійні винесли б обвинувальний вирок, та 3 % становили справи, де присяжні винесли обвинувальний вердикт, а судді виправдали б. Що стосується цивільних справ, думки професійних суддів і присяжних розходилися приблизно на 22 %: 12 % становили справи, де присяжні виносили вердикт на користь позивача, а суддя відповідача, та 10 % становили справи, де суддя приймав сторону позивача, а присяжні відповідача [5, с. 18-19].

Психологічні дослідження показали, що у випадку розходження думок між суддею і присяжними висновки присяжних могли б бути точнішими. В той же час рішення, які приймаються групою осіб більш вірні, ніж прийняті одноособово, внаслідок динаміки, що властива прийняттю групових рішень. Дослідження Барлунда, який вивчав ефект групової динаміки на прикладі тестування силогічної здатності студентів коледжу формулювати основу для винесення рішення, показали, що індивідуальні рішення найкращих студентів були менш задовільними, ніж результати групи слабких студентів. Таких студентів-відмінників відволікала їх емоційність. Наявність же у членів групи різних емоційних реакцій дозволила виправити тих, у кого починали проявлятися зайві емоції, або ж збалансувати їх сприйняття іншою емоційною реакцією.

Неефективність діяльності суду присяжних вбачається у затягуванні розгляду справи по суті через процедуру підбору присяжних і неможливості взагалі передбачити результат судової тяжби внаслідок їх участі у справі. Беззаперечним є положення про високу вартість процесів за участю суду присяжних: спершу кожен присяжний проходить допит і, якщо йому не було заявлено відвід, приносить присягу та бере участь у справі. Відвід може бути заявлено тільки до принесення присяги. Ця процедура може тривати іноді не один місяць і вимагає зайвих витрат. Крім того обов’язок присяжного засідателя оплачується і вимагає компенсації всіх витрат, пов’язаних з його виконанням.

Стосовно галузевої компетенції суду присяжних, зменшення обсягу його юрисдикції відбулося спершу у цивільному судочинстві. В Англії Закон 1933 р. про судочинство зменшив юрисдикцію суду присяжних у цивільному судочинстві. Відповідно до положень цього Закону, право вимагати участі суду присяжних при розгляді цивільних справ обмежене випадками наклепу, дифамації, зловмисного судового переслідування, незаконного ув’язнення, звідництва, ухилення від одруження, якщо тільки суд не вирішить, що судовий процес вимагатиме тривалого вивчення документів або такого розслідування обставин справи, яке виходить за межі компетенції суду присяжних. У США право вирішувати справу за участю суду присяжних у цивільному судочинстві регулюється положеннями Сьомої поправки. Однак це право має бути закріплено у конституції відповідного штату. Сьому поправку трактують таким чином, що дане право розповсюджується лише на «позови за законом», але не на «тяжби по праву справедливості». Тобто суд присяжних не залучається до розгляду тих справ, що вимагають особливих засобів судового захисту, а саме: позов про отримання судової заборони, позов про розлучення, позов про порядок регулювання особливих умов контракту. Однак суд присяжних бере участь при розгляді справ про спричинення майнової шкоди на суттєву грошову суму, порушення умов контракту, що тягнуть фінансові втрати, при розгляді позовів про відшкодування збитків у зв’язку з завданням тілесних пошкоджень і протиправним спричиненням смерті тощо.

Особливо рішуче проти залучення присяжних засідателів до розгляду цивільних справ виступають адвокати і страхові компанії. В основу їх обґрунтувань лягли факти присудження присяжними невиправдано великих сум на користь позивачів у справах про нанесення особистої шкоди. Однак прихильники суду присяжних звинувачують у цьому суддів, які вправі зменшувати розмір суми, що присуджується, чи вимагати нового судового процесу, але залишаються у таких ситуаціях пасивними [5, с. 20-21].

У кримінальному судочинстві також відбувається значне зменшення юрисдикції суду присяжних, однак воно має менший обсяг порівняно з цивільним судочинством. В Англії, за даними 1998 р., загальна кількість кримінальних справ, що розглядалися за участю присяжних засідателів, становила менше 5 %, в новому столітті – 3 % від загальної кількості справ у кримінальному судочинстві, що направляються в суд. Така зміна обсягу юрисдикції суду присяжних пояснюється декількома факторами. По-перше, велика кількість злочинів перекваліфікована у злочини, що становлять меншу суспільну небезпеку і проступки, тому розглядаються магістратськими суддями у порядку сумарного провадження. По-друге, більшість обвинувачених відмовляється від залучення присяжних засідателів до розгляду справи, зізнаючись у здійсненні менш тяжкого злочину.

В той же час за законодавством Англії обвинувачений продовжує мати право вимагати розгляду справи судом присяжних по всім злочинам, що передбачені загальним правом. Однак думка обвинуваченого враховується не завжди. Так, якщо обвинувачений відмовляється від такого права, суддя самостійно вирішує чи буде справа розглядатися судом у сумарному провадженні, чи за участю присяжних. Отже, суд присяжних залишається судом, де розглядаються кримінальні справи про злочини, що мають більш високий ступінь суспільної небезпеки: державні злочини; злочини проти життя та здоров’я особи; злочини проти власності.

Слід окремо відзначити таку форму суду присяжних, як коронерське журі. Характерним для даного виду журі є те, що вердикт є лише констатацією факту смерті на основі досліджених фактів й обставин справи, а не визнанням вини конкретної особи. Такий вердикт не обов’язково приймати одностайно, однак розходження в думках має становити не більше, ніж у 2 голоси. Вердикт не є актом віддання до суду, він разом з матеріалами дізнання передається до суду або прокурору. Однак, незважаючи на те, що присутність присяжних у кількості від 7 до 11 чоловік, сприймалася суспільством як гарантія об’єктивності висновків коронера про причину смерті, у XIX ст. коронерське журі поступово стало втрачати свою значимість внаслідок зростання повноважень поліції. Законами про кримінальне правосуддя від 1977 р., про коронерів від 1980 р., про коронерське журі від 1983 р. обсяг юрисдикції коронерського журі було настільки мінімізовано, що деякі дослідники сприймають це як його повне скасування [40, с. 23].