Зважаючи на дану проблему, один з членів Одеської судової палати направив 24 червня 1918 р. в Міністерство справ судових свої зауваження і пропозиції про порядок обрання присяжних засідателів для вирішення кримінальних справ, підсудних судовим палатам та Державному сенату, згідно вимогам Постанови Тимчасового уряду від 31 березня 1917 р. [36, с. 1-4].
Наступним кроком щодо покращення діяльності суду присяжних у нових умовах, стало внесення Міністром юстиції М.П. Чубинським наприкінці грудня 1918 р. законопроекту «Про зміну глави II розділу II Устрою судових установлень». У своїй пояснювальній записці до законопроекту Міністр юстиції обґрунтував необхідність прийняття нового закону зміною державного устрою в Україні, а також потребою у забезпеченні «реального» вибору осіб, які за своїми внутрішніми і зовнішніми якостями могли б заслуговувати безсумнівної суспільної довіри, про що зазначали ще автори Судових статутів.
Відповідно до вимог ст. 81, присяжними засідателями могли бути громадяни України чоловічої статі віком від 25 до 65 років, обрані з усіх станів, які володіють українською чи російською мовами, проживають не менше 2 років у даній місцевості і займаються певним видом діяльності. Хоча офіційною мовою судочинства в республіці визнавалася українська мова, законопроект передбачав тимчасове використання російської мови поряд з українською через неотримання українською мовою на той час загального розповсюдження. Вимога наявності певного роду занять пояснювалася відміною майнового цензу для обрання присяжних засідателів як анахронізму, однак наявність нового цензу потрібна була для «усунення можливості проникнення в число присяжних засідателів осіб, які хоча і відповідають вимогам ст. 81, однак є елементом чужим місцевому населенню і нічим з інтересами останнього не пов’язаний» [35, с. 16, 25].
В ст. 82 передбачалися винятки з вищезазначеного правила, відповідно до яких не могли бути присяжними засідателями особи, що мали судимість чи перебували під слідством за злочини або проступки, за які передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі, а також неплатоспроможні боржники, крім «нещасної» неплатоспроможності, хатня прислуга, особи, які через фізичні та психічні вади не могли залучатися до здійснення правосуддя тощо. Як і у попередній редакції Судових статутів, хатня прислуга належала до тих, хто не мав права бути присяжним засідателем. Мотиви такого рішення були ті ж самі, що і раніше – запобігання можливому впливу на їх рішення шляхом дачі хабара.
В ст. 85 визначались певні категорії осіб, специфіка роду діяльності яких вважалася несумісною з обов’язками присяжних засідателів, серед котрих священнослужителі, державні службовці перших чотирьох класів, працівники прокуратури й адвокатури, військовослужбовці та посадові особи різних військових відомств, вчителі тощо.
Враховуючи недоліки діяльності суду присяжних за попередній період, Міністром юстиції особливо ретельно було розроблено положення про порядок складання списків присяжних засідателів, оскільки саме неналежне складення списку негативно впливало у подальшому на роботу суду і постановку вердикту судом присяжних. До складу комісії по складанню списків присяжних засідателів, відповідно до ст. 89, мали входити: члени волосних управлінь для вибору представників від селянства; представники купецьких гільдій для вибору купців; начальники підлеглих присутственних місць й установ для вибору державних службовців; міський голова чи голова повітової земської управи обирали осіб, які володіли нерухомістю; начальники місцевої Державної Варти мали обирати представників решти верств населення. Комісія по складанню чергових списків мала утворюватися, відповідно до вимог ст. 97, у кожному повіті під керівництвом місцевого адміністративного судді, а де був окружний суд – члена цього суду, дільничного товариша прокурора окружного суду, місцевих дільничних і почесних мирових суддів тощо. З метою більшого забезпечення принципу неупередженості судові органи усувалися від складання списків присяжних засідателів.
Таким чином, слід зазначити, що функціонування інституту суду присяжних на території України було врегульовано лише нормами Статуту кримінального судочинства, що стали частиною національної системи законодавства, з тими змінами, що вимагав сучасний розвиток суспільних відносин. Після розпаду Австро-Угорської імперії на цій території України була утворена Західна область Української Республіки, до складу якої ввійшли Західна і Східна Галичина та Буковина. Однак на території ЗОУНР не були поширені закони, що становили загальну законодавчу базу держави, натомість продовжували мати чинність австрійські закони, на основі яких функціонували попередні державні установи й інститути [76, с. 3].
В сучасній Англії суд присяжних розглядає як кримінальні справи, так і цивільні спори. Порядок організації та діяльності суду присяжних регулюється такими законодавчими актами, як: Закон про здійснення правосуддя 1970 р.; Закон про суди 1971 р., що передбачає створення суду Корони і наділяє останній (замість низки колишніх судових установ) правом розгляду справ за першою інстанцією, в тому числі за участю присяжних; Закон про присяжних 1974 р. (зі змінами 1984, 1988 рр.); Закон про кримінальне право 1977 р.; Закон про Верховний Суд 1981 р., Закон про поліцію і докази у кримінальних справах 1984 р., Закон про державних обвинувачів 1985 р., Закон про суди і правове обслуговування 1990 р., закони про кримінальне правосуддя і громадський порядок 1994 р.; Закон про кримінальний процес і розслідування 1996 р. та ін. [131, с.34–36].
До 1971 р. присяжні брали участь при розгляді справ у четвертних сесіях графств, судах ассизів, відділенні Королівської лави або Центрального кримінального суду.. Створений у 1971 р. суд Корони регулярно проводить засідання у шести округах, центри яких розташовані в найбільших містах Англії та Уельсу, і розглядає за першою інстанцією, за участю присяжних такі категорії справ: 1) державна зрада і піратство; 2) тяжке і просте вбивство; 3) геноцид; 4) видача державної таємниці; 5) дітовбивство; 6) зґвалтування; 7) статеві зносини з неповнолітньою; 8) заклик до заколоту, заколот; 9) порушення правил руху транспорту, що спричинили смерть потерпілого; 10) нанесення ран або умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 11) насильницьке вторгнення в нічний час до чужого приміщення; 12) грабіж; 13) злочини, передбачені законом про відповідальність за підробку документів; 14) підбурювання, замах і змова з метою вчинення вищевказаних злочинів і т. д.
Присяжні в Англії, за образним висловом М.М. Полянського, вважаються «суддями факту», тобто вони не вирішують питань права. Більше того, за англійським законодавством вони можуть бути вилучені на час розгляду судом суто юридичних питань. Так, під час обговорення в судовому засіданні питань про законність методів одержання доказів присяжні підлягають виведенню з залу засідання. Утім, «...норми права не відділені глухою стіною від питань факту, оскільки існують певні правові норми, що встановлюють порядок, якого слід дотримуватися, вирішуючи питання факту, а також передбачають ті доказу, що вимагаються для винесення рішення».